«КОЖКІ» Бувальщина

кожкі
«КОЖКІ» Бувальщина

Це трапилося на початку 50-х років минулого століття у селі Мирному Підгаєцького району.

Заготовачу сільського споживчого товариства його начальник із райцентру довів план із… живих котів. Чоловік почухав потилицю та перепитав:

– А ви впевнені, що заготовляти треба саме котів?

– Звичайно, ось телефонограма з Тернополя: «срочно нужни кошкі в таком-то колічєствє». Гроші на їх заготівлю ти вже отримав.

– Але для чого москалям коти? – пошепки запитав заготовач. – Вони ж їх ніби не їдять?

– Не їдять, – кивнув начальник. – Але хто знає, може, Москву миші обсіли. Ось і потрібні їм наші коти.

– У них що, своїх нема? – здивувався заготовач.

– Та москалі, сам знаєш, лише на горілці та хлібі з цибулею живуть. Ну який кіт біля них утримається. І взагалі не мороч мені голову. Заготовляй котів.

Чоловік задумався: як йому «дати план» цього разу? Суму за одного кота визначили смішну, селяни за ці копійки своїх хвостатих борців із мишами не продадуть. Що, самому по селі ходити та крадькома ловити вусатих? Так можна ще й на горіхи отримати від односельців.

Думав чоловік – і придумав. Він попросить школяриків, і будуть у нього коти у потрібній кількості. Та аж ніяк не кожен учень підходив до цієї справи. Тому чоловік вирішив звернутися до трьох п’ятикласників – відомих сільських шибеників. Від них і вчителі плакали, і рідні мами скаржилися: «Ну скільки я вже на нім прутів поламала, а до нього ніц не доходить».

У хлопчиків миттю загорілися очі: наловити котів, та ще й за гроші? Залюбки! Хоч справа пахла не лише маминим прутом, а й добрим батьковим ременем, та хіба їм до того звикати? А ось гроші, за які у сільському магазині можна купити справжні цукерки (повторюю: часи тоді

були дуже важкі та найбільшими ласощами, які перепадали сільським дітям, ставала грудочка цукру), їм раніше пропонували.

– Тільки дивіться мені, хлопці, аби про це ніхто не дізнався, – попередив заготовач.

– Вуйку, зробимо, – запевнив головний шибеник. – Уже по обіді коти будуть у вас.

Хлопчаки негайно смикнули з уроків, непомітно взяли з дому мішки й із хитрістю, достойною досвідчених військових розвідників, швиденько наловили хвостатих. Причім примудрилися зробити це так, що ніхто з дорослих не звернув уваги на їхню комерційну аферу. Хлопці віднесли котів до заготовача й отримали заслужений гонорар. Заготовачева хата у селі була розташована настільки вдало, що котячий вереск ніхто з найближчих сусідів почути не міг. Господар дав переляканим тваринам вареної картоплі й зачинив їх у кімнаті: завтра він відвезе котів у Підгайці, а вже звідти вусаті поїдуть кудись далеко виконувати свій «пролєтарскій інтернаціональний долг».

І все могло бути шито-крито, але діти є діти. Вони «прокололися» на грошах, бо негайно помчали зі своїм гонораром по ласощі у сільський магазин.

Ближче до вечора господині помітили масову пропажу котів у селі. Люди були геть розгублені, але продавчиня сільмагу дала селянам «ниточку»: троє шибеників, повідомила молодичка, були у неї з величезними, як на той час, грішми й купували найдорожчі цукерки. А сільська вчителька додала, що бачила, як з її п’ятикласниками про щось довго шепотівся заготовач ОСТ. Селянки поспішили до батьків хлопчиків із вимогою, аби ті розповіли, куди поділи котів. Дізнавшись, що їхні сини до слави шибеників ризикують заробити ще й славу котолупів, татусі шмагали хлопчаків особливо ревно. Сердешні діти довго віднікувалися, але коли їхні виховні місця стали геть червоними від татусевих ременів, таки зізналися. Так, гірко плакали хлопці, це вони половили котів і занесли їх до заготовача ССТ, але для чого йому ті коти, їм невідомо.

Батьки взяли бідолашних синів за вуха й разом з іншими селянами пішли до заготовача. Почувши шум у дворі, той вийшов із хати. Односельці обурювалися: для чого він, дорослий чоловік, підбурив дітей на крадіжку? А ще вимагали негайно повернути котів.

Коти вже наступного дня мали їхати у Підгайці, тому поверненню не підлягали. Заготовач вихід знайшов миттю:

– Товариші, заспокойтеся, – підняв він руку і став брехати не червоніючи. – Так, ваші коти у мене і їх справді ловили ці юні радянські патріоти. Завтра тварини їдуть у Підгайці, а з Підгайців – у Москву, бо у кабінеті самого товариша Сталіна завелися миші. Але хто проти того, щоб його кіт допомагав товаришу Сталіну, нехай подає письмову заяву. І я негайно поверну кота. Ну, хто писатиме заяву?

Охочих забрати свого кота не виявилося, селяни тихенько розійшлися по домівках. А батьки негайно відпустили червоні вуха хлопців і неабияк перелякалися. Ще б пак! Адже шмагали вони, як з’ясувалося, не котолупів, а юних радянських патріотів, які ловили котів для самого Сталіна! Та це ж стаття 58, частина 2. Чоловіки уявили собі, як озвірілі енкаведисти ламають їм руки за те, що посміли бити дітей, котрі ловили котів для самого Сталіна, і миттю вкрилися холодним потом. Вони почали вибачливим тоном пояснювати синам, що ніколи не били б їх, якби знали, що ці коти їдуть до Сталіна. Але хлопці виявилися справжніми хлопцями. Жодної образи на татусів вони не мали, а ще сердилися на себе й запевняли, що для Сталіна, якби вони про все знали, не спіймали б навіть наймиршавішого котеняти. Нагадаю, це був початок 50-х рр., у повітрі ще витав стійкий дух національно-визвольної боротьби. І в хлопцях, хоч і шибениками вони були, жив патріотичний дух. Не раз вони чули віршик, який пошепки проказували дорослі:

Сидить баба на рядні
Та й рахує трудодні.
Ні корови, ні свині –
Тільки Сталін на стіні.

Так, у школі учні мусили «дякувати» Сталіну за «щасливе дитинство», але у дитячих серцях жила не любов, а ненависть до вусатого ката народів. Про це хлопці відкрито сказали батькам. Ті, звісно, веліли синам мовчати, але тепер дивилися на них зовсім іншими очима й навіть запишалися ними: все шибеники та шибеники, а вони ось які!

А котам не суджено було поїхати до Підгайців. Рано-вранці до заготовача з райцентру прибув посланець із вибаченнями: у телефонограмі з Тернополя виявилася помилка, слово «кошкі» треба було читати «кожкі», цебто шкурки. Причім аж ніяк не котячі. Оскільки це була помилка не самого заготовача, то гроші, витрачені на купівлю котів, перекрили спільними зусиллями. Котів негайно звільнили з-під «арешту», вони помчали додому й ще три дні боялися вийти за межі подвір’я.

Заготовач став загальним посміховиськом села, а хлопці почували себе героями. Адже ніхто з їхніх ровесників у той час не їв таких смачних цукерок. Та ще й, чим неабияк гонорувалися діти, за рахунок самого товариша Сталіна.

Ярослав Борсук, м. Підгайці

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *