Криваві події сорок третього
«Погляд часу» №25-2019
Час стирає навіть каміння. Але пам’ять людська – вічна. Ніколи не забудуть ветерани Другої світової лихоліть жахливої війни, не забудуть, як смерть щоразу заглядала їм у вічі, як нещадно косила побратимів, молодих, ще зовсім юних. А вони так хотіли жити, зустрічати світанки і збирати золото колосків та срібло рос.
Усього лише три неповних місяці не дочекалися понад двадцять мешканців села Городниці радісної звістки про звільнення свого рідного села від німецької навали. Їх, безневинних, розстріляли під стінами рідної школи нацистські окупанти 31 грудня 1943 року. Цій трагічній події, яка сколихнула не тільки Городницю, а й навколишні села, минуло 76 років.
Сталося все швидко і жахливо. На світанку того фатального передноворічного дня, за словами старожилів, німці організували облаву. Із дворів, доріг, млина, де на той час були й люди з інших сіл, вони забирали молодих і середнього віку чоловіків. Заводили їх на шкільне подвір’я, потім до школи. Ніхто не знав причини того, що відбувається, і не відав, чим усе закінчиться. Село огорнув страх. Щоб ще більше його підсилити, німці зігнали решту населення неподалік, на місце, де сьогодні розташована автобусна зупинка. Люди завмерли в очікуванні. Моїй мамі, яка там теж опинилася, не було і шістнадцяти, але на все життя вона запам’ятала цю жахливу картину, яку згодом побачила, і не було випадку, коли б, почувши по радіо чи телевізору про події 40-х років та безчинства нацистів на окупованій території, не згадувала про неї.
Як пізніше констатували, чоловіків у приміщенні школи розділили на дві групи так званим методом «десяткування».
Кожен десятий підлягав розстрілу, інших мали відправити до Копичинців, а звідти на каторжні роботи у Німеччину. Приречених на смерть без верхнього одягу (а був сильний мороз) по одному виводили на подвір’я і безжально розстрілювали. Кулі шматували тіла, від гарячої крові топився сніг, усе перетворювалося на місиво, а згодом червоною рікою через шкільне подвір’я, місток та дорогу стікало у людські двори, що розташовувалися нижче. Розповідали, як двоє, побачивши поруч убитих, пустилися тікати. Одного з них куля скосила на шкільному містку, інший не добіг до натовпу, серед якого здійнялися крики та зойки. Одразу підбігли двоє німців з автоматами, підібрали вбитого і поволокли до школи, залишаючи на снігу червону смугу. Ще двоє взялися розганяти по домівках людей. Того дня розстріляли 23 чоловіків…
Сумним і заплаканим прийшов ранок 1 січня 1944 року в Городницю. Нещасні рідні приходили під школу, щоб упізнати й забрати своїх і по-християнськи їх похоронити на сільському цвинтарі. Дев’ятьох поховали у невеликій братській могилі. Сьогодні їхні імена викарбувані на стелі пам’ятного комплексу у центрі села, неподалік місця, де відбулася ця моторошна трагедія.
За що ж було так жорстоко покарано цих людей, ніхто так і досі не знає. Дехто із старожилів припускає, що таким чином німці вирішили помститися городничанам за пошкодження партизанами телефонного зв’язку, інші – за невідомо ким вбитого нацистського офіцера, ще дехто називає прізвище тодішнього сільського священика Берната, який нібито видав німцям список тих, хто допомагав партизанам.
На стіні школи прикріплено історичний знак – гранітна плита з написом: «Тут, 31 грудня 1943 року, німецько-фашистські загарбники розстріляли 23 жителів села Городниця».
Щороку у День пам’яті та примирення учні школи проводять тут поминальний захід.
Марія Майданюк
