Левко Лук’яненко:
«Страх мені відомий. Проте ніколи не шкодував, що став на шлях боротьби»

Левко Лук’яненко
Левко Лук’яненко:
«Страх мені відомий. Проте ніколи не шкодував, що став на шлях боротьби»

 

Левко Лук’яненко не вважав себе героєм. Але героїчним життям вписав своє ім’я в історію України.
«Не маю права померти до перемоги над москалями», – жартував Левко Лук’яненко, підбадьорюючи наших хлопців на передовій.

У списку Героїв України є чимало тих, кому це звання дісталося незаслужено – як «вінець марнославства» до високої посади чи нагорода за «коліноприклонство». Левко Лук’яненко не з таких. Навіть без Золотої зірки з рук президента (тоді ще Ющенка) він залишився б Героєм. Бо ніщо не любив і не цінував так, як Батьківщину, заради якої готовий був пожертвувати не лише свободою, а й життям. Життєвий шлях Левка Григоровича обірвався (до свого 90-річчя Лук’яненко не дожив півтора місяця). Але його достойна шани справа не канула у небуття.

«Я знав, що не перший, і вірив, що не останній», – казав Левко Лук’яненко про свій шлях боротьби за Незалежність України. І дуже пишався хлопцями, які, захищаючи Україну на Донбасі, стали втіленням його віри у незламний козацький дух українців.

Козацтво у Левка Лук’яненка було у крові. І батько, і мати – козацької крові. «Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до цього козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Зганьблю свій рід чи ні?» – із відповідями на ці запитання Левко визначився для себе ще в юності. І чим глибше пізнавав радянщину, тим більше утверджувався у думці, що це – зашморг, який задушить українство, якщо з нього не вибратися.

Комуністична окупація нищила мораль нашого народу. Голод і холод радянської влади, колективізація, коли люди скреготали проти комуністів, які зробили людей голодними: мішок зерна за рік роботи – і вигодуй чотирьох дітей. Ця ненависть, життя батьків, сусідів налаштовували мене проти тієї влади. І на цих переконаннях будувалася потім моя політична філософія», – розповідав Левко Лук’яненко.

Але реалії диктували свої принципи і правила. І Лук’яненко вирішив: якщо задля блага омріяної ним України доведеться зробити кар’єру з ненависним партквитком у кишені, – вибір буде однозначний.

Уже під час навчання у виші Левко намагався зробити перші кар’єрні кроки. Але швидко зрозумів, що пристосуванство і «ходіння строєм» навіть заради великої мети – не для нього. Це був тяжкий період роздвоєння. Коли у 1956 році прочитав два томи Грушевського, вирішив змінити тактику. Перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підстав казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною».

Через п’ять років слова Лук’яненка про смерть ледь не стали пророчими. Тоді він уперше потрапив за ґрати – за злісну антирадянщину. Його звинуватили у «виношуванні ідеї відриву УРСР від СРСР, підриві авторитету КПРС, зведенні наклепів на теорію марксизму-ленінізму». Вирок у справі за таку «крамолу» був передбачуваним – «вишка». Але доля, в якої була своя, ще незавершена місія для нескореного бунтаря, розпорядилася по-іншому. У камері смертників, де провів 72 доби, Левко Лук’яненко дізнався, що «розстрільний» вирок йому замінили на 15 років ув’язнення. Далі – етапування до табору у Мордовії, де з такими ж, як і він, «політичними», Лук’яненко продовжував просочуватися «антирадянською єрессю» і вільнодумством. У табірних бараках, за колючим дротом вони не ламалися, а лише міцнішали у своїх переконаннях.

Після звільнення Лук’яненко почав активну діяльність в Українській Гельсінській групі (був її співзасновником). А вже через рік, у 1977-му, його знову заарештували. Засудили до 10 років ув’язнення і п’яти років заслання. Коли у 88-му році після помилування Левко Григорович вийшов на свободу (у «нерушимому» якраз були часи «горбачовської відлиги»), за плечима у нього було 27 років у тюремних камерах і табірних бараках.

Уперше до Верховної Ради Левка Лук’яненка обрали у 90-му (потім було ще кілька депутатських скликань). Наступного року балотувався на президентських виборах, за результатами яких посів третє місце після Леоніда Кравчука та В’ячеслава Чорновола (за Лук’яненка проголосували 1,4 млн виборців). Казав, що брав участь у президентській кампанії не у гонитві за булавою, а для того, аби донести свої ідеї до якомога ширшої аудиторії – від заходу до сходу України.

24 серпня 1991 року стало найщасливішим днем у житті Левка Лук’яненка. Він святкував не своє 63-річчя, а подію, про яку мріяв ще з юності і заради наближення якої стільки пережив. Це символічно, що саме Лук’яненко став співавтором Акта проголошення Незалежності України. «Документ мав бути якомога коротшим, щоб не почалися дискусії і затягування часу. Усе повинно було вирішитися того ж дня, бо наступного ситуація могла змінитися – комуністи провалили б нам справу».

Рукописний текст на аркуші з зошита у клітинку став документом, із якого розпочалася нова історія України. Незалежної України.

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *