Лія Ахеджакова: «Я дуже люблю Україну»

Театральні та кіноролі Лії Ахеджакової запам’ятовуються назавжди. Народилася вона в Україні, в Дніпропетровську, але майже все життя прожила в Росії. Фільми за її участю ставали хітами, а фрази й вислови героїнь уже давно розібрали на цитати. 9 липня минулого року вона відзначила 80-річний ювілей, однак, попри величезну популярність та численні заслуги перед вітчизняним кінематографом, офіційна влада Російської Федерації через принципову громадянську позицію актриси обійшла увагою цю подію. Проте Лія Меджидівна вважає це навіть визнанням її заслуг.

Коли Лії було 4 роки, разом із мамою переїхала до м. Майкоп, де минули дитинство та юність. Мама була провідною актрисою Адигейського драматичного театру, а вітчим, який удочерив Лію, головним режисером. Хоч виросла за кулісами, в артистичному середовищі, грала в шкільному драмгуртку, за порадою батьків опанувати надійну професію вступила до Інституту кольорових металів та золота, але провчилася там (до речі, на відмінно) лише півтора року. Любов до сцени все-таки перемогла, і вступила до ГІТІСу, після закінчення якого 10 років пропрацювала в Московському театрі юного глядача, граючи хлопчиків і дівчаток, поросят, зайчиків, курячі ніжки тощо.

Про сучасну Росію та Крим

– Усю опозиційність геть знищено. Мітинги не працюють. Але добрих людей в Росії дуже багато… Мені на кожному кроці дякують за громадянську позицію.

Ось Михайла Єфремова у «вороги» записали за читання віршів Орлуші. Мишко якимось неймовірним гумором пиляє цей гидотний сук, на якому ми зараз усі сидимо. І праві, й винуваті, герої і зрадники – усі сидимо на цьому суку. Він тріщить, хилиться, але поки витримує.

Я дуже люблю Крим – там моє дитинство, там маму й тата лікували від туберкульозу, там мої піонерські табори, туди ми їздили всім ТЮГом, там будинок відпочинку акторів – театральний будинок.

Крим весь об’їздила, він частина мого життя. Але це абсолютно не виправдовує злодійство. Я вважаю: Крим належить Україні. Як це можна – «віджати» територію в сусіда? Особливо коли в нього проблеми…

Про Україну

– Зараз я не буваю в Україні. Одного разу мене запросили на Одеський кінофестиваль, і я зважилася… Таке задоволення отримала! Я так люблю це місто! І дуже люблю Україну, з радістю їздила б туди. У мене там є свої люди, і гастролі там були незабутні. Але знаю, що дам якесь там інтерв’ю, і в мене будуть отруєні роки життя.

Про театр

– Сумно, що жодна моя робота на сцені не була відзначена театральною громадськістю. Кінематографісти якось відзначали мої ролі – і в Рязанова, і в Серебренникова. Хоча мій дім – театр. І тут уже повна взаємність. Лише раз сяйнула новина: нас із Богданом Ступкою нагороджують за «Старосвітську любов»! Пульхерія Іванівна принесла мені таку радість – «Турандот»! І коли я вже виходила, причепурившись, із дому, хвилюючись (разом із Бодею ми отримуємо «Турандот»! Ура!), мені зателефонували і сказали, що сталася помилка. Оскільки спектакль антрепризний, за нього, мовляв, нічого не належить… Але Данко не образили, дали нагороду «За внесок у російський театр». Хоча він такий чудовий артист, що йому нагорода ні додасть, ні зменшить. Слава Богу, цей спектакль, який зробив Валерій Фокін на радість артистам і глядачам, був у моєму житті, поки живий був мій чудовий партнер, син України Богдан Ступка!

Ельдар Рязанов

– Мій друг, мій учитель Ельдар Олександрович – найважливіше, що було в моєму акторському житті. Це він заразив мене своєю нетерпимістю до жорстокості, перекручення кривавої історії та ніжністю до «маленької» людини.

Ельдар Олександрович був дуже серйозною особистістю, яка колосально на мене впливала. А останні роки ми вже дружили, зідзвонювалися, разом підписували листи… Якось у нас зійшлося все в підсумку. Одного разу він сказав мені фразу, яку запам’ятала на все життя: «Ненавиджу фанатизм ні з того боку, ні з іншого. Фанатизм завжди пахне фашизмом». А сьогодні в суспільстві, на жаль, занадто багато агресії, що межує з фанатизмом.

Про момент абсолютного щастя

– Таких моментів багато було. Наприклад, спілкування з Анатолієм Васильовичем Ефросом. Пам’ятаю, після «Отелло» Анатолій Васильович розвозив нас з Інною Чуріковою по домівках. Він тоді купив машину і навчився кермувати. Ми, щасливі, обговорювали з ним спектакль. Тоді Ефрос сказав: «У трагедії не треба кричати. Трагедія – річ тиха». Саме Анатолій Васильович порадив мені піти в «Современник» до Волчек (мені вже було 37 років): «Там вам буде добре». Я зіграла тут дуже важливі для мене ролі. І досі граю в чудових, найкращих її роботах. Її спектакль «Крутий маршрут» – на всі часи! Це страшне обличчя Росії. Те, що вона дала змогу висловитися на тему сталінських таборів, – дуже важливо. Тепер спектакль знову актуальний, як ніколи. Тема російської в’язниці, тортур вривається в наше життя. Як казав Віктор Черномирдін, «ніколи такого не було, і ось знову»…

Про сімейний затишок

Лія Меджидівна усіляко захищає свій особистий простір і воліє не пускати цікавих у своє життя. Полюбляє сімейний затишок, майже ніколи не розповідає про особисті справи, рідних. Усе життя зворушливо піклувалася й підтримувала батьків. Ще десятирічною написала листа Сталіну, щоб допоміг дістати потрібні для лікування її хворої на туберкульоз мами дефіцитні ліки. І таки отримала відповідь та необхідні препарати!

Була дуже прив’язана до свого вітчима, якого вважала батьком. До останніх днів доглядала його, уже дуже старенького й осліплого. А потім упорядкувала його архів і передала в театр, у якому працював. Хоча тричі виходила заміж, саме з третім чоловіком, з яким побралася в 63 роки, знайшла щастя. Охоче проводить дозвілля разом із ним на улюбленій дачі, де вирощує багато екзотичних рослин.

«УЮТ» №30-2019