Липова колиска

Дитяча колиска у давнину

Ніч. Місяць ще не виходив (спадає, тому буде аж після третіх півнів). Сплять і зорі, сховавшись за глухою завісою кудлатих хмар. Темне небо – чорна земля… Гола!

Морози схоплювалися вже не раз, а сніги все десь барилися. Зима, а земля чорна й зла. Груддя замерзло. Темінь довкола, хоч око виколи. У зимному чорному повітрі дріботять поодинокі несміливі сніжинки. Тиша. Ніде нікого…

Порожній невеличкий віз торохкотить, сердито гуркоче, підстрибуючи на грудді, немов увесь світ його чує. Неначе на весь світ і серце в грудях чоловіка гупає… І розумів, що грішить, але що вдієш? Хіба хочеш – мусиш…

…Коли через невміле керування почався розвал колгоспу «Шлях Ілліча» в їхньому селі, люди побігли розбирати своє – ледве живу худобину з загальної стайні – додому. Забрав коня свого і Прокіп.

Активісти намагалися вилучати й повертати по суті людське добро назад, щоб усе було колективним, щоб селянин працював на державу. А чи було в тих трударів що на столі, правителів і радянську державу не обходило. Аби плани партії виконувалися справно. Навіть достроково! Щоб нагодоване було місто, робітничий клас, а село проживе й так! Адже попереду світле майбутнє. Комунізм! Скоро! Так що терпи і працюй заради нього…

…Під покровом чорної грудневої ночі їде Прокіп полем по солому, оскільки кормів удома катма. Їздив і позавчора до скирти. Наскуб трохи, та на скільки того добра вистачить?!

– Ще б привезти, доки нема ні місяця, ні снігу, – метекував дорогою бідак.

Очі, призвичаївшись до темноти, вихопили знайому скирту, що забовваніла вже недалечко, як рукою подати…

Аж гульк! Як із-під землі вилетіли два вершники напереріз! Не втечеш… І раптом гримнув постріл! Куля черкнула по руці і вийшла навиліт. Чоловік сіпнувся вчасно. Прилип до дна воза Прокіп. Але!.. Кінь ледь голоблі не вивернув: схарапудився! Став дибки! Чужі руки владно схопили за вуздечку…

– Ага! Попався, злодюго! На добро радянське рота роззявив, сучий сину? – люто засичав другий нелюд, заламуючи Прокопові руки за спину (із лівого передпліччя сочилося щось тепле й липке). – Будеш знати! Згною! – сіпонув боляче жертву, з лайкою скидаючи на колючу кострубату землю.

Людолови відібрали коня і воза, а бідолаху віддухопелили усмак чоботами, зацідивши для початку кулаком у носа, у вухо…

***

Наполохана й розтривожена Марфа за ніч і очей не зімкнула, прислухаючись до лункої тиші.

І на шлях не раз виходила, вдивляючись у темінь, виглядаючи господаря.

– Господи! Та де ж так довго Прокіп забарився? Невже сьогодні попався?! Видно, рано поїхав, – бідкалася молодиця.

…З опівночі розгулялася справжня заметіль. Сніг, мокрий і липкий, укупі з пронизливим вітром кружляли в чудернацькому танку, немов то сам кошлатий дідько танцював у парі з розпатланою відьмою.

Щербата скибка місяця повисла в чорній безодні, байдуже зиркаючи на землю: «Хай собі сніг, нехай і вітер – мені що до того?». А зорі так і спали не в змозі розтулити повік за важкими хмарами, вагітними новими снігами. А цей молодий зухвалець заліплював очі, ліз за комір, якось ніби плювався злостиво в обличчя жінці, мов насміхався з неї.

«Нема. Що ти бігаєш? Чекай: така твоя сумна доля», – нашіптував їй внутрішній голос.

Марфа поверталася назад і покірно чекала.

…Ледве приплентався закривавлений і заяложений у землі господар до хати аж під ранок. І Марфин розпачливий зойк розітнув похмурий світанок!..

Вивільнивши побитого чоловіка з брудної мокрої одежини, Марфа з натугою затягла його на піч та заходилася клопотатися біля нього. Із жалю ковтаючи гіркі сльози, розтирала заклякле тіло, промивала рани. Чоловік спершу стогнав, однак під лагідними руками потроху затихав його біль. Тіло розслаблялось, і надходив спокій, тиша, забуття…

Потім Марфа, укутавши Прокопа ліжником, затопила в печі. Заснув неборака. Ніби й лихо заснуло – сподівались… А за два дні по тому сповили землю глибокі сніги. І несподівано вдарив лютий морозенко.

…Четвертого дня удосвіта хтось несамовито загамселив у двері. Марфа зіскочила з печі відчиняти. До хати, грубо відштовхнувши жінку ще в сінях, залетіли троє «круків» у чорних шкірянках із червоними зірками на шапках. Двоє скрутили й поволокли Прокопа в чому був надвір. Кинули на сани і, стібнувши коней віжками, помчали путівцем…

Марфа ще в хаті рвонулася, було, на захист чоловіка, але третій кремезний лиходій, сердито штурхонувши молодичку в груди, (аж під лавкою опинилася) почав віддирати від стелі колиску.

Страшенний здогад ударив блискавкою матері в голову! Забилася в риданні підстреленою птахою, на колінах благаючи ката зглянутись і не чинити гріха, схопила нечестивця за ноги, але той вирвався і побіг. Кулею Марфа вилетіла слідом. Вискочивши надвір, душогубець щосили пожбурив живу «здобич» далеко в сніг…

Материн зойк, із надлюдською силою різонувши тишу, застиг на морозі найвищою нотою страждання! Нелюд вдоволено зареготав, спостерігаючи за матір’ю й потираючи руки…

Марфа, загубивши хустину з плечей, падала, але, провалюючись у снігових кучугурах, рвалася до липової колиски з малям. Мати-голубка летіла рятувати своє дитя!

Вочевидь здичавілий бузувір був сильніший, тож одним стрибком настиг бідолашну пташку і, вчепившись ручищами, немов залізними кліщами, за одежину, рвонув до себе так, що розчахнув стареньку сорочину навпіл.

Молоденька жінка в розпуці того навіть не помітила, а несамовитий кривдник, люто лаючись та збивши кулачищем очіпок із голови нещасної, згріб за коси й ошаліло потяг жертву назад до хати. Марфа знепритомніла…

Кинувши на глиняну долівку безсиле тіло, скажений пес з особливою люттю поспіхом учинив… ганебну й брудну справу самця. Потім біснуватий покидьок, дико реготнувши, хутко зав’язав ручку дверей, щоб не вибралася, хоч і шугонула в його «макітрі зловтішна думка: «Жінка й так, мабуть, здохла!..» По тому чужинець шулікою хижим (а був таким писаним красенем!) умить розчинився у ранковому мороці… Одним добре, що не підпалив той залітний яструб хатину. Мабуть, дуже вже поспішав…

…Голосила-побивалася сердешна матінка над замерзлим синочком, посилаючи страшні прокльони на голови зловмисникам. Вона ніяк не могла змиритися із тим, що сталося…

Сусіди нагодилися занадто пізно, щоб визволити «ув’язнених». А їх виявилося… двоє! На щастя, старшеньке хлопченя на ту лиху годину затаїлося на печі під ліжником – спас Господь неньці хоч це дитя. Адже змордована мати на якийсь час тоді й забула навіть про інше своє дитятко: де ж воно, і що з ним?! Згорьована матуся мало не збожеволіла!

Вона нерухомо лежала на долівці цілий тиждень, мов закам’яніла. Мовчала. Тільки сльози текли гіркими річками по запалих щоках, інші – солоні струмки – плуталися незнаними рівчаками у зовсім білих… косах.

Трирічне дитинча товклося то біля мамки, а то по ній. Налякане, засльозоване й також безголосе… Оніміло чи що?

Сусідка крадькома приходила поночі протопити в хаті та приносила за пазухою картоплинку чи ковточок козячого молочка малому.

Недужа Марфа вся вчорніла й схудла з горя, але до рота не вкинула й крихти… Хотіла померти!.. Тоді вона виплакала всі свої сльози! А жахлива картина глуму та насилля приходитиме у її моторошні сни протягом усього віку. І ніщо не зможе того нестерпного болю ні з мозку витравити, ані з серця вирвати…

Навесні, як усе сяк-так вляглося, якийсь незнайомий чоловік, прискакавши до двору верхи на коні, приніс Марфі чорну звістку: Прокіп помер дорогою до Сибіру.

Удовин зойк, здалося, струсонув не те, що грішну землю, а й праведні небеса.

…Однак на початку осені молода невтішна вдова народила дівчинку, та таку вже писану, що аж сама мамка подивувалася: «Звідкіля ж то така краса?».

А скорботна колиска з липи, причаєна в комірчині шматтям забуття, давно очікувала на нове диво, задля якого вона й була призначена…

Тетяна Стеценко

«Погляд часу» №3-13.01.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.