Лист Діду Морозу

Марина нудилась в очікуванні, поки мине дев’ята: донька у цей час збирає і відводить Славика до школи, і їй ніколи відповідати на материнське «як справи?». Донька з чоловіком і сином живуть у столиці, і відстань роками множила нерозтрачену Маринину любов до них. Вона з ревнивою заздрістю спостерігала, як бабусі, її ровесниці, на очах молодіють, заклопотано щебечучи біля онуків, гуляючи з малими. Марина відчувала себе частинкою цього нуртуючого щасливого буття, лише коли приїздила на кілька днів до дітей у Київ. І знала: ось зараз, відколи вона зателефонувала з вокзалу, Славко крутиться біля вхідних дверей, щоб сором’язливо пірнути в її обійми вже з порога.

Знову зиркнула на годинник. Донька вже відвела до школи свого третьокласника і тепер має кілька хвилин часу. Марині часто хочеться погомоніти з Лесею довше, ніж в економрежимі, коли на всі запитання та відповідає скоромовкою: «нормально». Але цього разу Леся виявилась балакучішою і, сміючись, почала розповідати, як Славик писав лист Діду Морозу. Сам, без допомоги батьків, лише справжнього конверта попросив маму купити і допомогти кинути у скриньку біля пошти.

Лист Діду Морозу

– Але що ж він таке написав? Може, я підсоблю святому, бо не уявляю, що Славику на Новий рік під ялинку покласти? Я ж у машинках і конструкторах не розбираюсь….

Леся добродушно-докірливо обірвала Марину:

– Ох, мамо, які машинки? Він написав, що хоче айфон.

– Лесечко, а може, не варто дитині з гаджетами проводити стільки часу? Це ж суцільне віртуальне дитинство! – і, відчуваючи, що переходить у наступ, а цього їй зовсім не хотілося, додала миролюбніше: – А це дорого?

– Ма, тобі краще не знати… – знову розсміялася у відповідь Леся. – Ти пам’ятаєш, скільки коштує твій холодильник?

Холодильника Марина купила півтора року тому за чотири тисячі гривень.

– Мам, айфон коштує, як два твоїх холодильники…

– Ти серйозно? За шматок пластмаси? Ви ж хотіли Славку меблі в кімнаті поміняти! То, я так розумію, нових меблів цього року не буде? – дипломатичність явно покидала Марину, хоч жінка вміла досі толерантно не втручатися у сімейні справи молодих.

– Ми з Денисом вирішили, що купимо, – відверто зітхнула Леся. – І на меблі заробимо, ну, десь зекономимо. – Просто шкода малого: це вже третій лист до Діда Мороза. Першого ще в липні написав. Ми тоді посміялися, але, розумієш, як тобі сказати? Можливо, меблі не стануть для Славка щасливим спогадом на все життя? І це ж він уперше так чогось хоче! Ти бачила б, який він був щасливий і гордий, коли ті конверти до пошти носив і вкидав у скриньку…

Лесина довірлива щирість зворушила Марину, вона забула і про холодильник, і про меблі. А може, донька має рацію? І сіла за комп’ютер, в Інтернеті почала шукати інформацію про айфони. Здоровий глузд солідарно підтримував бабусю у її заплутаних розмірковуваннях про сенс батьківського виховання і сімейні цінності. Ну, явно старші йдуть на повідку в малого. Купують його любов. А якщо він завтра захоче якусь витребеньку ще дорожчу? Їй-Богу, несерйозні.

Марина зітхнула: ох, прощавайте гарні меблі. А може, це не розважливість, а звичайна жадібність, яка встрибнула жабою в Марину? Бо навіть якби той айфон коштував одну тисячу гривень, все одно – це іграшка, тимчасовість, і, справді, шкода грошей, наче розвіяних вітром. Але одного разу жаба перемогла, відчула свою силу. Це запам’яталося. І навіть через чверть століття з гаком не забулося.

Лесі було років шість, як зараз Славку. Тоді Марина ще була заміжня, хоча щасливим цей шлюб важко було назвати. Вони справді були надто різними з чоловіком. Може, через те не було тієї справжньої близькості, яка єднає пару на все життя? Та ще й доня часто хворіла. І в шість років уже знала, які ліки від ангіни, які від бронхіту чи гаймориту. Дуже часто, щоб придбати необхідний препарат, на якому наполягав дільничний педіатр, потрібно було шукати та купувати з-під поли, переплачуючи. Бо все було в дефіциті. Доводилося й економити, бо у 90-ті замість зарплатні людям пропонували бартер, тобто, замість грошей – якийсь товар місцевого виробництва. Тоді піврічні зарплати їм із чоловіком також видали бартером: їй-то напередодні провели розмову з матусями, щоб приготували малюкам подаруночки та віршики. Марина бачила, з яким замилуванням Леся роздивлялася у вітрині магазину, ще рідкісну тоді в нас, тонкостанну і довгоногу ляльку Барбі. Американських красунь із гривою білявих локонів і осиною талією у блискучих сукнях могли дозволити заможні містяни, володарі елітних базарних яток. Барбі коштувала двісті доларів.

До речі, саме стільки коштували корпусні меблі для кімнат, які наші бізнесмени привозили з Польщі на замовлення. Про таку дитячу стінку для Лесі модного вільхового кольору мріяла і Марина. І до заповітної суми залишилося добрати тридцять доларів.

Напередодні нового року Марина молила Бога, аби доня потрапила на свято в дитсадок, а не провела день із компресом і на пігулках. На небесах її почули, і Марина ввечері впевнено уточнила в малої, чого та чекає під ялинку.

Леся росла мудрою і ніколи не вимагала жодних вередливих забаганок. Але тут прохопилася: «Мені дуже Барбі сподобалась ота, у вітрині, я з нею так би подружилася. Але ж Дід Мороз не має стільки грошей, щоб всім дітям купити дорогі іграшки, правда, мам?» – зітхнула доня. У Марини тоді стислося серце, але швидко зметикувала: «Щось придумає, доню, не хвилюйся, він же чарівник». Ех, купити б ту Барбі за гроші, відкладені для меблів… Але ж майже рік економили, щоб їх замовити!

Тверезий розум узяв гору. А наступного дня Марина на речовому ринку купила китайські заготовки для заповітної ляльки: у целофановому пакеті набір пластмасових «запчастин»: пара тонких ніжок і ручок, «осиний» довгошиїй тулуб, голівка, схожа на химерну ляльку-мотанку: без волосся й обличчя. Нічого, все можна домалювати, доклеїти, пошити сукню з блискучих клаптів.

Барбі «народжувалась» майже всю ніч, тільки-но Леся заснула. Спочатку Марина взялася за вбрання, добре, що матерії вистачало, а з голкою вона дружила. Навіть малесенькі білі рукавички по лікті зшила до бальної ляльчиної сукні. А що робити з лисою головою? Не довго думаючи, відчикрижила пасма від старої ляльки, попрала, висушила феном і навіть зробила кілька мініатюрних локонів. Наклеїла «перуку» на гладеньку голівку, лаком для нігтів підмалювала губки, фломастерами – брови та очі. До четвертої ранку біляста голівка рукотворної Барбі бадьоро стриміла з хутряного чобітка біля доньчиного ліжка.

Вранці Леся була майже щаслива: лялька, справді, була непогана. І вона гордо понесла ранковий подарунок у дитсадок: показати подругам.

До речі, Барбі того року в групу принесла лише Леся. Щоправда, ввечері доня таки викрила Марину: «Мам, а я бачила, як ти мені ляльку шила. Це не Дід Мороз. Але не хвилюйся, вона гарна і моїм подружкам сподобалася». Потім у Лесі були й хороші іграшки, і гарне вбрання, але вона ніколи нічого не просила. Лише одного разу, напередодні новорічних свят, зізналась, що дуже хотіла Барбі, як у вітрині.

А Марині той випадок постійно нагадував, як вона між дитячою мрією і запланованою дорослою потребою обрала друге. І ось ситуація тепер повторюється майже один до одного зі Славчиком. Або айфон від Діда Мороза, або пристойні дитячі меблі. І Марина раптом відчула: у Лесиній душі досі живе ота сором’язлива, трохи самотня маленька дівчинка, яка мріяла про ляльку з вітрини. Невже знову вона, Марина, переконуватиме Лесю, що меблі – це важливіше?

Наступного ранку зателефонувала до доньки: «Давайте допоможемо Діду Морозу з айфоном у складчину: трохи ви, трохи я», – і їй стало легко на душі, наче вона не позбулася якоїсь суми зі своїх скромних заощаджень, а, навпаки, щось здобула, отримала в дар.

Тетяна Слободянюк

«Погляд часу» №52-24.12.2020

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *