Лист за адресою

Прогулянка в зимовому лісі

Надя примчала задихана й червона від вітру. Хутряний комір виблискував тонким мереживом снігу.

– Ура! – гепнула на стіл велику картонну коробку. – Кореспонденція на місці!

– І тобі Доброго ранку! – усміхнулася Тетяна. – Нарешті забрала?

– Так. Учора ввечері, після роботи. Довелося повоювати з вихователями. Думають, що ми за кілька днів устигнемо всі ці листи перечитати й подарунки купити. Щороку – одне й те ж саме. Не розумію, як можна так ставитися до обділених долею дітей. Вони ж ні в чому не винні.

– Не всі так думають, – сумно усміхнулася Тетяна. – Узяти хоча б постійні пошуки спонсорських грошей перед святами. Он вчора їздила до директора меблевої фабрики. Має такі фінансові можливості, а навіть вислухати не захотів.

– Жлоб! – сердито вигукнула дівчина.

Тетяна похитала головою. Поставила чайник.

– Хіба тільки він? А хлібопекарня! Прошу: хоч «миколайчиків» діткам напечіть! А власник скривився і почав мені торочити про матеріальну скруту, подорожчання електроенергії… Так тоді почувалася, ніби хтось на голову помиї вилив.

Надійка глибоко вдихнула, а тоді нахилилася до принесеної коробки:

– Тут нам читання – на всі вихідні.

– Упораємося! Не вперше… Мене турбує лише те, чи вистачить зібраних коштів, щоб закупити подарунки.

– Якщо ні, то доведеться ще трохи попросити в директора лісового господарства. Він ще жодного разу не відмовляв.

При згадці про цього чоловіка Тетяна зашарілася. Відвернулася, щоб дівчина не помітила її збентеження. Так, Денис Миколайович постійно їх підтримує. Прекрасна людина! Добрий, чуйний чоловік. І досить симпатичний…

***

Недільний ранок потішив свіжим морозцем. У каміні весело потріскував вогонь, на столику димилась щойно заварена кава. Денис визирнув у вікно. Лісовий краєвид завжди зігрівав йому душу. Особливо нині, коли огортає туга за минулим. Цей дім він будував для коханої Олі. Думав, що житимуть у любові та злагоді, та не вийшло. Молода дружина нудилася, нарікала на відсутність спілкування. Одного дня просто зібрала речі й подалася до батьків.

– Повернися, – зазирав їй у вічі наступного дня, коли приїхав після роботи, щоб забрати додому. – Без тебе нестерпно порожньо.

Вона випручалась із обіймів, заперечно похитала головою.

– Життя у лісі – не для мене. Якби знала, що так буде, то ще подумала б сто разів, чи виходити за тебе заміж.

Груди скувало кригою від її слів.

– Тебе обтяжує наш шлюб? – тихо запитав.

Мовчки кивнула. Звела на нього сухі крижані очі.

За місяць їхня молода родина розпалася. Спільних дітей не мали. І все… Ольга зникла з його життя.

На журнальному столику захлинувся рок-хітом телефон. На екрані висвітився номер волонтерки Тетяни. У грудях затремтіла тонкими крильцями радість.

– Денисе Миколайовичу, вибачте, що навіть в неділю не даю спокою, але ми без Вас не впораємося. Дуже треба, щоб Ви до нас зазирнули хоча б на пів годинки.

– Офіс святого Миколая потребує ще однієї пари рук? – засміявся.

– Ой, як гарно Ви сказали! Так, справді, потребує. Навіть не уявляєте наскільки!

Швидко зібрався. Крапнув на светр трохи улюблених парфумів і сам до себе здивовано пирхнув. Невже він так сильно хоче сподобатися тій жінці з проникливими сірими очима, що ладна гори звернути заради добробуту дітей-сиріт?

Уперше він побачив Тетяну на одному з благодійних мистецьких вечорів, де вона виставила картини дівчини, прикутої до інвалідного візка. Тоді Денис купив аж дві і заплатив дорожче, дізнавшись про скрутне становище авторки полотен. Приїхав додому, повісив пейзажі, сповнені сонця і тепла, у вітальні. І цілий вечір перед очима стояла тендітна фігура жінки з симпатичними ямочками на щоках, м’яким голосом та розсипом шовку русявого волосся на плечах. Дивно було тільки те, чому така красуня досі самотня.

***

Читала лист. Обличчям котилися сльози. Нерівні літери дитячої руки стрибали перед очима, вимальовуючи виразну картинку. Десятирічна Мар’янка писала про те, що не хоче солодощів та фруктів, не просить нових черевичків та гарної сукенки. Вона благає у святого Миколая, щоб знайшов маму. Обережно згорнула лист, поклала в конверт. Прийде Надійка, то нехай теж почитає.

У двері постукали. Це був Денис. Він побачив вираз Тетянчиного обличчя і спохмурнів.

– У вас щось трапилося? Я можу чимось допомогти?

Мовчки посунула до нього конверт.

– Прочитайте, – шморгнула носом.

Спостерігала, як змінюється вираз його обличчя, як наливаються зажурою очі. Врешті поклав лист на стіл, зітхнув і похитав головою.

– Що ж ми можемо зробити для цієї дівчинки? Знайти маму – то проблема…

За горням кави розговорилися. Розповів трохи про себе, дізнався дещо про Тетяну.

Власниця стоматологічної клініки, лікар за освітою і покликанням, відома в місті й за його межами волонтерка.

– Мій колишній чоловік не зміг реалізуватися в Україні, тож коли з’явився шанс поїхати за кордон, навіть не вагався. Вже за рік я отримала документи на розлучення. Підписала й почала життя з нового аркуша. Справи у клініці пішли вгору. А згодом я організувала в місті волонтерську організацію. Знайшлося кілька однодумців, і громіздкий вагон зрушив із місця.

Денис не міг відвести від жінки захопленого погляду. Вона справді сильна й незламна.

– То Ви згодні перевдягнутися у святого Миколая? – запитала в нього.

– Матиму за честь.

– Ви так багато робите для нашої організації, – лагідно усміхнулась.

Денис голосно вдихнув, постукав пальцем по листу Мар’янки.

– А з цим – що? Ми не маємо права розчарувати дитину.

– У мене є кілька днів, щоб щось вигадати.

***

Надійка примчалася розбурхана. Очі горіли, на обличчі розпливлась яскрава усмішка.

– Вдалося! Я все про неї розпитала! Мати поїхала за кордон кілька років тому і зникла. Її позбавили батьківських прав. Опікувалася Мар’янкою рідна бабуся. Та рік тому старенька померла, тому дівчинка опинилася в інтернаті. Ця дитина – справжній скарб. Гарно малює, співає, грає на піаніно та скрипці. Дуже добре вчиться.

Тетяна підійшла до вікна. Замислено дивилася на перехожих, що снували вулицями міста в своїх одвічних клопотах. Останнім часом її не відпускали думки про дівчинку. Наближався День святого Миколая, а вони й досі не мали для неї подарунка. Раптом рішуче попрямувала до шафи з одягом, швидко вдягнулася й подивилася на здивовану Надійку.

– Хочу подивитися на Мар’янку. Ти зі мною?

За якихось двадцять хвилин вони були на місці. Директорка зустріла їх прохолодно.

– Зараз я скажу, щоб її привели. Зачекайте кілька хвилин.

Тетяна схвильовано переминалась із ноги на ногу. Надійка закусила губу. В її очах чітко проступав здогад, чому подруга захотіла познайомитися з дитиною.

– Де ж вони так довго? – прошепотіла Тетяна.

Але майже відразу ж після тих слів відчинилися двері, й у кабінет директорки впурхнула білявенька дрібненька пташка з блакитними очима. Вона була такою гарненькою, що на мить перехопило подих.

– Ви – моя мама? – дитина сміливо підійшла до Тетяни.

– А ти б цього хотіла? – запитала пошепки й поклала руку їй на голівку.

– Дуже!

Задихнулася від щастя, схопила її в обійми, притиснула до грудей. Тієї ж миті відчула, що більше не зможе відпустити це маленьке диво від себе.

– Які документи потрібно оформити для всиновлення? – запитала в завідувачки, коли дівчинка пішла.

– Зверніться до служби у справах дітей. Процедура тривала, тож навіть не сподівайтеся на швидкий результат.

***

Доки діти тішилися подарунками й оточили святого Миколая, щоб з ним сфотографуватися, Тетяна підійшла до Мар’янки, простягнула їй пакет із солодощами і м’якою іграшкою.

– Поїдеш до мене додому?

– Так! А коли? – засяяли оченята.

– Можемо просто зараз.

Дівчинка нахилилася до Тетяни й поцілувала в щоку. Жінці забракло повітря.

– Вона неймовірна! – непомітно підійшов Денис, уже без маскарадного костюма. – Хочете вдочерити?

– Дуже хочу!

Він хвилину помовчав, а потім поцікавився:

– Забираєте Мар’янку на вихідні? А можна мені з вами?

– Авжеж! Від гарної компанії важко відмовитися.

– Тоді запрошую вас на недільні посиденьки у свій дім. Біля лісу. Там можна лосів побачити, кізочок. А на старій липі живе білка.

– Ох, як Ви змалювали! Мені вже туди хочеться!

Чоловік обережно взяв її за руку, потиснув тонкі пальці.

– Дівчинка написала свій лист за правильною адресою.

Тетяна збентежено притихла. Аж доки бадьоре тупотіння дитячих ніг не вихопило її з гіпнотичного стану.

– Мамо, – смикнула її за рукав Мар’яна. – А це хто – мій тато?

Денис присів навпочіпки біля дитини і глянув на Тетяну.

– Якщо мама не проти, – сказав усміхаючись.

Тетяна лише похитала головою.

Вийшли на вулицю. Денис із Мар’янкою помчали вперед. А вона йшла слідом і думала про те, що Миколай здійснює мрії не лише дітей, а навіть дорослих, перетворюючи життя на справжню казку.

Ірина Ясінська

« Погляд часу» №52-23.12.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *