«Мамо-мамо, ти тільки довго живи»

Мамо-мамо, ти тільки довго живи

Мамі 73. Вона мені суне груші і каже вибачаючись: «Вони не дуже гарні на вигляд, але дуже смачні!».

Я беру. І ряжанку беру. Тому що я люблю ряжанку. А у неї в холодильнику «випадково є одна баночка, ти тільки післязавтра їдеш, ще пару раз повечеряєш».

Виходжу, сідаю в машину, їду. Мчуся по містах і селах. Заїжджаю до мами, коли виходить. Уже після всіх справ. Після кави з подружками і манікюру в салоні. Навезу чогось смачного, швидко запитую про справи, нетерпляче вислуховую – ну які у них з татом справи-то? – іронізую з приводу її марних і малозначущих із моєї точки зору тривог. І знову їду – тікаю у своїх справах.

Мама обов’язково скаже мені, що я ходжу роздягнена, що не кутаю горло, тому кашель і не проходить. Скаже, що я багато працюю, і час уже заспокоїтися. Погодиться, що життя таке складне, і не страшно, якщо у мене не виходить часто приїжджати.

А ми живемо в 40 км один від одного. Я дзвоню їй регулярно і слухаю її неквапливі і докладні розповіді про базар, про сестру, якій важко одній у селі, про те, що петрушка знову після дощу виросла і треба б її зрізати, і що помідори закінчилися, навіть зелені, яка посуха була, і що кіт Мурат втратив око, невідомо де лазив…

Мені не цікаво. І мені здається, що у її житті нічого важливого не відбувається. І я трохи злюся, коли вона мені скаржиться на свої хвороби, а я її прошу піти до лікаря, а вона відмахується, а я ж не лікар, ну звідки я знаю, які ліки треба пити, врешті-решт?!

А мама мені раптом жалібно так говорить: «Ну кому ж я поскаржуся, якщо не тобі?..»

І я застигаю з телефонною трубкою в руці і розумію, що я рідкісна сволота. І що ось цей її дзвінкий і гучний голос у трубці, всі її слова, і наші одвічні суперечки на тему, хто з нас має рацію, і з’ясування стосунків із приводу і без, і її нотації і мої повчання – усе це і є наше життя. Те, яке тут і зараз…

Я зриваюся і їду до неї «незаплановано». Батьки встигають посмажити мені риби, тато розрізає кавун і хоче налити «молодого вина». Вина не можу, я за кермом. Він випиває один, нахвалює. Ми сміємося.

Я кутаюся в мамину кофту, зябковато. Мама схоплюється, біжить включати духовку, щоб «трохи нагріти кухню». І я знову – маленька дівчинка, у якої все-все в повному порядку. І все смачно. І тепло. І немає ніяких проблем…

Мамо-мамо, ти тільки живи довго, тому що я не знаю, як це, не чути твій голос у телефонній трубці, тому що я не знаю, як це без твоєї кухні, де ти мене годуєш вечерею і намагаєшся, щоб у будинку було тепло…

Зоя Казанська

 «Уют» №4-21.01.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *