Марічка Падалко: «Життя всім дає шанс»
«Аби довіра людей зберігалася, акумулювалася, й узагалі у них було бажання вмикати телевізор, мусиш працювати не лише у межах своєї телестудії».
– Здається, у Вас і досі живе маленька дівчинка – мрійлива, добра, котра хоче обійняти і зробити щасливим увесь світ. Так і є?
– Напевно. Можливо, тій дівчинці давно вже час і подорослішати, та якось не виходить. Хоча, знаєте, почуваюся водночас і надзвичайно дорослою та відповідальною, з огляду на всі ті виклики, що є у моєму житті, на виховання трьох дітей-школярів, особливо у ці карантинні часи, коли вся відповідальність лягає на мамині плечі.
– Самокопання, невдоволеність собою та світом, казали колись, щастя не додадуть. Умієте й тепер бути щасливою?
– Мабуть, тому потрібно вчитися упродовж усього життя. Це не те, що, наприклад, уміння читати, писати. Мені здається, щастя треба створювати, підтримувати в собі щодня. Та й, власне, виміри його у різні роки життя змінюються. Сьогодні ти щасливий заробити собі на хліб і мати чим годувати дітей, а завтра вже щасливий, що в дітей щось виходить у школі, післязавтра – що можеш, скажімо, робити щось інше, нове й цікаве. Бо людина потребує саморозвитку.
– Наступного року відзначатимете своє 20-річчя на каналі «1 +1». Що вас тримає в команді стільки років?
– Власна консервативність і прив’язаність. І така я в багатьох речах, не лише пов’язаних із роботою. Хоча легка на підйом у якихось справах, дуже легко беруся до чогось нового, а от змінювати оточення, місце проживання, роботу для мене непросто.
– Переважна більшість людей визначає два основні пріоритети у своєму житті – сім’я та професія. Як розставлені ваші?
– Це все так. Але от навіть моя середня донька, котрій лише 12, зараз захоплена темами фемінізму, проблемами тендерної рівності, багато про це читає, ми нерідко дискутуємо, у чомусь погоджуємося, у чомусь ні. І коли я часто кажу дітям: «Ви – найголовніше, що є у моєму житті, я за вас найбільше переживаю», то Маша переконує мене, що найголовнішою у своєму житті повинна бути я сама.
Каже, з одного боку, ти, мамо, перекладаєш на нас відповідальність за відчуття щастя, тобто від нас залежить, щаслива ти чи ні, а з другого – нехтуєш своїми потребами, не звертаєш на себе увагу. І я розумію, що вона права.
– Кажуть, Єгору Соболеву дуже поталанило з дружиною.
– Його мама теж так думає. Загалом вона вважає, що я є його найбільшим досягненням у житті.
– Син із мамою погоджується?
– Погоджується. Він дуже хороший. Єгор якраз не скупий на похвали та компліменти. Думаю, це один із мотиваторів для мене. Тобто, з одного боку, він дуже хвалить, а з другого – дуже мотивує не зупинятися, не спочивати на лаврах, робити щось нове. Не для когось, а просто заради себе, аби самій було цікаво.
– Троє дітей, чоловік – і всім потрібна Ваша любов, увага, піклування. А Ви з роками тільки розквітаєте. Де набираєтеся тієї сили, краси, чим надихаєтеся?
– Велика кількість справ мене заводить. От навіть коли у відпустці їх менше, тоді й устигаю менше. А коли справ багато, доводиться вже так свій час організовувати, щоб зробити якнайбільше.
Ось, наприклад, сьогодні. Треба було найменшу доньку Катю забрати зі школи й відвести на танці. І в мене не залишалося часу на спортзал, а дуже хотілося. Який вихід? Приїхати на роботу у спортивній формі, після ефіру знову в неї перевдягнутися і бігти так додому. Дві справи зроблено: й додому повернулася, і спорт у моєму житті сьогодні присутній.
– Про що Ваші розмови зі Всевишнім?
– Про здоров’я в Нього прошу. А ще колись в однієї спортсменки прочитала, що перед змаганнями ніколи не просила в Бога, аби хтось виступив погано, а вона – добре. Тобто, ніколи не бажала невдачі комусь, а просила Його дати їй сил проявити всі свої світлі й найкращі сторони. Так і я роблю.
– Що порадили б читачам?
– Не боятися жити, не боятися помилятися. Знати, що кожного дня можна почати все спочатку, з чистого аркуша, коли щось не виходило вчора, і не розчаровуватися в собі, ніколи не почуватися приреченим. Життя всім дає шанс.
«Погляд часу» №27-1.07.2021
