Матіола

Матіола
Матіола

На столі у звичайкому гранованому стакані – квіти. Це – матіола. Старенький дідусь якось попросив, щоб йому принесли. Хоч би одну стеблиночку… Він не відривав погляду від тих скромних пахучих розових квітів, посміхався їм, бо людям уже не міг… Медсестри і лікарі, як йому здавалось, якось автоматично виконували свій обов’язок. Ніхто до нього зайвий раз не підійшов, крім санітарочки. Невже вважали, що і фізично, і духовно він віджив своє?.. Дідусь мав поганий слух. А свій слуховий апарат змушений був у ремонт віддати. Повертати не поспішали. Мовляв, почекайте. Куди поспішати? І старенький змирився.

Мовчав, час від часу щось записував у товстий зошит у коричневій шкіряній оправі.

А посміхнувся вперше і востаннє, коли принесли матіолу. Отак і застигнула посмішка у вічності. Мовчки, якось безболісно у білій тиші людина згасла…

 Поховали його тихо на цвинтарі. Без родичів. Діти повмирали, онуки і правнуки роз’їхалися по всьому світу. Так і не приїхали, бо не відпускали якісь важливі справи. Рідня вважала, що виконала обов’язок перед своїм пращуром: за послуги хоспісу і за похорони справно було переслано немалі гроші.

 І залишив після себе дідусь щоденник у шкіряній оправі, з епіграфом: «Моїм нащадкам – на добрі уроки». Його знайшла під подушкою санітарка. Не знала, кому передати. Довго вагалася, чи має право проникати у чужі таємниці. І, так і не прочитавши жодного речення, віддала знайомому видавцеві. Він був професіоналом у своїй справі. Зразу зрозумів, що це – «бомба»! У щоденнику було те, про що ми забуваємо, ігноруємо, чого не вистачає. А назва йому – духовність. Видавець читав, не відриваючись від похапцем написаних рядочків.

25 серпня 19…

Як рано прийшла осінь! За вікном – сірий дощ, а вітер так жалібно плаче, виє, наче голодний вовк. Танцює, веселиться у повітрі листя, що поволі опадає. Воно ще недавно вбирало сонце, музику життя, а тепер, коли долітає до землі, тихо падає, його безжалісно топчуть перехожі, не помічаючи екзотичних, яскравих узорів. А колись же так раділи тим першим листочкам, квітам. О я теж, як оцей зірваний вітром осінній лист…

29 серпня 19…

Одного разу сказав «так» моїй подрузі-старості, яка постукала до мене у вікно, потім – у двері. Впустив до себе, але не у свої вірші. І як мені пощастило, що зустрів ще у молодості Уляну. І разом ми були півстоліття. Вона окриляла мене, називала «мій поет». І жодного нарікання на те, що їй так рідко у всьому допомагав. «Моя Каріатида», – говорив у відповідь. І соромно було за себе. А вона все розуміла, згладжувала. Любила мене, і я любив.

6 вересня 19…

Відчуваю життя так, ніби мені – вісімнадцять років. Все ще здається попереду…

Пишу, шматую папір, викидаю вірші і знову пишу. А дружина сидить на стільчику тихо, як та пташка у гніздечку. А увечері я помітив, як її плечі здригаються. Вона мовчки плакала. І я розумів чому. Дружина не питала, де гроші. Були вірші…

10 вересня 19…

Забувши про все на світі, дописував вірша. Був таким щасливим: завтра здаю до друку нову книгу поезій «Матіола». Хтось із творців сказав: «Жінкам поети не приносять щастя». Чи були щасливими моя Уляна, діти від того, шо я годинами просиджував над аркушами? Достаток поезія не приносила. Але дружина мене вважала особливим. «Не кожній дівчині випадає доля вийти заміж за поета!» – примовляла, загадково прижмурюючи сині очі.

14 вересня 19…

Уляну забрали до лікарні. Це сталося так несподівано. Серце… Кілька разів на день відвідую. Намагаюся себе заспокоїти: вона ж там – під наглядом лікарів. А наша затишна квартира перетворилася в пустку. Не знаходжу собі місця. І жодного рядочка…

15 вересня 19…

Мій творчий вечір співпав з днем народження Уляни. Дружина просила не відміняти зустрічі з читачами. І я послухав її. Мої перші слова були про те, що вірші даються з небес, перепускаються через серце. На замовлення ніколи не писав, бо це – небезпечно для поета. «Чому творю?» – прозвучало таке питання. Відповів: «Про це знають лише небеса…». Читав я вірші, які присвятив дружині. Деякі жінки, як я помітив за виразом облич, їй заздрили… Нічого вони не знають…

18 вересня 19…

Уляна повернулася з лікарня. Ми говоримо про все. І як я жалкую, що раніше не було таких розмов. Я багато б віддав, якби можна було почати все спочатку. Скільки згадали! І про народження сина та онуки. І про правнучку, яка вже на підході. Уляна зразу ж сказала, що буде правнучка. Вона рідко помиляється. Та в одному промахнулася, що вийшла заміж за мене.

6 жовтня 19…

І сьогодні у нашій квартирі збирався бомонд, який Уляна обслуговувала. І жодного нарікання… А їй майже не було що поставити на стіл, тож вигадувала котлети з моркви, цибулі, квасолі… Додавала приправу. Напекла коржів з кабачків. І всі, смакуючи ці страви, так нахвалювали господиню. Що ж я за чоловік? Не можу гідно заробляти. А вона викручується, бідна, як тільки може, щоб не соромно було перед гостями.

21 жовтня 19…

Уляні стає все гірше і гірше. І я на якомусь інтуїтивному рівні вирішив: якщо буду писати поему про дружину, порятую її, небеса почують крик моєї душі, мою молитву… Писав так, ніби фарбами малював. Колір літ наших – сивина, а в ній – відблиск Вічності. Ось що мене приваблювало. Вічність! І те, як вберегти найріднішу людину. Я вірив, що вірші допоможуть нам обом! Бо хто я без неї?

23 листопада 19…

Дивлюся на фото дружини. Згадався той осінній день, коли ми ще були разом. Мене повернув у дійсність голосний свист чайника на плиті, що нагадував пісню вітру… Наче з іншого світу було це виття. І я сказав собі: «Зберися з силами! Ти тепер маєш жити за двох!»

4 грудня 19…

Для когось я – одинокий старенький чоловік. Як же вони всі помиляються. Скільки ж людей, подій, спогадів, – любові, – живе у моєму серці. Воно б’ється і так хоче жи-ти. Зневажаю ту обездолену старість, яка йде по світу з протягнутою рукою, як жебрачка. А що ж людина робила протягом усього життя? Хоча не матеріальні блага приносять нам справжнє багатство. Моя двокімнатна старенька квартира пам’ятає все. І досі тут линуть голоси моїх дітей, онуків, товаришів. Я чую сміх дружини. І часом від цього божеволію. Уляна моя горлицею полетіла у вічність. А діти, онуки з часом стали, ніби інші планети… Тепер я дивлюся на них здалеку. І не заважаю їхньому лету. Вистачило мудрості, здорового глузду відпустити, дати жити так, як хочуть. Хоча вони кликали, щоб до них переїхав, а квартиру продав, та я відмовився. Маю з думками зібратися перед отим останнім своїм летом.

15 січня 19…

Нова книга побачила світ, але не було поруч моєї Уляни… І радощів не було. А я так чекав цього дня…

16 січня 19…

Колір старості – сивина. І очі мої, як небо осіннє. І посмішка… Я ще вмію посміхатися щиро і людям, і всьому світу. Продовжую писати. Це мене тримає…

Далі видавець вирішив забігти наперед. Відкрив щоденник насередині…

5 листопада 19…

Я здійснюю неймовірний вчинок. Запрошую сусідку, мою ровесницю, на бал пізньої осені. Телефоную їй, кажу, що вона – чарівна. А Вероніка сміється, довірлива, як дитина. А згодом разом ідемо у найкращий ресторан. (Свою пенсію передбачливо я збирав кілька місяців). Дарую букет білих осінніх хризантем. Музика, гамір. Там відзначала свої сімейні свята напівзахмеліла молодь. Кілька годин минули, як мить. Вероніка років тридцять не була в ресторані, я теж, мабуть, стільки ж. На нас дивилися молоді і заздрили. Так-так, я помітив заздрість в очах. Що ж вони думали? Що це – моя дружина?

 А потім ми пішли до Дніпра. Довго-довго вдивлялися в даль. Здавалося, крізь нас, не спиняючись, неслася невпинна ріка. Отак і життя лине. І навіть, коли воно скінчиться, нікуди не зникнуть наші відчуття, мрії і надії, вони незримими хвилями помандрують вже космічними далями.

 О Вероніка була красунею в молодості. Діти наші разом ходили до дитсадка, а потім – до школи. Наші сім’ї підтримували дружні стосунки. Вероніка одна виховувала сина і доньку. У неї, можливо, були залицяльники. Тільки не я. Бо любив свою дружину. А тепер що сталося зі мною? Прости мене, Уляно…

 Провів її до квартири, поцілував руку… Повертався додому, як закоханий хлопчисько! Вже й зорі в небі запалали. А дощ все лив, лив. Вночі мені снилися казкові сюжети, я переміг якесь чудовище вві сні. І ще щось виділося… не пам’ятаю… Коли прокинувся, так радо посміхнувся. А раніше і очей не хотілося відкривати. Я люблю?!

8 листопада 19…

Вона прийшла в моє життя тоді, коли вже неймовірно тяжко було перенести самотність. Постукала у двері. Дзвінок мій не працює вже давно. А навіщо? Рідко хто до мене приходить. Ровесники відійшли назавжди… Відчиняю важкі двері, оббиті дермантином. О диво! Вероніка. У осінньому клітчастому пальто, червоному капелюсі, в чобітках на тоненьких підборчиках. В одній руці – модна дамська сумочка, в іншій – синя парасолька. Вона запрошує мене прогулятися під дощем. Я погоджуюся. Вероніка розповіла, що наступного тижня її забирає до себе донька, щоб правнуків няньчила, бо онука з чоловіком – на заробітках, а сама вона працює на заводі. Вероніка так не хоче залишати свою квартиру, тут її молодість минула, діти виросли.

 Я пропоную не погоджуватися на переїзд. Сумно дивиться на мене. В її очах – сльози. Виявляється, цю квартиру донька має продати, бо потрібні гроші, хоче купити дачу і машину. Обурююся, хоча то їхні сімейні справи… Але ж як я тепер?..

11 листопада 19…

Влітаю в її квартиру. Двері були відчинені. А там господарюють чужі люди. Кватиранти. Виявляється, Вероніка приходила вчора зі мною попрощатися. Я заплакав. Аж раптом – знайомий голос. Біля вікна стояла Вероніка. Її апельсинова сукня і жовтогарячі штори так гармонійно поєднувалися на фоні осіннього ранку. Вона здавалася мені неземною. Про щось так швидко говорила, я й не розумів нічого. «Вероніко, переходь жити до мене. Не залишай одного напризволяще!» – благаю її. Вона погодилася. Зателефонувала доньці. Її чадо дуже здивувалося. У слухавці – довге мовчання, що згодом воно вибухнуло таким вулканом. Чого ж нас, стариків, буває, вважають, що ми – несповна розуму і маємо жити так, як нам скажуть?

15 листопада 19…

Вона прийшла, Вероніка. Я й не чекав уже. Сказала, що вирвалася лише на кілька годин. І подумав: невже вона у в’язниці, щоб так вислизати, а потім знову повертатися?

 Я подарував їй одну із своїх книг. Вероніка зраділа їй, як вміє радіти іграшці диитина. «А чому запечатані твої книги? Їх так багато. Люди нехай би читали. Ти їх продаватимеш?» – запитала мене, дивлячись на гору книг, яка займала чи не половину кімнати. І тоді я запропонував, щоб вона допомогла мені зробити одну річ. Дістав валізу і за мить частина книг перекочувала до неї. Викликав таксі і ми опинилися у парку. Вероніка не питала, що я надумав… З цікавістю спостерігала: а що буде далі?

Ми сіли на лавочку. А над нами кружляло листя. Все, як у казці. Люди здавалися схожими на птахів : ворон, папуг, орлів… А дітлахи, як пташенята, пурхали довкіл, пищали, кричали веселими голосочками. Маленька дівчинка, у біленькій кофтинці і модних джинсиках, з величезним бантом на голівці, прибігла до нас і з цікавістю зупинилася, розглядаючи величезну валізу. І тоді я їй подарував книгу. Вона засміялася і побігла до своєї мами. Жінка, модно і витончено одягнена, спочатку здивувалася, а потім тепло подякувала мені. Я бачив, як вона читає мої вірші своїй подрузі.

 А у парку розійшлася чутка, що якийсь дивак-поет роздаровує свої книги. І біля нас зібралися люди. З радістю діставав з валізи книги, підписував і віддавав. Вероніці так приємно було за цим дійством спостерігати. А хтось нам сказав, що яка ж ми красива пара. Додому повернувся з порожньою валізою. Без Вероніки…

15 грудня 19…

 Цю ніч зовсім не спав. Все згадував, як ходив біля пологового будинку і чекав первістка. Коли дізнався, що став батьком, що у нас – син, побіг до магазину і звідти приніс медикам цукерки і ящик шампанського. Попросив, щоб Уляні передали матіолу. Сказали, що «не положено». І тоді я сам всю клумбу біля її вікна засадив пагонами матіоли. Мене сприймали за навіженого, а я був найщасливішою людиною у світі. Ось про що думав сьогодні уночі.

20 січня 19…

Я збожеволів. Думаю тільки про Вероніку. Стоїть перед моїми очима. І я нічого з собою не можу зробити.

18 березня 20…

Вероніка переїхала до мене. Це було так несподівано. Її донька назвала зрадницею, а онука зразу ж повернулася і забрала своє дитинча. Так і повинно бути. Батьки мають виховувати своїх чад!

24 березня 20…

У нас – медовий місяць. От, старий, з глузду з’їхав.

4 червня 20…

Не міг ні писати, ні думати… Ми розлучилися. Вероніка, виявляється, начиталася моїх віршів, присвячених дружині. І приревнувала. До мертвої… Як же збагнути душу жінки? Вона ж мене любить. Хоча, яка у старості любов? Колись зрозумів, що життя може зламати людину лише раз… Мене ламало двічі…

Видавець перегорнув щоденник на останню сторінку. Замість закладки – стеблинка матіоли… І кілька записів:

19 жовтня 20…

Заснув на ранок. Мене розбудила тоненька медсестричка, щоб зробити укол. За вікном лилася музика дощу, я дивився на політ листочків у вічність. Час тепер для мене зовсім не існує. Я попросив, щоб відкрили еватирку. І до палати влетів світлий вир звуків, пахощів, з яким я миттєво поріднився. І себе я відчував то осіннім вітром, який мчить удалеч, то рікою, яка не знає спокою. Не здаюся! Вітер приніс листочок, він приклеївся до вікна. Холодний, мокрий, з прожилками, по яких текло світло сонця. Моя долоня так схожа з цим листочком.

27 жовтня 20…

Сьогодні лічила лікарша, скільки ж ударів здійснює моє серце за хвилину. Якщо за секунду воно б’ється 60 разів, то за 80 років (я довго займався арифметикою і зупинився нарешті на цій цифрі) – 2,5 мільйонів ударів!

«Спасибі, серце…», – співається у пісні. Дякую тобі, серце, що ти б’єшся, що навіть у найтяжчі моменти життя не зрадило мене, а робило свою справу, ти вміло любити.

28 жовтня 20…

Слабкість, втома. Нічого не хочеться робити. Я ніби у напівсні. Все, що у мене залишилося – спогади. Інколи й не знаю, чи то сон, чи моє життя. Кликала Уляна. Я щось відповідав, а вона мене не розуміла. Вона казала, щоб я нічого не боявся. А ще марилася Вероніка…

29 жовтня 20…

І навіть коли скінчиться моє фізичне життя, нікуди не зникнуть мої відчуття, мрії і надії, вони незримими хвилями помандрують вже космічними далями. Бо нічого не зникає, а думки – матеріальні. Мені – багато літ. Я – довгожитель на цій Землі. І ріка мого життя не зміліла, не закаламутилася мулом зневіри, розчарувань. Ніхто не чув від мене бурчання, яке часто притаманне літнім людям. Літнім… А я вже – осінній…

30 жовтня 20…

Я засвоюю мудрий урок: старість – це не відпочинок і не спокій, а випробування наших духовних сил. Ось він, мій двобій… І триває він кожної миті.

31 жовтня 20…

Сьогодні я попросив санітарочку, заклопотану, стомлену від роботи, щоб принесла мені матіолу, ці квіти так любила моя кохана дружина. Біля нашого двору до пізньої осені завжди квітували ці палаючі ніжні зірочки, а ми виходили увечері і вдихали ті божественні п’янкі пахощі. Пізніше я десь вичитав, що цю рослину названо на честь італійського ботаніка і лікаря середины ХVI сторіччя Пьетра Андреа Маттіолі.

1 листопада 20…

Ми познайомилися після війни. Місто ще не встигли відбудувати. Руїни, згарища. А моя Улянка ішла, тримаючи ці квіти в руці. Я не міг не звернути на неї увагу. Звідки це диво? Одягнена вона була в ситцеву квітчасту сукню і простенькі білі босоніжки. І сама була так схожа на духмяний пагінець матіоли.. І перша думка – бажання захистити цю неземну квітку. Так ми і познайомилися. З того часу пахощі матіоли для мене так багато означають.

25 листопада 20…

З яких сторіч звучить віола?
Тут – осінь. Там – весна зелена.
Сіяють зорі матіоли.
Вже не для мене, не для мене.
Чекає та, яка у далі
Пішла одна. А я лишився.
Тепер, неначе на вокзалі…
Мій поїзд трішки запізнився…
Чи є любов остання зрадою?
Вона, як матіоли, спалах.
Я наперед весну загадую.
Та, замість неї – вічна пам’ять…

А через кілька місяців видавець подарував нову книгу жінці, яка принесла йому щоденник у коричневі шкіряній оправі… А книги читати ніхто не забороняв…

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *