Мелодія кохання

Мелодія кохання
Мелодія кохання

«Погляд часу» №11-2019

Наталочка зовсім маленькою залишилася без батьків. Тато загинув на фронті, навіть не побачивши своєї донечки, бо, коли йшов боронити Вітчизну, дитя ще не народилося; мама померла, коли дівчинці щойно виповнилося сім років. Виховували її татова мама і її другий чоловік – добра, щира, працьовита людина, відомий на всю околицю коваль.

Дівчинка росла слухняною, сумлінною, працьовитою. Важкий був тоді час – післявоєнний. Отож, коли Наталія закінчила восьмирічку, порадили їй вступити до профтехучилища, навчитися механізаторської справи. Ця професія була тоді в моді. Дівчина погодилася і згодом сумлінно освоювала ази, здавалось би, не жіночої справи.

Навчання навчанням, а ще в училищі організовували вечори відпочинку, танці, різні культурні заходи. Одного такого вечора й зустрілися поглядами жвава першокурсниця Наталія і випускник Михайло. Юне дівча стрепенулося від дужих рук юнака, який запросив до танцю. Відтоді й почали зустрічатися.

Рік промайнув швидко. Ось уже Михайло отримав диплом і поїхав на роботу в рідне село, де так потрібні були механізатори. Працював важко, від ранку до вечора, адже всі радгоспні поля були засіяні зерновими, цукровими буряками, гречкою, просом та іншими культурами. Особливо гарячою була пора хлібо- і бурякозбирання.

Проте не забував Наталію. Викроював годину-другу і мчав до міста, до коханої. Так у турботах, поїздках, зустрічах і розлуках пролетіло три роки.

Ось уже й Наталя має документи, що засвідчують її право сісти за кермо трактора чи комбайна. Останнього дня перед випускним відмінницю Наталію викликав директор училища:

– Збирайся в далеку дорогу. Поїдеш на освоєння цілинних земель. Я рекомендував тебе. Роботи там удосталь. А ще – романтика!

Так, так, романтика. Поїздка у невідомий далекий край, нові знайомства, зустрічі. Наталія зраділа. Запропонувала й Михайлові поїхати з нею. І раптом той, хто, здавалося, кохав її, дорожив нею, був щирим, відвертим, ніжним із нею, різко змінився.

– Нікуди ти не поїдеш, це моє рішення, – твердо мовив.

І тут же попрямував до директора. Що він там говорив шанованому в усій країні керівникові, ніхто не знав, але все ж переконав його. Наталія залишилася у рідному місті. Влаштувалася працювати, але, звісно, не за професією. Дівчині було сумно з того, але заради коханого поступилася своїми намірами.

Якось одного вихідного зайшла до крамниці, де був відділ весільного одягу, поспостерігати, помріяти. І раптом почула:

– Ой, Наталочко, а ти заміж виходиш? За Михайла?

Це жіночка з їхньої вулиці, яка знала, з ким зустрічається дівчина.

– Бачила, бачила, як твій хлопець купував весільне вбрання. Хіба щось не підійшло? – не вгавала тітка Віра.

Наталія знітилась і нічого не відповіла. «Це якесь непорозуміння», – крутилося в голові. А серце гупало від несподіванки: «Як він смів мене залишити? Я ж кохаю його, дослухалася до його думки, а він…»

А Михайло справді одружився. Але з іншою – з дівчиною з його села. Про це повідомила Михайлова односельчанка, яка добре знала Наталію, бо разом навчалися в училищі. А Михайло мовчав. І тоді любляча душа Наталії не витримала: вирішила вдатися до крайнощів – піти з життя. Урятував дідусь. Хоча він і не рідний, але дуже любив онучку. Розрадив її, переконав, що світ не зійшовся клином на Михайлові. А ще запевнив, що Наталія зустріне своє справжнє кохання.

І, як кажуть у народі, наче у воду дивився. Згодом погас біль у Наталиній душі, вона змінила роботу, повеселіла, почала спілкуватися з подругами, з ними бігала на танці до рідного училища. Мабуть, доля дарувала їй ті зустрічі у ньому, що стали визначальними у її житті.

Полинула мелодія вальсу – і перед Наталею раптово виринув юнак, кремезний, симпатичний, але якийсь надто серйозний. Увесь вечір запрошував до танцю тільки її.

Коли роззнайомилися, виявилося, що хлопець цьогоріч закінчує училище, до якого вступив після служби у війську. І фах у нього такий самий, як у Наталії.

Тоді й почало зароджуватися їхнє щастя. Обоє з бідних родин, росли без батьків, які полягли на фронтових дорогах, щоправда, в Анатолія була мама. Але та бідність не руйнувала їхніх почуттів, а навпаки, єднала. Дружба, зустрічі, спільні друзі – все це щодень зближувало молодих людей. Вони довіряли одне одному, підтримували одне одного. Щоправда, бабуся докоряла Наталі за дружбу з Анатолієм, адже їй надто подобався Михайло. Та не знала старенька, чому Михайло одружився з іншою. Насправді та, інша, була із заможної родини, її батьки дали зятеві чималенький посаг – телятко, поросят, іншу живність, повну скриню одягу, взуття, рушників. А ось дідусь завжди твердив Наталії:

– Не багатство основне у житті, найважливіше, внучко, – почуття, взаємоповага, взаєморозуміння. А добро, якщо не лінуватися, наживне.

Якось на порозі хати, де проживала Наталія з дідусем і бабусею, раптово з’явився Михайло.

– Чого тобі? – запитав дідусь.

– Хочу бачити Наталію. Я не можу без неї. Хочу з’ясувати ситуацію, що склалася, і попросити у Наталії пробачення. Маю намір розлучитися з дружиною і побратися з Наталею. Я зрозумів, що лише її кохаю.

– Повертайся до своєї сім’ї, тут тобі робити нічого. Наталя зустрічається з чудовим хлопцем. Не заважай їм! – суворо мовив дідусь.

– Яка в мене сім’я? Дружина навіть не може народити мені дитя, – сум пробіг обличчям Михайла.

У житті, звісно, трапляються збіги обставин. Щойно Михайло – від порога, Анатолій – на поріг. Юнак відчув: щось не так. І вирішив: «Сьогодні ж запропоную Наталії вийти за мене заміж». Так і сталося. Дідусь та бабуся благословили «своїх дітей». А наступного дня молодята зареєстрували шлюб.

Не було у них гучного весілля, не було багатства, але їх єднало високе почуття – кохання. І пронесли Анатолій та Наталія його через усе життя, а прожили разом більш ніж піввіку. Сумлінно працювали у рідному училищі, тож керівництво виділило їм квартиру. А згодом надбали й багатства. Однак найбільше їхнє багатство – сини: один став хліборобом, інший – військовим. Сьогодні вони самодостатні чоловіки, які мають свої сім’ї.

До речі, Наталія й Анатолій усе ж таки побували на цілині. Однак любов до рідного краю перевершила тамтешні принади. Так усе життя у любові, злагоді, взаємоповазі прожили вони у рідному місті, що поєднало їхні долі. Обох їх шанували колеги, підтримували вірні друзі.

Нещодавно, на жаль, відійшов у вічність коханий чоловік Наталії Михайлівни – Анатолій Петрович. Невдовзі вона випадково дізналася, що вже за межею буття й Михайло. Хоча після зради не згадувала його, не цікавилася його життям, біль обпік її душу. І стало образливо за втрату першого кохання.

І ось тепер на самоті Наталія Михайлівна перегортає сторінки свого життя. Вона й справді була щасливою. «А як би склалося, якби доля повела мене спільною стежиною з Михайлом? – роздумує жінка. – Мабуть, таки була прихильною до мене. Дякую Всевишньому і долі за те, що подарували мені справжнє жіноче щастя. А найбільша подяка моєму Анатолію Петровичу».

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *