Між нами, матерями

Мати

Мати… Лише чотири літери у цьому слові. Але з нього у болях і муках народилося людство. Щоби жити, творити, залишити після себе вагомий слід на землі. Щоби планета щасливо гомоніла.

Мати – це перший орієнтир, перше рятівне коло у безмежному океані життя. Мати увесь вік чекає. Спочатку – появи на світ свого нащадка. Потім чекає на його перше слово, перші кроки, перший клас. Для нас, матерів, чекати – велика радість. Колись ми брали цю радість без вагань. Хотіли, щоби вона вляглася у душу вільно і певно, бо добре знали, що рано чи пізно покине нас, звільнить серце для інших материнських почуттів. Жодна мама не знає, що чекає попереду, проте так, як було нам із дітьми, уже ніколи не буде. Буде по-іншому, але як, ніхто з нас, матерів, не передбачив.

Материнські чекання нескінченні. Чекає мати і на схилі літ хоч у гості своїх дітей, щоби натішитися ними. Колись чекала вісточки і виглядала поштарку, чи, бува, не забула покласти лист до поштової скриньки. А коли довший час мовчав стаціонарний телефон, то в уяві поставало дитинство дітей. Якби ж вони знали, що мамі нічого не може замінити їхнього живого голосу: ні грошові перекази, ні подарунки. У такі миті ми, матері, живемо минулим. Уявляємо простягнені до нас із колиски ручки. Пригадуємо, як ми раділи першому зубчику, що білів у ротику донечки чи синочка. Ми, мами, ніколи не забудемо перші кроки дітей нам назустріч.

Нас усе життя тішила надія, що в майбутньому зможемо спертися на мужнє синове плече чи зігрітися доччиною увагою і ласкою. Ніхто з матерів не знав і не знає, що приготувало їм життя. Хіба ми здогадувались, що гірка доля, яка спіткала нашу Україну, розкине-розжене дітей по світу надовго? І що багато хто з них не повернеться до рідного дому.

У свої будинки ми вклали здоров’я, молоді літа, а ходи рідних дітей у них не чуємо. Та молимо Бога, щоби оберігав їх, де вони не були б. Щоби скропив їх росою Своєї благодаті й оповив Своїм благословенням. І молимося за нашу старість, щоби не бути своїм дітям тягарем. Щоби Господь дав нам сили до призначеного Ним часу відвідувати храм і в кожній молитві просити здоров’я для дітей та їхніх сімей. Ні, ми не боїмося старості, хоча вона страшна тим, що після неї вже нічого немає.

Не кажімо, що молодість минає, а старість – ніколи. Старість вічна. І тому ми, самотні матері, хвилюємось. Бо не знаємо, в якому стані вона перестріне нас на життєвому шляху.

Важко на душі, коли наближаються свята, бо ми не маємо з ким розділити радість. І скайп не допоможе. Бо хочеться пригорнути найрідніших, найдорожчих до серця, як колись, у дитинстві. Хочеться поцілувати посипану памороззю літ голову сина чи дочки. Бо хтозна, що нам принесе завтрашній день.

Працюємо, та не знаємо для кого, бо ж одинокості багато не треба. Але світанок піднімає нас, як у молодості, бо ми звикли радіти, коли зеленіє врожаєм город, коли зародив сад, коли бджілки розщедрилися на мед. Усе це хоче наших уже втомлених, спрацьованих рук, бо ми народилися для того, аби працювати.

А коли з’їжджаються діти, здорові тілом і душею, – серце радіє! А що більше матері треба? Та час на все накладає свій слід, і ми вже не такі, як у молодості. Коли покидають діти наш дім, ми виходимо за ними і пестимо зором усе довкола, і починаємо тужити, мовби журавки, що відбилися від клину і не можуть розправити крила та піднятися у небо.

Але варто пам’ятати, що свічка палкого материнського серця освічує дорогу своїх дітей усе життя.

Запросить до хати себе мати.
За стіл присяде, бо ж обід…
Їй є що нині пригадати,
Життя лишило в серці слід.

А одинокість душу студить,
І поряд, крок за кроком, йде…
Ще по пустих кімнатах блудить,
Кого шукає – не знайде.

Час пролетів – не наздогнати.
За ним майнули і літа.
Чи мати встигла запитати,
У чому суть всього життя?

Станіслава Яріш

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest