«Молилися Богу, щоб дожити до ранку…»
Вихователька з Чернігова Наталія Песоцька врятувала 30 дітей із реабілітаційного центру.
Наталія Песоцька 18 днів прожила під обстрілами з 30 дітьми-вихованцями з чернігівського притулку та двома своїми. 7 днів вони ховалися у підвалі інтернату. Потім будівлю підірвали, але всі дивом уціліли – бомба потрапила в інше крило.
Дітей вирішили перемістити до церкви, де на них усіх виділили кімнатку на 16 м². Там вони пробули 11 днів без світла та води. Зрештою, дочекалися евакуації. І вихователька вирішила вивезти всіх дітей до Києва, а далі – до Івано-Франківська.
– Я 24 роки пропрацювала в Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. Сюди потрапляють діти, батьки яких перебувають у складних життєвих обставинах, або діти, чиїх батьків позбавили батьківських прав.
24 лютого о пів на сьому ранку мені зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна. Сам він у цей час був у Києві. Цього дня я мала виходити на свою зміну, з восьмої ранку і до восьмої вечора, у мене 12-годинний робочий день.
Заступила на роботу на зміну. Того дня в нас перебувало 35 дітей. У перші дні війни батьки забрали п’ятьох діток. Залишилося 30 дітей… У центрі опиняються діти, які не дуже вже своїм батькам і потрібні.
Коли 24 лютого їхала в маршрутці, здавалося, що наче у фільм потрапила: усі люди говорять «війна», а потім проїжджають одна за одною швидкі. Я зрозуміла, що везуть поранених.
Своїх 8-річного сина та 14-річну дочку забрала з собою, щоб мені було спокійніше. Так ми всі з дітьми з центру увесь час і перебували разом.
Сім днів ми жили в підвалі дитячого центру. Це звичайний підвал, не бомбосховище. Він ні до чого не пристосований, у ньому зберігалися овочі. Подекуди там є місця, де неможливо стати дорослому на повний зріст. Там проходять ще каналізаційні труби, що обмотані скловатою.
Дихати взагалі не було чим – скрізь пісок і земля. На 5 хвилин виходили на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. А як тільки починали гатити, ми відразу назад до підвалу.
На шостий день почали бомбардувати наш дитячий центр. Гатили дуже жорстоко. І ми всі просто кричали від відчаю та страху. Читала молитви, а діти повторювали за мною… Бомба впала просто на наш центр, але не з того боку, де ми сиділи в підвалі, а з іншого. Це нас і врятувало. На місце відразу прибули рятувальники. Слава Богу, ми залишилися живі. Плита, що була над нами, лише відійшла від стіни. Не впала.
Ми стали по двоє-троє діток, перебіжками під обстрілами переміщатися до Троїцько-Іллінського монастиря, який неподалік від нас. Поміж домами пройти за часом десь хвилин 7. У церкві нам варили ріденький суп із хлібцем 2 рази на день.
У дітей ставалися психологічні зриви. Вони просто не витримували бомбардувань, плакали від відчаю. Розрадити виходило тільки, коли садила дитину до себе та приголублювала.
За умовами церква від підвалу мало чим відрізнялася. Лишень ми не дихали скловатою, землею та піском. Тут ми вдихали фекалії своїх дітей. Повна антисанітарія. Дітям там перебувати надалі було неможливо. Почали стріляти неподалік від нас. Ми кричали та молилися Богу, щоб дожити до ранку.
Антон Черничко
«УЮТ» №18-28.04.2022
