Моя бабуся не писала підручників

Моя бабуся
Моя бабуся не писала підручників

Моя бабуся не писала підручників, за якими навчаються. Та й не могла їх написати, оскільки вся її освіта звелася до трьох класів церковно-приходської школи. І океанів бабуся не борознила, навіть плавати не вміла, а на морі бувала тільки у молодості. Дочку виростила – мою маму. Навіть кулінарними рецептами бабуся нас не балувала: вона до глибокої старості боялася голоду, вкрай ощадливо ставилася до продуктів, ніде і ніколи їй було осягати кулінарні шедеври. Я хочу розповісти про свою бабусю – Поліну Федорівну Синицьку.

Вона народилася у 1907 році у місті Юзівка, так тоді називався Донецьк. Моя бабуся була другою по старшинству у сім’ї робітника-модельника металургійного заводу (усього з чотирнадцяти народжених дітей вижило вісім) і найстаршій із п’яти сестер. До революції жили не бідно, але у достатку, не голодували. Допомагало велике господарство: начебто і в місті жили, а у своєму будинку, із курми і коровами. А потім почалося: революція, громадянська війна, білі-червоні-зелені, просто бандити.

Бабусине навчання у школі швидко закінчилося – потрібно було допомагати матері по господарству, няньчити малюків. Поліна так і залишилася найменшого зросту з сестер-братів: занадто рано їй довелося носити важке. У 1922-му році 15-річна бабуся розривалася між двома хворими: однорічна молодша сестра Валя хворіла віспою, а маму звалив висипний тиф. Усі були впевнені, що малятко не виживе, а сильна мати впорається з хворобою. А вийшло навпаки: Валя вижила, тільки на обличчі так і залишилися шрами, а мама…

Осиротіле сімейство, тим не менш, не здалося. І трималося воно на двох стовпах – на Федорі та Поліні. Батько заробляв гроші, моя юна бабуся вела господарство. Як зараз люблять знаходити виправдання матусям, які покинули дітей, звинувачувати державу й оточуючих у тому, що їм не допомагають! Хто допомагав моєму прадіду? Моїй бабусі?

Тоді у нашу сім’ю потрапила єдина антикварна річ. Ось вона, поряд зі мною стоїть зараз, вірно служить тумбою для телевізора. Може, ображається, що не використовую її за призначенням, вона ж до цих пір – у робочому стані. Швейна машинка бабусі, знаменитий «Зінгер». Колись, у 20-30-40-ві рр. за допомогою цієї машинки бабуся не тільки обшивала всю сім’ю, а й заробляла. А через півстоліття вчила на ній шити і вишивати мене і сестру.

Мій прадід Федір так і не одружився вдруге, хоча претенденток, незважаючи на вісім дітей, вистачало. А діти потихеньку вилітали з гнізда, отримували професії, виходили заміж, женилися.

Поліна зустріла своє щастя на ім’я Георгій. Високий красень із кучерявим блондинистим чубом, інженер-металург. Кажуть, мав блискучі математичні здібності і не менш блискучу дотепність. Його любили всі. А він найбільше любив свою Поліну та їхню маленьку Любов – мою маму.

Я знаю, мої бабуся і дідусь були дуже щасливі, та ось недовгим було їхнє щастя. Війна, окупація, а потім, після радості звільнення, найстрашніше – арешт діда за помилковим доносом і загибель у таборі.

Навколо було багато жінок – товаришок по нещастю. Хтось, їх було меншість, викреслював минуле зі свого життя. Хтось божеволів від нестерпного болю. Моя бабуся не могла собі дозволити страждати. Навіть про смерть батька вона моїй мамі повідомила не відразу – боялася, що та не зможе пережити втрату. Так і йшла по життю – зціпивши зуби, з болем у серці. Потрібно було «піднімати» дочку.

Піднімати, не маючи ні професії, ні освіти, з клеймом дружини засудженого. Робота – будь-яка, яку можна знайти. Прибиральниця, касир, швачка-мотористка. Вечорами шила на замовлення. Мама досі з гордістю говорить: ми ніколи не голодували. І одяг був, і взуття – не мерзли, ноги не промокали, навіть святкову кофточку чи платтячко бабуся завжди примудрялася зшити «з того, що було» для дочки, що підростала.

А ще моя бабуся ніколи не розлучалася з книгою, цінувала вченість, поважала вчителів. В окупації, коли німці закрили школи, літня подружня пара вчителів збирала дітей у своєму будинку і проводила для них заняття. Мама, з підтримки і схвалення бабусі, була не тільки старанною ученицею цієї дивної школи, але завжди несла для своїх напівголодних вчителів хоч крихітний їстівний гостинець – знак великої подяки.

Мама закінчила 8 класів, потім – технікум. Друзі та родичі шепотіли бабусі: ось, мовляв, підняла на ноги дочку, тепер нехай іде працювати, допомагає матері. Але бабуся відправила маму вчитися далі, в інститут. Вона пам’ятала – Георгій мріяв про вищу освіту для доньки. І дуже добре знала, як важко заробляти гроші тому, у кого немає професії.

Бабуся все життя прожила з нами, виростила мене і мою старшу сестру. Вона мало схожа на милу бабусю з дитячої казки. Не була ніжною, тією, що балувала, все прощала. Могла наказати, якщо ми цього заслуговували. Але «кращий шматочок» завжди залишала нам, і любов, яку чомусь вважала за потрібне приховувати, завжди жила у її серці і світилася в її до старості яскравих очах. За день до смерті, розбита інсультом, бабуся побачила, що я, сидячи біля її ліжка, пришиваю ґудзик, який відірвався від кофти. «Ну, що ти там робиш? Хіба ти пришиєш, як треба? – насилу вимовила вона. – Залиш, я встану, сама все пришию!». Але вона вже не встала. Через рік після смерті бабусі я стала кандидатом наук. Написала книги, за якими навчаються студенти. Побувала у багатьох країнах, поплавала – якщо не по океанах, то по морях і річках. Особливими кулінарними здібностями похвалитися не можу, але готую, на кшталт, їстівне. Народила і виховала доньку. Її звуть Поліна, на честь прабабусі. Прабабусі, якій, я сподіваюся, будуть пишатися і мої майбутні онуки.

Олеся Безпалова

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *