«Ми їх увесь час «хлопали». Це була наша «Чорнобаївка»: історія партизана з Сумщини
Микола – із невеликого міста на Сумщині. Про себе каже: не був великим патріотом і в армії не служив. Але після початку вторгнення росії взяв до рук зброю та разом із друзями пішов партизанити.
Про перші дні війни
«Сам я із Сумської області. Тут народився, виріс, навчався, працював. Окрім роботи, у житті хлопця було чимало захоплень – бокс, кікбоксинг, рибалка, копання з металошукачем. Ще була стендова стрільба».
Вечір напередодні війни Микола проводив із дівчиною.
«23 лютого ввечері ми дивилися фільм. І мені приходять повідомлення від друзів, що путін підписав документи про допомогу «ДНР» і «ЛНР». Знову і знову новини. Я культурно відправляю дівчину додому, телефоную мамі і кажу: «Мамо, війна». Вона відповідає: «Ти що, дурний? Яка війна?». Я кажу: «Я все зрозумів, добраніч». Іду вночі в супермаркет, купую пару блоків сигарет, консерви, запас продуктів», – згадує хлопець.
Микола говорить: безперестанно читав новини, коли ближче до першої ночі йому знову зателефонувала мама: «Каже: «Слухай, тут реально щось починається. Приїжджай до мене».
Близько третьої ночі Миколі зателефонували знайомі з Києва та розповіли про ракетні атаки і вибухи поблизу столиці. Спати він ліг лише о сьомій ранку – до цього моменту постійно читав новини: «російські колони йдуть – у напрямку Києва, Чернігова, Ромнів…» Коли прокинувся, дізнався, що окупанти зовсім поруч.
Хлопець засинав із думкою, що вранці дізнається про взяття Києва російськими військами: «Я прокидаюсь 25-го – усе добре. Наші дають відсіч».
Микола каже, що перші дні війни змінили його світогляд. Після цього він вирішив, що не може сидіти склавши руки.
«Я ніколи не був патріотом, але 26 я щось усвідомив. Коли читаєш на Telegram-каналах, як людина взяла до рук міну з цигаркою у зубах і спокійно винесла її з дороги, а хлопці на Оболоні в Києві «віджали» ворожу БМП… І в тебе щось зсувається в голові, бо ти сидиш удома і нічого не робиш», – зізнається хлопець.
Як готувалися до боїв
За пару днів після початку війни у рідному місті Миколи все ж почали озброювати добровольців попри те, що на той момент воно вже було у тилу російських військ.
«Числа 27 до нас прийшла невелика партія зброї. Я приїхав за набоями, нам сказали, що вже немає – все забрали. Але вийшло так, що у нас зібралася компанія людей, яка готова була щось робити, проте не знали, як», – пояснює хлопець.
Микола та його друзі почали готуватися до партизанської війни. Згодом випадково натрапили на таку ж групу людей із сусіднього містечка. Після цього почалася справжня «робота», каже партизан, та додає: «Я думав, Суми ми втратимо. Але мені скидали інтерв’ю Арестовича, де він говорить із приводу Сумщини. І він називає населені пункти, наш населений пункт, і каже – там партизани таке робили, якби мені хтось розповів, я б не повірив».
Про перше зіткнення
Коли Микола з друзями збирались у перший бойовий вихід, не мали ані важкої зброї, ані необхідного спорядження. Були коктейлі «Молотова». Якісні, з пінопластом, розплавленим в ацетоні», – каже хлопець.
Після цього група почала планувати перший бій.
«Уявіть: є траса між двома населеними пунктами. Є перетин траси. На ньому переміщуються російські колони. Тоді вони ходили десь по 20-30 одиниць, причому розслаблено, спокійно. У хвості колони завжди була «заправка» – останні 5-7 машин. По їхньому маршруту протягом чотирьох кілометрів – неширока лісосмуга. Ця їхня дорога йшла через населені пункти, просто по хатах», – пояснює Микола.
Саме в одному з сіл група організувала засідку.
«Ми приїхали на Т-4 (Volkswagen Transporter T4), знайшли місце поміж будинків – невеличка вуличка, пішохідна дорога між хатами, по якій треба було бігти до машини 500 метрів, а потім на ній на спуску тікати на трасу. І от у нас була перша робота, ми чекали на цій вулиці. У нас уже були «очі» в селах, нам сказали, що йде колона. Між моментом, коли нам доповіли, і коли ми її маємо побачити – 10 хвилин. І ці 10 хвилин у першому виході здавалися годиною. Курити не можна, рухатися не можна, телефони всі вдома. А потім настає момент, ти чуєш звук двигунів, кидаєш «ф-ку» і ховаєшся за будинками».
Після короткого бою хлопці дісталися машини та поїхали геть.
«Нас трусило хвилин 20. Це був більше адреналін, ніж страх. Ти знаєш, що зробив добру справу, але тебе трусить», – згадує Микола.
У наступні дні хлопці неодноразово влаштовували подібні засідки, оскільки російські війська постійно рухалися дорогами Сумщини – причому одними й тими ж маршрутами.
«І ми їх увесь час «хлопали». Це була наша «Чорнобаївка». Тут є одне перехрестя в районі Бахмача, Дмитрівки. На ньому «Чорнобаївка» була разів десять. І за тиждень на маршрут у них виходило вже не 20-30, а лише 6-7 машин. У кінці завжди їхав «Тигр» і броня, на якій уже сиділи люди – не просто піхота всередині», – пояснює хлопець.
Згодом Микола та його друзі почали організовувати бойові виходи разом із групою з сусіднього міста. Вони мінували дороги та обстрілювали російські колони.
«Хлопнули», залягли. Вони вибігли, «похлопали» в пустоту хаотично і незрозуміло, куди. Сіли і поїхали далі. Але потім було все більш продумано – з їхнього боку», – розповідає партизан.
Про перші втрати
Микола каже, від самого початку усвідомлював небезпеку, однак після перших бойових виходів перестав відчувати адреналін.
«Страшно всім, і не лише за себе. «Прилетіло» по тобі, тебе немає, – а що далі з рідними? Мама телефонує о десятій годині, ти їй: «Та я спати лягаю». А сам натягуєш бронік, збираєшся на «роботу».
У певний момент хлопець узяв за звичку лишати вдома записки для рідних на випадок непередбачуваних обставин.
«Я завжди річ таку робив – залишав записочки. Пишеш два-три номери телефонів людей, із якими їдеш, і якийсь там текст невеликий, два речення. Приїхав із роботи, папірець цей зім’яв, викинув і все», – каже хлопець.
Зрештою в одному з боїв його друзі дістали поранення.
«Найбільше запам’ятався вихід, коли були втрати, поранення побратимів. Вели колону, по якій друзі з Києва, волонтери, допомогли – передали координати. По ній двічі відпрацювала авіація. Перший захід – обидва відпрацювання в ціль. Другий захід – одне в ціль, друге повз. Потрапили під обстріл. Були «трьохсоті». Шпиталізувати поранених товаришів доводилося таємно, за допомогою знайомих, – надто великим був ризик, що хтось може доповісти російським військовим.
Про мотивацію
За словами Миколи, війна змінила його та людей, яких він знав.
«Ще одне, що мене спонукало до цієї роботи – людина, яка була з нами в компанії. Вона приєдналася до ТрО, відповідно, її вже перекинули на схід. Людина має величезний запас коштів, по суті їй мало б бути все одно, чи тут буде Україна, чи росія, чи Білорусь, США. Тобто, з таким запасом грошей можна жити при будь-якій владі. Але це була перша людина, яка мені зателефонувала 26 лютого і сказала: «Я знаю, що ти щось умієш. Давай щось робити. Коктейлі, хоч щось», – каже він.
Окрім того, Миколу вразило й ставлення з боку волонтерів, з якими він зустрічався у Києві.
«Є таке поняття, як чуйність, розуміння. Коли люди допомагають тобі, не знаючи тебе. З тобою вітаються, пригощають чашкою кави, дають недешеві речі для роботи, і говорять: «Хлопці, тільки бережіть себе».
Микола хоче продовжити воювати на сході чи на півдні країни попри те, що не знає ту місцевість: «Тут ми працювали за рахунок того, що знали, куди зайти і вийти. Де втекти можна, де впасти, і нас ніхто не знайде. Там усе по-іншому, складніше. Але сидіти вдома на дивані, забити на все і жити, як жив, не можу».
Ярослав Прищепа
«Погляд часу» №18-4.05.2023
