На армію

Гроші на армію

Вранішній автобус вирушив до міста з запізненням, бо люди, угледівши в кінці вулиці огрядну тітку з двома важкими картатими сумками в руках, яка дуже поспішала, але насправді ледве переставляла ноги, попросили водія її зачекати. Про що потім дуже пошкодували.

Спочатку тітка, ні на кого не дивлячись, «увімкнула радіво» і з найдрібнішими подробицями переповіла історію всіх своїх болячок та сімейних негараздів, переказала вуличні плітки про близьких і далеких сусідів, а потім, помітивши нарешті, що ніхто її не слухає, почала вибирати, до кого б це причепитися. Першою на очі потрапило дівча у ретельно випрасуваній біленькій блузочці й бузковій спідничці з мініатюрною сумочкою. Тітка якийсь час уважно міряла недобрим оком довжину її спіднички, а тоді зло видихнула:

– Ти б ще до пупа її задерла. Ото було б гарно… Ач, як вирядилася. До міста на лови, мабуть, намірилася?

У дівчини чи то від несподіванки, чи від образи аж затрусилися руки. Вона не втримала сумочку, і та упала на зачовгану ногами підлогу. Скривившись від вигляду забрудненої сумочки, вона швидко підняла її і, відсахнувшись від тітки, повернулася обличчям до дідуся, котрий сидів на передньому сидінні, обпершись спрацьованими вузлуватими руками на такий же вузлуватий грабовий костур. Пащекувата тітка усміхнулася від того, що не отримала у відповідь ні кривого слова, ні брудної лайки, і крізь зуби процідила:

– Зовсім нездале. Жди з такого помочі…

Вона, певно, докинула б іще щось дошкульніше, аби ще більше допекти дівчаті, та в цю мить із середини салону обізвався насмішкуватий хлопчачий голос:

– Тітко, ми – здалі! Від нас помочі ждіть! Тільки гукніть! Усе зробимо: і винесемо, і закопаємо, і… пом’янемо.

– Ага, і барвінку насадимо, – додав басовитий голос, і хлопчача компанія весело зареготала.

А «перший помічник» підбадьорливо кивнув дівчаті. Мовляв, усе гаразд, мала, ми тебе не дамо ображати. Дівчина, яка вже ледь не розплакалася, самими куточками вуст вдячно усміхнулася йому у відповідь.

Тітка від злості аж побагровіла. Але не встигла кинути щось у відповідь жартівникам, як автобус різко загальмував на околиці міста, і хлопці, весело штовхаючись, вискочили на тротуар. Вона зі злості ще тицнула крізь вікно їм дулю, але то вже дарма, бо компанія попрошкувала поміж багатоповерхівки, навіть не озирнувшись.

Двері зачинилися й до водія пасажирська естафета принесла десять гривень. Мабуть, хтось із містян вирішив під’їхати до центру сільським транспортом. Водій машинально узяв чотири гривні й передав їх тією ж естафетою. Однак за якусь мить зім’яті двогривнівки повернулися назад.

– Решту не беруть, – сказала байдуже жінка, що стояла до водія найближче.

– То – на армію! – пожартував хтось у салоні.

Автобус якраз стояв під світлофором, і водій швиденько написав на аркуші паперу: «На армію». Пришпиливши до нього ті чотири гривні скріпкою, поклав на застелений барвистим килимком двигун автобуса поруч із негустою вранішньою виручкою.

Дідусь, який до цього часу не проявляв аніякогісінького інтересу до того, що діється в салоні, марно намагаючись розігнути згорблену роками й важкою сільською роботою спину, нахилився вперед і прочитав написане, ворушачи при цьому, наче першокласник, губами. А тоді поліз рукою до внутрішньої кишені старенького піджака, щось там намацуючи. Потім вийняв щільно складені, наче спресовані часом, гроші. Там виявилися двадцятка, п’ятдесятка і сотка. Навіть не роздумуючи, звичним рухом затятого картяра потяг за верхній край сотку.

– На, передай! – сказав він дівчаті.

Та обережно взяла тоненькими пальчиками гроші і, нахилившись уперед, поклала їх біля напису «На армію».

І тоді збеленилася ображена тітка, яка після хлопчачого жарту не знала, на кого б це вихлюпнути злість і насотувала собі під ніс усілякі прокльони:

– Діду, ви вже геть з глузду з’їхали?

– Га? – удаючи зовсім глухого, перепитав. – Ні, ще не доїхав…

– Ви ж за проїзд сьогодні вже передавали, – майже крикнула, а тоді тихіше додала: – Зовсім дурні стали…

– Га? – продовжив удавати глухого дід, хитро посміхаючись. – За проїзд передавав, а на армію – ні.

– Хе-хе, – зазлорадилася тітка. – То водій вам спасибі скаже, коли за ваші гроші пива вип’є…

– Пива? Вип’є? – знову перепитав дід і відразу ж заперечливо похитав головою. – Нє, не вип’є: у нього син на войні…

Те «на войні» він вимовив гучно, наголосивши «о», чим привернув увагу всіх, хто ще був в автобусі.

Водій, який до того байдуже спостерігав за салоном, лише зрідка зиркаючи у дзеркало, не довіряючи погляд бездушному склу, визирнув зі свого заштореного шматком фіолетової тканини закапелка, і вдячно кивнув дідові.

У цю мить дівчина швиденько розкрила свою сумочку і, навіть не глянувши туди, вихопила сто гривень. Мабуть, то були всі її гроші! Не передаючи їх жінці, яка стояла попереду, нахилилася й поклала свою рівненьку, без слідів та згинів і пожмакань, купюру поряд зі скоцюрбленою дідовою соткою.

Чи то від власної сміливості, чи від якихось потаємних думок, але вона густо почервоніла і, засоромившись, опустила очі додолу.

Жінка, котра стояла попереду, озирнулася на неї, і теж нічого не кажучи, поклала своїх п’ятдесят гривень. А ще за хвилину люди почали діставати пом’яті десятки, двадцятки, сотки…

Сердита тітка мовчки ошелешено проводжала поглядом ті передачі, ніяк не второпаючи, що ж це воно діється? Останньою з кінця салону, де сиділи літні чоловіки, припливла п’ятдесятка, обдарувавши тих, хто був ближче до проходу, запахом міцного тютюну.

– Мабуть, заначка була у пачці з цигарками, – розгладив зморшки усмішкою дід, підвівши погляд до дівчини.

Коли ті бідацькі гривні затулили собою «армію», і на аркуші читалося тільки «на», тітка й собі полізла до картатої сумки, витягла звідти, мабуть, ще радянського «пуляреса» з порепаними дерматиновими боками і, клацнувши блискучими кульками, стала перебирати гроші. Спочатку потримала, роздумуючи, двадцятку, потім дістала п’ятдесятку, а тоді – сотку. Ці несподівані маніпуляції привернули увагу пасажирів, які з нетерпінням очікували, чим же завершиться та ревізія приватного капіталу. Тітка, скосивши очі, помітила ці погляди і дістала двісті гривень.

А коли її двохсотка лягла зверху на купку грошей і зажурений погляд пробився з позачасся у сьогодення, тітка кінчиком квітчастої хустки витерла сльози з обох очей і… просвітліла, наче на неї зійшла Господня благодать, і нарешті прогнала зачаєну домашню гризу, яка всю дорогу не давала спокою, і вона шукала, на кого б то її вихлюпнути…

Олексій Тимошук

«Погляд часу» №34-18.08.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.