На дрібні скалки!

Пікап повільно зупинився на узбіччі, ховаючись за густими кущами від сторонніх очей. Кремезний бородатий велетень Артем весело поплескав по плечу хлопчину, що сидів поруч.

– Покуримо?

Той делікатно поправив окуляри і заперечливо крутнув головою.

– Не курю…

– От ти кумедний! Двадцять другий рік на носі, а правильний до занудства. Ні до цигарки, ні до чарки… Може, хоч до дівки вдатний?

Побратими дружно зареготали. Темноокий красень Роман підкурив цигарку, пахнув димом та іронічно підморгнув:

– Та наш Петрусь ще незайманий! Дівчат він теж боїться…

І знову – сміх та жарти… Хлопчина в окулярах почервонів і зціпив зуби.

– Ромич, не дратуй тигра, бо порве на шмату! – Артем смачно зашкварчав цигаркою. – Гля, який сердитий!

Командир їхньої розвідгрупи Степанович, кремезний дядько з сивими вусами, суворо шикнув:

– Ану!.. Чого ви доколупалися до хлопця? Його вдома наречена чекає. Учора сам бачив, як вони по відео-зв’язку говорили. Тобі, Романе, така краля й не снилася.

– Говорили?! – той прискалив очі. – Тю! А я думав, що Петро німий. Із нього ж слова ніколи не витягнеш!

Хлопчина знову поправив окуляри й відійшов від групи подалі. Набридли вже зі своїми нескінченними жартами! Ну не балакучий він, то й що? Хіба гірший від решти?.. Як почалася повномасштабна війна, то першого ж дня зголосився їхати в зону бойових дій. Хоч і міг відсидітися десь у тилу, у штабі, папірці перекладати з місця на місце. Але навіть якби йому доплачували, то не погодився б на таке! Нехай ті, кому стан здоров’я не дозволяє важких фізичних навантажень, це роблять. А він – молодий і здоровий. Щоправда, трохи із зором проблеми. Але ж не зі снайперською гвинтівкою йому працювати! У тактичної розвідки своя специфіка роботи: кожне таке завдання дає змогу здобути важливу інформацію про ворога для підготовки й успішного ведення бою. І сьогодні перед ними поставлена нова задача. Попереду – звільнення від окупації ще декількох населених пунктів. Тож увесь підрозділ чекає детальної інформації про розташування ворожої військової частини, щоб спрямувати точний артилерійський удар по скупченню окупантів і лише після того йти в наступ.

Він обійшов довкола автівки, дістав пляшку з водою. Попив. Протер скельця окулярів.

Таки треба переходити на контактні лінзи. Ті хоч не пітніють від перепадів температури. І зручніше, ніж в окулярах. Може, тоді хлопці припинять його «малим» і «лемуром» називати. Першого ж дня приклеїлись із легкої руки Артема ті прізвиська, а згодом «малий» навіть позивним стало. Ніби він винен, що не вдався велетом… Пацанам, аби поржати!

Звісно, він нікого не засуджує. У цих умовах, коли в потилицю постійно дихає смерть і ти відчуваєш її зимний подих кожною клітиною свого тіла, сміх допомагає зберегти віру в перемогу й додає сили. Нагадує, що життя досі триває. За спиною почулися тихі кроки. Петро озирнувся. Срібні вуса командира розпухнастились у теплій усмішці.

– Не ображайся на хлопців! – поклав велику важку долоню йому на плече. – Вони не зі зла…

– Та байдуже! – знизав плечима. – Я вже звик. У школі колись теж постійно сміялися, бо книжки любив читати. Називали мене ботаном.

– Тому ти після дев’ятого у військовий ліцей пішов? Хотів утерти їм носа?

– Ні. Покійний дідусь був військовим. А я його дуже любив. Усе, що маю тут і тут, – він торкнувся спершу грудей, а тоді скроні, – то від нього. Тож я навіть не сумнівався у виборі професії. Хоч батьки й проти були…

– Молодець! Правильний вибір зробив, – Степанович схвально кивнув, а тоді кинув через плече: – Агов! Хлопці… Ходімо! Сонце сідає. До сутінків маємо встигнути…

***

Смарагдовий щит пшеничного поля чорнів вирвами від ворожих «градів» та «смерчів». Легкий вітерець ворушив тонкі стебла пшениці, а здавалося, що то земля тремтить зраненим тілом. Зітхає і тихо стогне, притискаючи до грудей вцілілі рослинки й обвуглені дерева обабіч шляху. Після вдалої розвідки напередодні й нічної передислокації їхній підрозділ на світанку перейшов до контрнаступу. Відпрацювала артилерія, і військові рушили вперед… Чорний угар від підбитої техніки ворога виїдав очі. У повітрі завис важкий дух горілої плоті… Петро міцно стиснув автомата й вгризався очима в сиві сутінки із пилу та диму. Над головою почувся свист.

– Повітря! Повітря! Лягай! – закричав командир, і Петро відчув сильний поштовх у плече.

Упав. Поруч гепнувся Роман. Притиснув його рукою до землі.

– Малий, ти гав не лови! – сердито зашипів. – Бо наречена не дочекається… Так і помреш незайманим…

Навіть відповісти нічого не встиг, як той підхопився і кинувся уперед. Петро – слідом… Аж раптом, серед каламуті смогу, вихопив поглядом знайомі обриси бородатого. Артем лежав на землі й не ворушився.

– Братику! – метнувся до нього. – Агов! Навіть не думай дурного! Розплющ очі! Ти мене чуєш? Бляха!

Твердими від напруги руками міцно перетягнув йому ногу турнікетом вище коліна, щоб зупинити пульсуючий потік крові з розтрощеної осколком кінцівки. Пальці враз стали слизькими й гарячими. Манжети рукавів просякли червоним. Швидко дістав із медичної сумки перев’язочний пакет. Забинтував розірвану плоть. Зі шкіри випиналися гострі уламки кістки. Намацав у сумці укол. Різким рухом зробив ін’єкцію у передпліччя. Глибоко вдихнув, тамуючи дике серцебиття, від якого аж в очах темніло. Артемові потрібна лікарська допомога, інакше залишиться без ноги… Роззирнувся в пошуках побратимів. Дим і пил потроху розсіювалися. Поруч нікого не було. Весь підрозділ пішов в атаку на ворога. Потерпілих теж у зоні зору не виявилося. Петро нахилився над Артемом і обережно повернув на бік. Той навіть не поворухнувся… Приліг поруч, перекинув руки побратима через плечі, міцно схопив за зап’ястки і зробив спробу підвестися. Спершу – на коліна. М’язи напнулися тятивою. Наступна спроба – з колін. Здалося, ніби тріщать кістки.

– Борода, тобі треба менше їсти! – видушив крізь стиснуті зуби, трохи нахилився вперед і рушив у зворотному напрямку.

Над головою знову почувся свист. Але Петро навіть не здригнувся. Лише міцніше стиснув пальці, щоб утримати пораненого. І пішов… Крок за кроком, долаючи жахливий біль у м’язах, він ніс на своїх плечах удвічі важчого побратима. Час від часу тремтіли й підгиналися ноги. Але не дозволяв собі зупинятися. Берці й штани промокли від крові Артема. Швидше! Ще швидше йти! Щоб не було запізно… Солоний піт заливав очі. Окуляри постійно пітніли. Він сильно мотнув головою – і ті впали кудись у траву. Тепер уже точно перейде на лінзи! Раптом руки Артема засіпалися. Тихий стогін пропік потилицю.

– Потерпи! Ще трохи – і передам тебе нашим білим халатам.

Затуманеним від натуги поглядом вихопив із гущавини обабіч шляху авто, яким вони доїхали сюди з командиром. Дверцята відчинені. Ключі – у траві, під колесом. Петро, рвучи жили, відчинив однією рукою дверцята, обережно поклав Артема на заднє сидіння їхнього бойового пікапа. Видихнув. Розправив плечі, дістав з-під колеса ключі й застрибнув у салон автівки… Глухо буркнув двигун, і вже за хвилину помчав до місця розташування їхньої частини. Там є лікар і санітари, готові надати невідкладну допомогу. І спеціально обладнаний автомобіль, аби важкопоранених доставити до найближчого шпиталю. У кишені вжикнув телефон.

– Малий! – гримнув командир. – Де ти в біса? Артем з тобою?

– Так. Поранений…

– Живий?

– Живий…

– Русня – все! Капут! Щоправда, кільком вдалося втекти…

– Хай біжать! Добігаються… Ви цілі?

– Ромича зачепило… Не сильно. Подряпина, якщо можна так сказати. Є ще кілька наших поранених. І загиблі теж є… – він голосно зітхнув, а тоді тихо поцікавився: – Артему сильно прилетіло?

Петро прокашлявся і хрипко відповів:

– Дісталося добряче. Лише раз приходив до тями й знову знепритомнів.

– Довези, хлопче!

– Довезу!

Гудки. І знову очі короткозоро примружилися, вдивляючись у шлях попереду…

***

Артем почув знайомі голоси біля дверей палати й радісно застиг у очікуванні.

– Здоров будь, ледацюго! Все боки вилежуєш? – Степанович впустив у палату аромат весняної зелені та сонячну усмішку.

– Не питайте! Самого вже нудить від лікарні, – страдницьки скривився. – Тут ще й нестерпно смердить!

– Чим? – слідом за командиром зайшов Роман.

– Ліками… Антисептиком…

– Тю! Такі медсестри гарні, що я б рік лікувався. А ти ниєш…

Усі розсміялися. Артем витягнув шию, намагаючись розгледіти відвідувачів за їхніми спинам.

– Малий де?

– Петро?

– Тут я, – той повільно наблизився.

Артем випростав спину й простягнув йому руку.

– Дякую тобі!

– Немає за що, – знизав плечима.

– Ну, знаєш! Не прибідняйся! Ти мені життя врятував, – Артем на хвильку замовк, а тоді хитро прискалив очі й запитав: – Але я весь час думаю і сушу собі мозок одним питанням: як ти мене зміг донести? Пупок не розв’язався?

– Та ні, – Петро не зміг стримати широкої усмішки. – Проте жерти тобі треба на відро менше. Важкий, як слоняка!

Палата знову наповнилася сміхом. Командир відійшов від вікна і звідти обвів очима своїх козаків. І цей народ якісь гівняні москалі хочуть здолати? Та ніколи того не буде! Об міцний мур любові до України й силу духу наших неймовірних людей ворог розіб’ється на дрібні скалки і згине навіки вічні… Амінь…

 «Погляд часу» №38-15.09.2022