«На, мамо, я тобі смаколика даю»

Кожного дня підіймає руку з цукеркою до неба 7-річний син загиблої медикині полку «Азов» Юлії Зубченко.

Загибла медикиня полку «Азов» Юлія Зубченко.

Море сліз, білих та рожевих тюльпанів, синочок, який, здається, подорослішав за мить і маленькими рученятами горнеться до домовини найріднішої людини – мами. Так у Світловодську попрощалися з бойовою медикинею Юлією Зубченко. Загинула відважна жінка у Маріуполі від удару авіабомби у травні минулого року. Тільки тепер рідним вдалося повернути її тіло в рамках обміну. Посмертно 27-річну військовослужбовицю з позивним «Сирена» нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

***

– Юлія змалечку вирізнялася самостійністю та стійким характером, – розповіла мама загиблої Людмила Зубченко. – Вона завжди досягала своєї мети. Ще у школі Юля заявила, що хоче рятувати людей і після дев’ятого класу ми поїхали до Кременчука в медичний коледж.

Пам’ятаю, коли проходили біля педагогічного училища, я перепитала Юлечку, чи не передумала вона й може краще стати педагогом. Проте доня заявила, що про це не може бути й мови. Юля отримала диплом фельдшерки у 2014 році, вийшла заміж, народила синочка, але сімейне життя не склалось і пара розлучилася.

«Дочка просила, якщо вона загине, щоб Артемчика виховували ми»

– Важко сказати, що вплинуло на рішення доньки йти до армії, але я знаю, що Юлія мала багато друзів у полку «Азов», не раз захоплювалась їхнім братерством, мужністю, патріотизмом. У 2020 році дочка заявила, що йде служити. Ми відмовляли, але потім прийняли її рішення та підтримали. Її відправили на службу під Маріуполь. Ми з Артемчиком часто їздили до неї, адже Юлія важко переживала розлуку з сином, проте раділа, що нарешті знайшла себе. Побратими називали її «Сирена». А на її бронежилеті було написано «Холодний розум, палке серце». Ці слова точно про мою доньку, бо вона чітко виконувала свою роботу і в той же час усіх палко любила.

Повномасштабна війна застала Юлію у Маріуполі, де з першого дня було гаряче, гинули люди, військові.

Спочатку я думала, що українським бійцям вдасться швидко розблокувати місто і вона вийде звідти живою. Юлія не раз наголошувала, що здаватися ніхто не буде. Телефон постійно був біля мене, навіть вночі я прокидалася, бо боялася пропустити дзвінок від Юлі. Але після 5 березня подзвонити вже було нереально, мобільна вишка була зруйнована. Три дні тиші, здавалося, що з розуму зійду. Але потім дочка звідкись мені написала: «Матусю, все добре, зв’язку нема». Потім через десять днів знову від неї звісточка, що жива.

Юлечка дуже сумувала за сином і просила берегти його. Не раз казала, щоб у разі її загибелі сина не віддавали колишньому чоловіку, просила, щоб Артемчика виховували ми. Чути такі слова від Юлі було вкрай боляче.

Юлія так раділа тому, що всі, кому вона надавала допомогу, вижили. Якось у повідомленні написала, що вірить у долю, і якщо їм судилося вибратись із бункерів, то значить, так і станеться. А я їй відповіла: «Ти мусиш жити, ми тебе чекаємо і любимо». У нас були дуже теплі стосунки, я щодня дякувала Господу, що дав мені таку золоту дитину. У нас із чоловіком довго не було дітей, тому Юлечка – це наш первісток, вимолена і така бажана дівчинка.

Майже через рік після загибелі рідним вдалося повернути тіло Юлії в рамках обміну

7 травня донька прислала мені 5 стікерів із зображенням сердець і ведмедиків і додала, що ті кумедні тварини – це ми з нею обіймаємось, бо найдорожчі люди у світі. Зворушливо було до сліз. Так у той момент хотілося пригорнути доньку і більше ніколи не відпускати. Юлечка пообіцяла, що ще буде така можливість. 8 травня попросила бути обережними, бо на 9 травня окупанти можуть щось готувати. Проте цього ж дня її не стало. У бункер, де розташовувався шпиталь, окупанти поцілили авіабомбою. 11 травня мені повідомили, що донька загинула. Не вірила. Звернулася до патронатної служби, підтвердили. Я знала, що з того бункеру живими вибратися шансів мало.

Наскільки мені відомо, того дня після удару авіабомби було 68 жертв. Патронатна служба «Азову» повідомила, що перед полоном побратими Юлії розкопали завали і переконалися, що там живих не залишилося, все вигоріло вщент. Потім вдалося знайти тіла чотирьох воїнів – трьох чоловіків та моєї доньки.

Ми розповіли онуку, що Юлечка загинула. Перший день він увесь час плакав. Потім став казати, що ненька на небі. Прокидається зранку, їсть цукерку і тягне ручки догори зі словами «На, мамо, я тобі смаколика даю». А зараз малює на патріотичну тематику і все складає біля портрету доньки. Артемчик дуже подорослішав, просить нас допомагати військовим, бо його мама загинула, рятуючи їх. Хлопчик ходить до першого класу, оформляємо опікунство з чоловіком і будемо виховувати нашого козака таким, як заповідала Юлія, – сильним, мужнім і з таким же чуйним серцем, як у неї.

Вікторія Микитюк

«Погляд часу» №21-25.05.2023

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *