Наче вчора було

Баба Варка давно вже самотня. Живе самотою у своїй гарній хаті (ще з першим чоловіком, Іваном, за Хрущова ставили толокою), складає потихеньку пенсію на чорний день і чекає гостей. А гості – діти та внуки її останнього чоловіка – навідуються частенько й допомагають.

І хоч у селі дехто цвікає, що все добро їм же і перейде, але так і має бути, бо це справедливо. Той, останній її чоловік, багато власними руками в хаті й біля хати переробив, а діти його гарно з нею поводяться, дай Бог усім старим від рідних дітей такої поваги й помочі діждати.

Тільки ж порозмовляти відверто, своє згадати їй уже ні з ким. На кутку лише молодші позалишалися, заклопотані своїми справами від рання до смеркання, а доглядальникам про теє не розкажеш: не годиться, бо ж із батьком їхнім жили як одна душа.

А то мене зупинила і так уже лагідно, у вічі заглядаючи, попросила вислухати її.

– Сон, Валю, бачила. Про моє дівування. І вже не вперше. То так хочеться з кимось поділитися, та немає з ким. А ви таке, знаю, любите. Це недовго…

– Байдуже, – кажу. – Я не поспішаю. А про давнє справді люблю слухати.

Я замолоду гарною була

– Я замолоду гарною була, – починає баба Варка повільно. – Але засиділася в дівках: усе женихами перебирала. Вони ще з шістнадцяти років не давали мені проходу, сваталися до мене. А мені заміж не хотілося. Куди?! Тільки-но на ноги зіп’ялася. Відверто кажучи, ніхто із залицяльників мені не подобався. Ну, не лежала душа – і все.

Я дивлюся на бабу і думаю, що, як немолода жінка, вона ще й досі гарна: обличчя кругле, хоч і жовто-бліде, та чисте, зморщок геть мало, зуби рівненькі, не свої, але доглянуті. Тільки  пасемця геть білого волоссячка, що визирає з-під  хустини, видають її вік. І приємної округлості вона, хоч ходить трохи вайлувато й повільно. Та ж за вісімдесят уже, гадаю, хоч і не наважуюсь запитати.

– Ви, певне, думаєте, що такій древній, як я, не подобає те молоде так добре пам’ятати. А я наче зараз усе бачу, ніби й немає цих вісімдесяти трьох років, – перериває раптом свою розповідь, ніби здогадуючись про моє німе запитання.

– Чого ж, – відповідаю я їй на те, заохочуючи до відвертості. – Вірю, бо й сама немолода. А роки минулі не всякій пам’яті на заваді.

– Так-от, догулялася я до двадцяти трьох років. Уже й молодші заміж повиходили, вже й подруги дітей няньчать, а я ніяк не виберу серед парубків. А із сусіднього села ходить і ходить один за мною, як тінь, і не думає відступати. Гарний такий, високий. Мати дізналася, що він із багатої сім’ї та одинак, і почала мене вмовляти:

– Йди, поки ще беруть, а то залишишся людям на посміховисько.

А тут із заробітків хлопець один повернувся, сільський, і влаштувався на роботу в будівельну бригаду, що селами їздила. Тоді ж будинків багато зводили чи перекривали шифером солом’яні хатини. Я цього хлопця до того майже не бачила: село в нас велике. Прийшов якось увечері до клубу і до танцю мене запросив. Поглянула я на парубка й одразу збагнула: мій! І невеличкий, і обличчям непоказний, а от щось у серці наче обірвалося. І я йому сподобалася. Провів мене додому, а тоді й зачастив до мене. Так ми ще рік гуляли, нічого я йому більше, ніж цілуватися, не дозволяла, бо ж знала, чим та свобода закінчується. Чекала, що заміж погукає. А він не поспішав. Мати ж моя місця собі не знаходила, боялася, щоб я старою дівкою не залишилася.

Ой, якою я тоді щасливою була, навіть із його ревнощів раділа! Кохає, значить, думала собі. Та через ті підозри й погоріла. Донесли йому, що з одним хлопцем довго говорила. Я ж була балакучою, веселою. Та тільки нічого між мною і тим хлопцем не було. Кутковий наш, ще й молодший на декілька років. Але припинив приходити мій Іван. Тиждень немає. Другий. Ой, лишенько!

Я за хлопцями не бігала. Ніколи. А тут і пішла б до нього перепрошувати, якби не друг його, що перед цим прийшов і потаємно сказав, що Іванко свататиме дівку з того села, де вони тепер працюють. І що вона молоденька й багатенька.

Повірила. Відразу. Бо ж чого б то не приходив стільки?! Плачу вночі, аж мати почула. Кинулася до мене – очевидно, вже і їй донесли – і  ну вмовляти:

– Доню, не вартий він твоєї сльози. Ти ж он яка! А він… Худе та погане! Та й батьків уже немає. І хата в нього стара. А тут такий хлопець уже який рік домагається! Хазяїн!

– Ой, мамо, не кохаю я його!

– А що то за кохання таке, доню? Його на хліб не намастиш! Ми з твоїм батьком хоч і любилися попервах, та потому ту забаганку молоду голод і діти маленькі виморили до останку.

– То батько з війни не повернулися, мамо! Вони не винуваті. А тепер мирно, їсти є що, і я хочу бути щасливо

– Дитино моя, послухайся материної поради. Я тобі зла не бажаю. Іван собі вже знайшов іншу, бодай би запався, що тебе за ніс рік водив. Ати ж як квітка в мене, а вони ж довго не цвітуть…

Плакали вже обоє. Я знала, що мати правду каже. Бо якщо останній «ухажор» відвернеться, то не бачити мені сватів більше ні від кого.

У суботу я дала згоду Миколі, а в неділю вже й хустку пов’язала молодому. Наїхало гостей повен двір, та все пишні, гонорові. Рід у них великий, і багатенькі всі. Мати з хрещеною та двома бабами замалим не луснули, всю ніч тягаючи каструлі з печі, та наготували добре. Хатина в нас, щоправда, маленька і глиняна була, то після церемоній пригощалися надворі, у старому саду. До темної нічки пригощалися, потім те сватання поїхало, а наречений залишився в нас на ніч. Я була бойова, за словом у кишеню не лізла, то залишила його спати на перині у великій хаті, сказавши, що медовий місяць тільки після весілля за законом починається, а ми з матір’ю в кухоньці, біля печі, на лавах, застелених домотканими доріжками, перемучилися до ранку.

Поїхав мій суджений на роботу в місто (він там працював), а я до комори, куди загадала ланкова, побігла. Через день увечері кличе мене мій коханий Іван (мати саме в сусідів були) та в крик:

– Що ж ми накоїли, Варочко?! Я ж тебе кохаю! І ти ж, знаю, не можеш без мене!

– А ти хіба не засилав сватів до дівчини молоденької? – я йому, отетерівши.

– Та хто тобі таку дурницю сказав? Ну, погнівався на тебе з дурної голови. Ну, покарати тебе трохи хотів, бо думав, що ти ціни собі не складеш… Бий мене, лай мене, тільки не проганяй!

– Та я ж засватана вже, – заридала і я на ту його річ. – Та ти ж мене й не гукав заміж…

– Сватання – то ще не весілля, – він мені гарячково. – Хліб назад можна віддати і хустину забрати. А я, їй-бо, потому одразу сватів зашлю.

Ми й самі не знали, що говорили, тільки я одне твердила, що то буде великий сором перед людьми і гріх перед Богом.

Та укоськав він мене, бо ж кохання! Слід було матір умовити на таку нечувану річ. А за тиждень Іван буцімто сватів зашле. Пішов, а я стала дожидати. Прийшла мати, а я їй бух у коліна та вмовляю, та пояснюю. А плачу ж як! Наче слабою стала. Вона – в крик та голосить, як за покійником. І, що найважливіше, я її розумію.

– Що ті люди нам зроблять?! А сільські? Та нам же проходу не буде. Ти подумала, дурна твоя голово? Де він узявся на нас, той Іван?! Сам же колотиться, а не сватався чого стільки?

– Мамо, він посватається! Мамо, не губіть мене!

– А про того хлопця ти подумала? А, не дай Боже, щось із собою зробить? Не буде нам життя, дочко. І мене ти в могилу зведеш.

До ранку кричали обоє, і стара перекричала молоду. Наступного дня з’явився наречений і повідомив, що якась його знайома в місті може нас розписати негайно. І що він уже їй і подарунок заніс. Очевидно, чуло його серце, що треба поспішати.

– Тільки, щоб ви позавтрому зі старшою дружкою в моїх батьків були, поки я там домовлятимуся за ресторан, наступного дня й відгуляємо зі своїми лише.

Пішов. А в мене на душі кішки шкребуть: що ж то воно має бути?

Уранці разом зі старшою дружкою гайда за велінням матері до того села. Пішки. А під ногами болото, бо дощ уночі лив. Ідемо босі, черевички в руках тримаємо. Біля лісу, що під тим селом, я облюбувала місцину, де вирішила вкоротити собі віку, коли повертатимемося додому.

– Ви що, на таке наважились?! – не втрималась я.

– А наважилась. Іван перед очима стоїть, та й годі. І буцімто грозиться щось із собою зробити. Уже ми й дійшли до хати тих людей, уже й нас за стіл посаджено, велено чекати Миколу. Коли тут машина, якою людей розвозять, заторохтіла під воротами. З неї – мати. У мене серце завмерло. Вона вскочила в хату і, не привітавшись, гримнула: їдьте додому, а я з людьми побалакаю!

Вискочили ми з подругою (вона все про моє кохання знала) та в кабіну до дядька Устима з нашого села, що з Іваном працював. Уже дорогою дядько розказав, що Іван умовив його йти просити до матері, бо сказав, що життя йому немиле.

– А я, дівчата, і вмовляти вмію вашого брата, і лякати. Сказав Ганні, що ви домовилися з Іваном щось собі заподіяти разом. І що вона бере великий гріх на душу. То переконав. Усю дорогу голосила, аж тут заспокоїлася, коли пообіцяв, що сам сватом від Івана буду.

Так і розладналося те весілля. А Іван не обманув, засватав мене. Невдовзі ми й розписалися. Весілля гучного не захотіли: соромно перед селом, та й не було з чого.

Жили гарно. Хату побудували. Тільки ви ж знаєте мою біду: дітей Бог не дав. Може, за мій гріх перед тими людьми?

Івана я відпустила сама, коли сказав, що не може жити зі мною. Дітей йому хотілося… Не скандалила, не проклинала. Кохала. Хату і все в ній мені залишив.

– То ви його не забували? А як же?..

– Я й зараз, Валю, згадую, хоч його вже нема. Наче вчора все було. Я людям зла не робила ніколи. А дивіться, як може статися. Що ж, прожила… Із гарною людиною думала дожити. Не судилося. Дітки його, внуки біля мене крутяться. А Івана пам’ятатиму до смерті.

Валентина Розуменко

«Погляд часу»  №29-16.07.2020

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *