Надіїна таємниця

«УЮТ» №22-2019

Алісине щастя розбилося тієї миті, коли в чоловіка прогорів бізнес. Щойно вона була «в шоколаді». Нічим не переймалася. Борис усе вирішував. Гроші заробляв. Терпів її забаганки й зовсім не ангельський характер…

Алісу «боліло», якщо в когось щось ліпше чи дорожче. Навіть підробітки її колег на роботі не давали спокою. А підробляли тому, що зарплати не вистачало. Аліса ж не знала, що означає безгрошів’я, тому при кожній нагоді штрикала тими додатковими гривнями.

– Та мені від того репетиторства очі вилазять, – не втрималась якось Алісина колега-вчителька.

– Просто заміж треба не вискакувати, а виходити, – насмішливо відповіла та. – А ви, Ядвіго Кирилівно, самі розповідали, що вискочили за свого Льоню у вісімнадцять. Тепер волочите все на своєму горбу. І чоловіка, і дітей, і навіть онуків.

– То вже як у кого виходить, – заступилася за старшу колегу хімічка Тетяна Павлівна.

– Таню, а ви нарікаєте, що не можете на дітей ні одягу, ні взуття настарчити. Навіщо ж трьох народили? От у мене один син. І всього вистачає.

– Я взагалі не знаю, навіщо вам робота, – відгризнулася хімічка. – Складається враження, що ви приходите до школи, аби похвастатися черговою обновкою або успіхами свого чоловіка. І допекти комусь. Вас навіть директор побоюється.

Чи не найбільше діставалося від Аліси вчительці англійської Надії Петрівні. Принципова «англійчанка» бажала одного: аби учні знали її предмет. І нікому не ставила завищених оцінок.

Якось Аліса попросила Надію за доньку своєї знайомої. І отримала відповідь:

– Алісо Орестівно, ви знаєте моє правило.

– Це дуже важливо для мого чоловіка. Тобто, для його бізнесу.

– А для мене важливо, аби діти знали предмет.

Аліса цього «англійчанці» не подарувала.

Надію Петрівну вважали дивною. Молода, вродлива і… самітна. Навіть подруг нема. Хіба що з хімічкою часом після уроків на каву вступала. Правда, часу в Тетяни Павлівни завжди було обмаль: чоловік, діти, дача… Родини в Надії у цьому місті не було. Як значилося в документах, вона з обласного центру одного з північних регіонів. У школі ніхто й гадки не мав, чому опинилася так далеко від дому. Хоча відчували: приховує якусь таємницю.

…Надин дід по материній лінії ходив у високих начальниках. І батько був впливовою людиною. Для родини репутація важила багато. А Надя її зіпсувала. Тож батьки вирішили пожертвувати щастям єдиної доньки.

У всьому було винне кохання. Надя, якій батьки готували забезпечене майбутнє, на останньому курсі почала зустрічалася з хлопцем із простої сім’ї. Дівчина боялася зізнатися батькам, що вагітна. А коли все стало відомо, аборт робити було пізно.

Одне втішало батьків: донька ось-ось отримає диплом. Ніхто про вагітність не дізнається. Народить в іншому місті. А потім…

Чи то Надині батьки добряче пригрозили кавалерові. Чи заплатили. Він зник у невідомому напрямку. А його рідні, коли дівчина прийшла запитати про коханого, закрили перед нею двері.

…Народжувала Надя в райцентрі в сусідній області. Батько постарався. Це була дівчинка. Молодій мамі навіть не показали маленької. Натомість змусили підписати відмову від немовляти. Плакала. Просила. Впиралася. Обіцяла поїхати з донькою світ за очі. Батьки були невблаганні.

– Підписуй, – злісно шипів батько, – якщо хочеш, аби те байстрюча жило.

Коли повернулася додому, їй заборонили навіть згадувати про дитину.

– Значить, так, – мовив начальницьким тоном батько, – ти осоромила наш рід. Робити тобі тут нічого. Поїдеш працювати в західний регіон. Квартиру куплю.

– Я хочу бачити свою доньку!

– Яку доньку?! Її не було й нема.

– Як ви так можете?! Навіть не знала, що ви такі… такі…

– А ти? Зв’язалася невідомо з ким. Того хлопчиська з дитбудинку взяли. Не знала?! Хто його на світ привів? Може, алкоголіки, наркомани чи повія?!

– От і про мою донечку колись так казатимуть.

…Через знайомого чиновника батько влаштував Надю на роботу в чужому місті. Купив квартиру. І… забув про доньку. Мати, яка звикла жити в розкоші й бути всюди поважаною, чоловікові не перечила.

На запитання, де Надя, батьки робили загадкову міну. Усі, думали, що вона за кордоном на престижній роботі. І тихо заздрили…

…Коли Аліса стала заступником директора, Надії перепадало на горіхи ще більше. Колеги дивувалися її витримці. Та й тепер з Алісою ніхто не хотів вступати у контри. Лише хімічка заступалася за «англійчанку».

…Надія їздила в ту лікарню, де народжувала. Їй відповіли, що в них ніхто не відмовлявся від дітей.

…Під час чергової перепалки Аліса кинула:

– Надіє Петрівно, ви така принципова й черства, бо ні сім’ї, ні дітей не маєте. Я б не допускала до педагогічної роботи таких, як ви…

– Зупиніться, Алісо Орестівно! – не втрималась Тетяна.

…Наді треба було вирішити два важливих питання, коли дізналася, що в неї рак. Перше: квартирне. Друге: дізнатись у батьків про доньку. Може, тепер розкажуть правду…

Її зустріли холодно. Надя розповіла про свою недугу. Запитала про доньку.

– Ми нічого не знаємо, – з притиском мовила матір. – Певно, її помістили у дім маляти.

Батьки дозволили їй трохи пожити у них. З однією умовою: коли хтось запитає, де так довго була, мусить казати, що працювала за кордоном.

Вона навідалась і до будинку, де жив колишній хлопець. Набралась сміливості, подзвонила у двері. Відкрили незнайомі люди. Сказали, що попередні господарі квартиру продали. Де живуть зараз – невідомо.

Одного ранку Наді не стало. Відійшла у засвіти в рідному місті.

На початку вересня до школи зателефонувала Надіїна матір і повідомила сумну звістку. Ніхто з колег про Надину хворобу не знав.

Серед Надиних речей була копія заповіту на квартиру та візитка нотаріуса. І записка, аби повідомити його, коли її не стане. Матері доньчин вчинок до душі не припав:

– Це ж за наші гроші куплене житло, – сказала чоловікові.

– Скільки тієї квартири? Одна кімната. Хай буде так, як вона хотіла, – відповів той.

Згодом нотаріус завітав до школи. Надя заповіла своє житло Тетяні. Велика сім’я хімічки жила у двокімнатній «хрущівці». А ще нотаріус передав листа. Надія розповіла Тетяні свою таємницю.

…А від гонорової Аліси нічого не залишилося. На неї сипалась купа нещасть. Коли «прогорів» бізнес, чоловік уліз у борги. Довелося продати дачу й машину. І дістати гроші зі сховку. Але їх не вистачило. Почалися погрози. Благовірний утік за кордон. Аліса розуміла: тепер за боргами можуть прийти до неї. Хвилювалася за безпеку сина. І почала займатися репетиторством. Зарплати не вистачало.

– За що мені все це?! – кинула в розпачі, коли вкотре не могла додзвонитися до чоловіка.

– Добрішою треба бути, – мовила на те Ядвіга Кирилівна. – І ви б, Алісо Орестівно, вибачилися перед тими, кому допекли. На кожних зборах Тетяну Павлівну дістаєте, наче вона винна, що її діти часто хворіють. А Марічку? Марію Олександрівну? Вона ж тільки недавно університет закінчила. Молодій колезі допомогти треба, а не доводити до сліз. А чим вам історик не вгодив?

У цю мить Алісі пригадалася Надія.

– А як попросити прощення в того, кого вже нема на цьому світі? – запитала сама в себе.

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *