Найголовніше в житті – життя і син

Любов СКОБЕЛЬ
Любов СКОБЕЛЬ, заслужена артистка України
Чи є закон справедливості?

З вікна видніється Дніпро. А на вустах – гіркота. Чи не від Дніпрових хвиль? Якщо вони сиві – знає, ріці погано, боляче… Для Любові Скобель Дніпро, мов жива істота. В такі миті відчуває  себе птахою. Знає, що навіть з перебитими крильми можна летіти. Дехто і в чистій ріці не може вгледіти зірок, а вона їх помічає навіть у калюжі. Бо кожну мить намагається прожити гідно. Кожну секунду йде боротьба за життя. Неземна і водночас земна жінка, яка шукає гармонію в стосунках поміж людьми, у природі, у своїй душі. Вдома – безкінечний ремонт: сантиметр за сантиметром відвойовує простір для краси, щоб заграли кольори в єдності з музикою, щоб всім було тут затишно – і домашнім, і друзям.

… Коли розплющила очі – засліпило сонячне проміння. Вона – жива!.. Бліда, легенька, мов пір’їнка, хапалась за життя, адже так любить його, а вдома чекав дванадцятилітній син Коля (йому так потрібна мама, а матері все можуть, навіть неможливе!). Чотири місяці біля її ліжка була сестричка Оленка. Ще довго не сходили у неї на пальцях мозолі від ложечки: постійно терпеливо просила: «Любочко, поїж…».

Колись Люба, як старша сестра, була для неї і мамою, і порадницею. Зараз – все навпаки. Що не так? Чому саме на її долю випали ці муки? Ніколи не забуде, як тільки-но прийшла  до свідомості після шостої операції, над нею схилився доктор медичних наук  Броніслав Полінкевич, який оперував її, і, посміхаючись, сказав: «Любочко, ти будеш жити».  І тоді їй здалося, що й справді всі земні і небесні сили заодно: рятують її, витягують з пекла, хоча попереду – нові випробування. Вона гідно їх пройде, завдячуючи компетентності і чуйності київських лікарів Броніславу Полінкевичу, Павлу Шведу, Олександру Стеценку, колишньому головному лікарю Черкаської обласної лікарні Анатолію Фесуну, який, переживши клінічну смерть, знайшов сили повернутися в професію, його подвиг став взірцем для Люби, а ще, як ковток свіжої води, були для неї дзвінки від друзів, колег, сина. Все починала спочатку.

Піднялася. І так вірила, що на Землі діє Закон Справедливості. Але цю віру обірвала трагедія – смерть племінника-немовляти. Ті безневинні оченята, які благали про допомогу, і досі перед її очима. До фізичного болю додався моральний. Чому такі жорстокі закони діють на Землі? Як далі тепер жити?

У роботі порятунок

40 років тому, такого ж квітучого травневого дня, Любов Скобель уперше переступила поріг Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.

Сцена, ніби анестезія. Поспішає жити. Треба так багато ще встигнути. Скільки було ролей – ніколи не лічила. Агафія Тихонівна, Мотря, Леопольдина, Парася, Проня Прокопівна… Понад 30 років (майже п’ятсот вистав!) виконувала роль Проні у п’єсі Михайла Старицького «За двома зайцями». Проня – то її частинка душі. «У кожній з нас живесвоя Проня. Всі ми прагнемо знайти своє щастя, – посміхаючись, говорить Любов Скобель,  – і не Пронина вина, що у світі є зрада, що інколи в чоловіків вбивається все чоловіче, а безглузді умовності в недосконалому суспільстві існували як в часи Проні, так і нині». Кожен образ залишає в душі артистки відбиток. Як і всі ролі, роль Проні вистраждана. Не вина, а біда героїні, що натрапила вона на зраду, любов її розтоптали, убили, можливо, навіки. Мабуть, багатьом жінкам це знайоме…  20 років виконувала  роль Мотрі у виставі “Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького. Скільки ж образів жінок пройшло через її серце. На сцені вона живе, не грає. Все має бути справжнім…

Любов Скобель має чимало нагород і серед них – літературно-мистецька премія імені Михайла Старицького. Але, як вважає актриса, долю творчої людини вирішують не відзнаки за її талант.  Для Любові сцена – то святе. Виходить на неї, як вперше і востаннє. Згадує, як після пережитого пекла, повернулася до театру. Якраз була літня відпустка, ремонт, а вона так мріяла поцілувати куліси. Їх не було. Вийшла на порожню сцену і завмерла. Але звідки ці аплодисменти?  Це їй аплодували колеги, жінці, актрисі, яка повернулася переможцем.

Білосніжка

Змалечку Люба уявляла себе актрисою. Тендітна, тоненька, як билинка, ніби не від цього світу. Батьки розлучилися. Мама і бабуся стали для Люби найріднішими. П’ятдесятирічна баба Поля здавалася ій тоді старішою, ніж світ. В початкових класах Люба вчилася вдома при каганці, світла не було. Отримувала лише відмінні оцінки, рано прийшла відповідальність за себе і за товаришів. Тож друзів, які линули до неї, було багато ще з дитинства. У старших класах – комсорг школи. А творчі здібності втілювала в перші виступи на шкільній сцені, організувала вокальний ансамбль. Так готувала себе до майбутньої професії, яку ще в ранньому дитинстві напророчила їй бабуся.    Перша вчителька, Тетяна Іванівна Мозгова, називала її Білосніжкою. Це – її перша зіграна роль. Через тридцять п’ять років зустрілася Любов Скобель з нею. Ті самі глибокі блакитні очі. Але вже вони нічого не бачили. Вчителька намагалася збагнути, яка ж вона зараз, її улюблена учениця? Проводила руками по обличчю, гладила, як колись, її голівку, примовляючи – «Білосніжка». Для Люби був великий стрес: невже можуть такі бездонні очі бути незрячими?!

– Ну, як живеш, Білосніжко? – питає Тетяна Іванівна. А в її очах, ніби зорі.

А що казати? Життя не розлюбила, любить його ще більше, ніж колись. Як і мріяла, стала актрисою, навчалася в театральній студії при театрі імені Івана Франка.  Її вчителями були Михайло Задніпровський, Поліна Нятко, Марина Корнійчук. Кілька театрів запрошували на роботу. Вибрала черкаський, бо, як кажуть, де людина народилася, там і пригодилася. Черкащина кликала до себе. Степанці – колиска її родини, великого касьянівського роду. Баба Поля і дід Арсен, який загинув на війні, мали шестеро дітей, а їхні батьки десятеро виховали. І всі, як один, роботящі, добрі, співучі. Пам’ятає Любов Скобель, як увечері збиралися вдови в хаті її бабусі. Вишивають, гомонять, а часом і сплакнуть. А вона заб’ється у куточок і теж плаче. Гірко-гірко.  Чому так? І сама не знає. Дитяче серце дуже  вразливе. І ще один яскравий спогад: прихід в її клас молоденької вчительки Людмили Погорєлової, від якої Люба вперше дізналася про черкаського поета Василя Симоненка. Читала і перечитувала всі його вірші. «У Івася немає тата…»,  – декламувала вона цей вірш, тоді вперше узнала, що на світі є підлість. Жаліла Івася, вона теж росла без батька і мала бути вдвічі сильнішою. Так говорила її мама. Знала, що в неї є брат по батьку, стрічалася з ним у бабусі, коли обоє були ще малими. Літа швидко летять. І ось телефонний дзвінок, у слухавці – незнайомий чоловічий голос:

– Я – Михайло Скобель. Любо, давай зустрінемося, сестричко…

І ось Люба – в червоному розкішному пальті,  а брат – з величезним червоним букетом троянд. Не бачились тридцять років. А упізнали одне одного. З дитинства родом, а на голові його – біла паморозь. Мабуть, неспроста людині дається сивина…

Живе, мов над зорями

Часто згадує Любов Скобель слова Кафки, які повторювала улюблена артистка Людмила Ціолковська: «Стій під дощем, хай пронизують тебе його сталеві стріли. Стій, не дивлячись ні на що. Чекай сонця. Воно заллє відразу і безмежно…». Такого сонця, як в рідному селі, немає ніде. Любить Любов Скобель зустрічати з сином світанкову заграву, а увечері проводжати світило. По тому, яке сонце, може передбачити, яким буде наступний день. Поспішає жити. Кілька книг читає одночасно. А якось випала щаслива нагода познайомитися з Альбіною Кефрі, автором книги «Доля скляна». Її героїня, теж  Люба, стала очевидцем падіння двох близнят-велетів у Нью-Йорку. Для неї тоді настав новий відлік часу. Земля – з-під ніг. Цей стан дуже  відомий Любові Скобель. Інколи їй здається, що живе над зорями, іде над травами. Такий крихкий цей світ. Відходять дорогі люди, немає з нами артистів Марії Супрунової, Сергія Кржачківського,народного артиста України, головного режисера Черкаського академічного обласного музно-драматичного театру імені Т.Г Шевченка Аліма Ситника, народної артистки України Надії Попової та багатьох інших… Вдячна долі, що звела її з цими людьми, вдячна, що життя продовжуєься, що має вірних подруг (всіх не перелічити!), що працює в чудовому колективі, живе в Черкасах – квітучому місті над Дніпром. У кожногї людини – своя доля. Разом і в горі, і в щасті. А найголовніше в житті – це саме життя і син. І чи не тому в неї так багато духовних сил!

Мріє про нові ролі. Якщо вона вийшла з пекла, то для такої мужньої жінки, про яку поети пишуть вірші, немає нічого неможливого.  Найулюбленіші ролі, які виконує нині – роль Ванди,  однієї із тіточок, із трагікомедії Іона Сапдару «Натюрморт з товстим небожем», і гувернантки Шанель, на якій тримався увесь дім, у п’єсі «Вісім жінок» Роберта Тома. Ці образи їй близькі, її героїні – справедливі,  справжні.

Але ж як це несправедливо: життя, мов вервечка болю. Ось і дочекалася травня.  Де ж сили знаходить душа отак квітувати, радіти весні, людям, новим ролям? Бо вона –  жива. Навчилася відкидати всі негаразди. А доля випала така, як політ птаха. Поміж землею і небом. Поміж небом і землею… Над зорями… Легендарна. Справжня.  Актори, друзі Любов Скобель вважають еталоном прикладу. А ще її порівнюють з Фаїною Раневською.

Два роки тому, навесні,  Любов знову перенесла тяжку операцію, за її життя боролися київські висококласні спеціалісти Олександр Іоффе, Олександр Стеценко, Вадим Шипулін… І знову було даровано життя, щоб обійняти свого вже дорослого синочка, вийти на сцену, де її чекають, люблять і колеги, і глядачі, посміхнутися травневим зорям.

Дванадцять операцій позаду. Та попереду – нове оперативне втручання…

Чекай любов! Ти люба на цім світі.
Тримайся. Смійся в очі самоти.
Тобі дарують море білих квітів.
А в кожній квітці – ельфик золотий.

Людмила Джулай

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest