“Нас цікавили не німці, а щоб дали постріляти з кулемета”

німці

Ці спогади написав мій батько. Я нічого не змінювала. Батька не стало у 2009 році і я дуже шкодую, що ми не записали усі його розповіді про воєнні дороги. Вони були цікаві незвичайними подробицями, яких жоден літератор не напише.

“Я, Семенюк Федір Хомич, народився 7 січня 1925 року в селі Рахни Польові Тиврівського району Вінницької області. Жили з нами дід Семен, тато Хома Семенович, мама Віра Андропівна, сестра Ганя (1922 р. н.), брати: Петро (1927), Степан (1931). Пізніше, вже за моєї пам’яті, народилися Толя (1936), Коля (1938), Іван (1943). Тому у цьому раю жити було не дуже весело, хоч нас називали середняки.

Як було до колективізації, дуже мало пам’ятаю. Почалася вона у 1930 році. Для організації колективізації були в нас у селі представники влади (щоправда, не знаю якої), вони були наділені великими правами. Якщо хтось не хотів записуватись у колгосп, то він вважався куркулем, а куркулів висилали, як казали на “соловки”. Для агітації проводили збори, щоб записувались у колгосп. Підслухана розмова:

Тато: “Іду на збори”.

Мама: “Дивись не записуйся”.

Так було декілька разів. Одного разу приходить тато зі зборів:

Мама: “Що записався?”

Тато: “Записався”.

Мама: “Що ж ти наробив!”

Тато: “Ти б ще не то наробила, якби тобі наган в п… встромили!”

На другий день запріг тато пару коней у воза, склав сільськогосподарський реманент (плуга, борони, драпак…) і повіз до колгоспу. Так почалося нове життя – колгоспне.

Настав 1933 рік – рік голоду. Люди пухли і помирали. Пережили.

У 1937 році, коли я був уже у 6 класі, прийшла до нас нова учениця – Нюся. Була вона маленькою, рудою, але я їй симпатизував. По закінченню 7 класу я пішов до Качанівської с/ш. Нюся поїхала до Вінниці, вступила до технікуму радянської торгівлі і наші дороги розійшлися. Закінчив я 9 клас с/ш, а вона 2 курси технікуму, пішли на канікули, а тут 22 червня 1941 року почалася війна.

І нас доля звела знов. Війну ми зустріли разом.

Якось ми з Іваном Михтодьовим пішли на колгоспну пасіку – там качали мед. Попили ми меду, мене вкусила бджола – спухла губа і ми спустилися до джерела. А там Нюся пасла корову. Ми підійшли до неї і посідали на землю над ровом.

У цей час проїхали декілька мотоциклів із колясками – екіпаж із трьох чоловік, у колясці сидів солдат із кулеметом. Вони їхали тихо, не розмовляли. Рукави закочені, на шиї ніби піонерські галстуки. Потім почали їхати на велосипедах і ці вже ґелґотіли, як гуси. Це німці, сумніву не було. Це підтвердив і танк зі свастикою і не один, а далі їхали машини з солдатами. Ми з Ванькою пішли селом, тут по подвір’ях уже хазяйнували німці.

Біля Бугайської нас зупинив німець: “Ком нуке! Пферд трінкен васер”. І вручив нам коромисла з відрами. Носили ми воду та бачимо, що кінця не буде і залишили відра біля криниці, а самі пішли у другий бік. Та біля дядька Якима ми знову “знайшли” собі роботу. У багнюці засів німець із мотоциклом. Знову “ком нуке”. Показує, що його треба випхати з болота. То як ми його випихали, то нам очей не було видно, так нас забруднило. Німець поїхав, а ми до потічка, все на собі попрали, викрутили і поза городи пішли додому.

А тут край села німці копали окопи і забрали нас носити сіно, щоб підстелювати в окопах. Долина була мокра – вода ніби з нафтою, так вони самі не лізли, а відправляли нас. І ось коли копиця уже закінчилася, то під сіном побачили нашого солдата. Я кинув сіно і накрив солдата, а до німця кажу, що сіно васер – мокре не гут. Почали брати з другої копиці, а де подівся солдат, не знаю.

…Як тільки війна почалася, була мобілізація. Сестру Ганю, яка тільки вивчилася на фельдшера, призвали. Тато теж пішов на фронт, а потім забрали і нас 1922-1925 р. н. у райвійськомат у Тиврів.

Мали ми з собою торбу (сидір), там були харчі (що з дому дали), кухоль, ложку і повинні ми еваюкуватись до Кіровограда. Погнали нас пішим ходом. Гнали худобу, трактори, машини – усе відступало. Як тільки вийшли за Тиврів, з’явився у повітрі німецький літак. Усі, хто куди порозбігалися: хто у канаву, хто у жито, а дядько Максим (він керував возами з нашими торбами) сховався за возом. Щоправда все обійшлося – літак полетів. Ми повилазили зі своїх схованок і до воза. Питаємо: “Дядьку, ви що під віз залізли?” Відповідь: “А якби бомбив, то все ж не так дошкулить”.

Так ми йшли колоною днів десять, потроху втікали додому. В одному селі на ніч нас закрили у якомусь стодолі, а колону супроводили військові, які ночували десь по хатах. Вночі налетів літак, освітив небо ракетою, яка повільно опускалася до землі, і почав десь бомбити. Ми з переляку зірвали з клуні сніпки, повилазили і в поля.

Почало розвиднятися і почали збиратися докупи. Рахняни: Петро Каленів, Петро Брига, Ванька і я взяли курс додому. Ішли полями, лісами, збирали і їли суниці. Зайшли у якесь село, щоб щось попоїсти, а там тітка дала нам молока і каже: “Тікайте хлопці, бо солдати таких як ви ловлять”.

Ми пішли у ліс і так ішли полями, лісами, ночували в очеретах. Так дійшли до свого села. Пару днів я ховався на горищі, а потім вийшов на волю, бо вже було безвладдя…

І от прийшли німці (я вже оповідав раніше, як ми з ними зустрілися). Я з сусідом Володькою пішов у село, там були німці, на колгоспному дворі стояли машини, штук із двадцять, на них стояли зенітні кулемети, чотирьохствольні. Біля сільської ради і школи теж були німці, там був штаб.

Одного ранку почали стріляти по селу. Не знали, хто і що. Потім з’ясувалося – то стріляли наші.

Пішли ми з другом на край села, біля старого цвинтаря, а з рову видно штик із гвинтівки, який хитається і просувається вперед. Я кажу до Петра: “Це наші, бо німці носять штики на поясі”. Ми підійшли до них, а там було троє солдат: один сержант, один солдат із ручним кулеметом, один із гвинтівкою, що штик хитався.

– Ви куди?

– В эту деревню.

– Та куди ви лізете, вас там переб’ють, там повно німців.

– А как их посмотреть?

– Ви тут побудете, а ми підемо і подивимося, бо тут за селом вчора окопалися німці. Якщо вони там є, то ми підемо далі і прийдемо до вас з іншого боку. А якщо нема, то ми махнемо кашкетом над головою і ви йдіть за нами.

Окопи були порожні, як і домовилися, подали знак і вони перебігли дорогу до нас і поза цвинтаром, поза городи ровами ми повели їх, щоб показати, де німці. Позалазили у бараболі, а там мак і соняшник на селянських городах, звичайно замаскувалися. А через дорогу на подвір’ї кухня, німці ходять по дорозі, той несе у руках по дві гуски, другі ще щось.

Нас цікавили не німці, а інше, щоб солдати дали постріляти з ручного кулемета. Уже договорились, а у цей момент до нас підліз якийсь начальник зі шпалами на петлицях. Ми йому розповіли, де в селі німці. Питає, як можна обійти. Я йому розказав, що можна обійти через острів, там річка вузька і води мало.

Солдати зосталися на місці для спостереження, а я з тим начальником полізли назад і поза городи пішли на острів, а тут під селом у житі було повно солдатів. Переправилися через річку і долиною очеретами вийшли на хутір біля млина, село опинилось в оточенні. Почекали трохи, як раптом у повітрі з’явилися дві ракети: червона і зелена – сигнал для атаки. І тут усе закипіло і зашуміло: німці біля сільради мали пушки і звідти стріляли.

Я з переляку побіг до річки і навпроти свого городу переплив став – і додому. Мама з хлопцями вже поховалися у льох, я теж туди потрапив, закрилися кришкою.

Через деякий час приходить сусід Володька Совуляк і каже: “Вилазьте, у селі вже наші”.

Та ще було багато пригод. Ми з Володею і декількома хлопцями із села лазили по закинутих німецьких машинах, там було всього багато: і масло, і пиво, і чай у пакетах. Я взяв чаю, взув черевики німецькі, у них була кована підошва, а основне – взяв бінокль у футлярі, пістолет із кобурою і повні кармани патронів. Ідучи додому, я стріляв по дорозі аж до своїх воріт. На постріли вийшла мама з хати, посварила і наказала все викинути у річку. Але я не викинув, а сховав у хліві на горищі.

Пройшов час, ми, хлопці, почали пасти корови, погнали аж під Онитківці. Там був глибокий яр, а в яру наші залишили 13 танків у повному бойовому, як говориться. На броні було накидано шлеми, ремені, обмундирування… У танк заліз Федька-курник (так із нього прозивалися). Щось крутив там мацав і гармата вистрілила, снаряд розірвався на краю обрива. Потім прийшов якийсь дядько з Онитковець, познімав із гармат затвори і потопив їх у безодні.

Прийшли хлопці з Онитковець і кажуть, що можна обійтись і без затвора. Один із них узяв цвях і якусь залізяку, загнав снаряд і вдарив по капсулю, гільза дала зворотній хід і від його голови залишилося кровава пляма на стінці башні.

Не стане часу, щоб описати всі пригоди. Помаленько ті танки порозбирали, дехто повиймав баки від горючого і робив куби на самогонку, а я й інші хлопці взяв собі навушники, мікрофон і робили вдома детекторні приймачі.

Тато Нюсін, Іван Усатий, був завмлином. Він купив Нюсі човен і вона, як пава, плавала по ставку. Ходив до неї Федір Головатюк (Гопак прозивався). І якось майже всі мої хлопці мали своїх дівчат: Ванька – Маньку, Петро Каленів – Ганю, Репа Василь – Надю, лиш я холостякував…

Якось я зустрівся з Петром Зацерковним, він мені і каже: “Шо ти, Фьодор, дівки не маєш?” – “Не маю”, – кажу. “Ну то йди до Нюсі Боднарової”.  – “Ну так в неї є Гопак”. – “А ти теж ходи, бо вона Гопака не любить”.

…Одного разу, вже вечоріло, сиділи ми з Нюсею на лавочці у садочку. Аж десь узявся Гопак і каже: “Так вот воно що!”, повернувся і пішов геть. Із тих пір я став повноправним кавалером, ходив поза городи до неї кожен вечір… Тільки з роботи, побіг до ставка, скупався і гайда до Нюсі.

Ми одружилися у 1944 році. Через місяць прийшли наші і мене призвали. Я дійшов до Берліна, демобілізувався у 1950 році. Ми прожили з Нюсею разом 58 років.

Написано у 2002 році, коли я залишився сам”.

FacebookTwitterPinterest