Настині щастя

щастя

Дзеркало дивилося на Настю її заплаканими очима.

– Чому одним дістається все: краса, любов, а іншим – крихти? – запитувала чи то в дзеркала, чи невідь у кого.

Молодшій Настиній сестрі Лесі справді дісталося все. Коли дівчинка була маленькою, у селі її називали лялечкою. Потім стала улюбленицею вчителів. А що вже казати про парубків!

Настя сестрі не заздрила. Просто було образливо, що для батьків наче існує лише молодша донька. Коли мама йшла до магазину, не брала її з собою – тільки Лесю. Жінка тішилася, коли молодиці хвалили вроду її доньки. І найкращі обновки діставалися Лесі. А головне – батьківська любов. Молодшу пестили – на старшу погримували. Літніми ранками Леся ніжилася в ліжку, а Настя збиралася на пасовисько.

Якось Тоська, яка була в контрах із сусідами, під час чергової сварки випалила:

– Ти, Любко, не мною переймайся, а своїми дітьми. Навчи свою красуню хоча будь-якої роботи. Навіть за холодну воду не береться. Зате Настя в тебе за наймичку. Немов не рідна дитина!

– А ти не вказуй, як мені жити, – відгризалася Люба. – І хай тебе серце не болить за Лесю. Їй, знаєш, який чоловік дістанеться?! На руках буде носити. У золоті моя дитина буде ходити. А Настя… хто ж винен, що вродою не вдалася. Якось прокапарає.

– А хіба не ти її народила?..

Настя чула розмову. Їй було так боляче, так боляче…

Часом дівчина потай від матері забігала до сусідки Тоськи. Здавалося, у цьому світі вона єдина людина, яка любила Настю. Гостра на язик Тоська була чудовою господинею. На весілля готувати кликали. І шила гарно. Бувало, пропонувала Насті:

– Допоможи-но мені. І вчися заодно. Пекти хліб і шити – завжди треба вміти.

Настя виявилася здібною ученицею. Їй подобалось шити і готувати. Коли про «уроки» довідалась Люба, влаштувала сусідці і старшій доньці скандал. І Настя вперше не змовчала:

– Мамо, вам і так діла до мене нема, крім: зроби, принеси, піди… Усе для Лесі. А я прокапараю якось. Так?

Люба замовкла. Але затаїла на Тоську ще більшу злість. І на Настю, що з «контрою» здружилася.

Після закінчення школи батьки вирішили: хай Настя вступає до швейного училища. Бо люди в селі в зубах носять, мовляв, чи справді не нагуляла Люба старшу доньку, що так недбало до неї ставиться.

А Леся мала здобути вищу освіту. Зробити кар’єру. Вийти заміж за міського багатого й гарного хлопця. І жити, як у казці…

…Настю посватав Ромко із сусіднього села. Хлопець довго доглядав паралізовану матір. Працював будівельником. Коли матері не стало, Ромкові тридцятка минула. Подейкували, це рідня нараяла йому Настю.

…Настю посватав Ромко із сусіднього села. Хлопець довго доглядав паралізовану матір. Працював будівельником. Коли матері не стало, Ромкові тридцятка минула. Подейкували, це рідня нараяла йому Настю.

У подружжя народилася дівчинка. Даринка. Природа зробила Насті з Ромком коштовний подарунок: їхня доня була красунею. В обох селах обговорювали цю новину…

…Леся, щойно отримавши диплом, завагітніла. Зізналася не батькам – старшій сестрі:

– Залишу те, що народиться, у пологовому будинку. Хтось підбере. Ніколи мені з дітьми няньчитися. Шкода, що аборт робити пізно.

– То виходь заміж.

– За того… ніколи! Це була помилка. І я її виправлю. Бо якщо заміж, то за достойного.

– Лесю, не бери гріха на душу – не залишай дитину.

– Хіба що тобі привезу. Будеш бавити?

– Буду!

Заміж Леся таки вийшла. За художника-початківця, який і був батьком дитини. Але невдовзі розлучилися. Чоловік і батько з художника виявився нікудишнім. Як і матір та дружина – з Лесі. Маленького Дмитрика сестра привезла Насті.

Настя з Романом погодилися ростити малого. А Леся про сина вмить забула…

Наступне Лесине заміжжя також виявилося невдалим. Її обранцем був учитель фізкультури. У подружжя народився Степанко. Чоловік не переносив плачу немовляти. І не мав жодного бажання хоча б інколи побути з сином. Зрештою, закрутив роман з іншою жінкою, про що зізнався Лесі. Та віднесла свої речі на квартиру до подруги, а малого привезла до сестри. Так у Насті з Романом з’явився ще один «подарунок».

Батьки Настю мало не з’їли. Вважали, було б краще, якби Леся здала сина в дитбудинок.

– Хай би дітиська йшли на інші руки! Вони мені не внуки і тобі ніхто! – репетувала на Настю матір.

– Вони – моє щастя, мамо. Троє маленьких щасть…

Роман відчинив перед тещею двері і спокійно мовив:

– Ніколи, чуєте, ніколи не підвищуйте голос на Настю перед нашими дітьми.

Після цього ображена Люба перестала розмовляти зі старшою дочкою…

До дітей Леся не навідувалася. Вони для неї були чужими й не потрібними.

У гості до Насті з Романом часто приходила Тоська. Колишня сусідка приносила пошиті власними руками дитячі речі і плітки із-за тину. Розповідала, що Леся приїжджала додому то з одним кавалером, то з іншим. Проте заміж Лесю більше не кликали.

…Об’явилася сестра на Настиному подвір’ї, коли хлопці стали школярами.

– Ти ж не сплавиш мені їх? – поцікавилася.

– А за що їм така кара?

…Настя з Романом не робили різниці між Лесиними хлопцями і своєю Даринкою. Тому й діти були між собою дружними. Вони дітей вигляділи. Вивчили. Одружили. Уже й онуків від Дарини і Дмитра дочекалися. Скоро і Степан порадує внучкою. Усі обжилися в місті. Але на вихідні і свята часто приїжджають до батьків. Настя з Романом радіють за дітей. Просять залишити когось із внуків, аби веселіше було. Тільки затяті Люба з чоловіком не бачать цього щастя. Роками не переступали порога оселі старшої доньки. І Настю із зятем не хочуть у себе бачити.

…Леся з’явилася, коли в Насті з Романом зібралися всі діти й онуки. До бабусі з дідусем уперше привезли новонароджену Лілю – Степанову донечку. Відчинила двері. Родина обідала.

– Заходь, Лесю, – мовила Настя. – Пообідаєш з нами?

– Бачу, не бідують мої сини. На гарних машинах приїхали. Може, пора й про матір подбати?

– А ми дбаємо про нашу маму, – сказав Дмитро. – І про тата. Правда, Степане? Вони ж у нас найкращі!

– А ми дбаємо про нашу маму, – сказав Дмитро. – І про тата. Правда, Степане? Вони ж у нас найкращі!

– Але ж ваша мама… я. Скажи їм, Насте.

– Я давно сказала. Коли ще хлопці малими були.

– Тобі щось треба, Лесю? – запитав Роман. – Не просто ж так прийшла.

– Життя з моїм новим… е-е-е… цивільним чоловіком нема. П’є, буянить. То я подумала… Може, діти скинуться хоча б на одну кімнату. Бо квартира належить тому вар’ятові. Нема мені куди йти.

– У село повертайся. Батьківська хата добротна. Є господарка, город.

– Що ти верзеш, Ромку? Яке село? Яка господарка? Коли батьки помруть, продам це все.

Розмову перебила Тоська:

– Усім добрий день. Почула, Настю, що твої діти із внуками приїхали. Думаю, гостинців принесу. От тільки ноги щось погано слухаються. Ледве дошкандибала. І ти тут, Лесю? А-а-а, тепер зрозуміло, хто в Любки з Васьком гроші поцупив. Вони там на всю округу репетують. Недоглупали, що то їхня кохана доня… Чи я неправду кажу? Га, Лесю? Може б того… до дільничного зателефонувати?

Леся з переляку притиснула до грудей сумку, гримнула дверима і швидко подалася з подвір’я. А Тоська не вгавала:

– Уявляєте, Любка з чоловіком на смерть гроші складали. А нині таке сталося…

Ольга Чорна

 

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest