Наталія Денисенко: «Усе своє життя я розмовляла російською. Тепер язик не повертається це робити»

Багато знаменитостей, які ще донедавна у побуті спілкувалися російською, у перші дні війни пообіцяли, що мовою окупанта не вимовлять більше ані слова. До таких належить актриса Наталія Денисенко, яка не лише спілкується українською, а й закликає до цього інших.

– Минуло більше двох місяців, як російські агресори почали бомбардувати Київ. Де ви були з родиною?

– Удома, у Києві. Напередодні я дуже втомилася і вкладала Андрюшу спати. І заснула разом із ним. А прокинулася від того, що почула якісь звуки, але спросоння подумала, що то від’їжджає машина. Аж раптом забігає в кімнату Андрій і каже: «Наталко, почалася війна, бомблять Київ». Я подумала, що йому, мабуть, щось наснилося. Відповідаю: «Ага, добре», – і знову кладу голову на подушку. Потім знову почула гуркіт і зрозуміла, що треба увімкнути телевізор. Ми побачили, що путін почав операцію під назвою «війна» і були шоковані. Я до останнього не вірила, що це можливо, що таке взагалі може бути.

– І тоді почали швиденько збирати валізи?

– Моя кума Лєна, яка жила в Ірпені, за два дні до війни записала мені аудіоповідомлення: «Наталко, якщо почнеться війна, давай сплануємо, куди будемо їхати. Ти домовся з Андрієм, щоб ви знали, де ви зустрінетесь, збирай валізу». Мене це так «збісило», бо у мене в голові щастя-мир-любов, а не війна. Я не вірила взагалі в те, що може бути якийсь капець. Кажу: «Давай не будемо про це говорити». Я, як і всі, була впевнена, що це на три дні: от зараз увесь світ побачить, і це все закінчиться – путін зрозуміє, що він повний ідіот. Але коли ми пішли ночувати в підвал першої ночі (а живемо ми на 15 поверсі), я з Андрюшею лягла на розкладачці, Андрій спав на підлозі у спальному мішку. Вранці піднялися додому, – і раптом знову повітряна тривога і ми знову побігли у підвал. Андрій каже: «Ні, ми не зможемо ночувати тут». І ми вирішили виїжджати з Києва.

Мій чотирирічний син розумів, що відбувається. Він дуже розумний хлопчик, усе розуміє. Коли побачив, які ми налякані, запитав: а чому? Я намагалася йому пояснити, що через те, що дядя злий, він це придумав усе. Син багато запитував, чому, чому? І потім на якомусь «чому» я і сама собі задала це питання: а чому? Чому на нас напали? Навіщо він це робить? Аналізуючи це все, розумію, що це настільки сильна заздрість і страх того, що Україна може бути вільною. Тому що всі актори, всі росіяни, які приїжджали до нас, завжди казали: «Боже, як у вас класно, ой, який у вас Київ! А яке морозиво, а парки, а ресторани…». І цей список можна продовжувати. Всі росіяни, які приїжджали до нас у Київ на зйомки, актори, навіть не можу сказати, що це колеги, це просто тварюки, тому що ми кричали до них, щоб вони щось пояснювали тим, хто цього не розуміє. Всі заздрили нам, що «у вас така свобода слова, у нас такого взагалі немає». Така була у них заздрість до України, до того, що ми реально йшли вгору не те, що з кожним роком, а з кожним місяцем. Наші люди, наше кіно, наш бізнес – просто ми настільки розвивалися, що от якомусь царку захотілося це все знищити.

– Кажете, російські колеги – тварюки. Ви зверталися до когось, кого називали до війни своїми друзями?

– У перший же день війни я написала всім, кому могла. І тоді я благала: послухайте, терміново. У нас відбувається просто геноцид. Повномасштабна війна. Не мовчіть, виходьте, кажіть. І це був або ігнор, або як-от Галя Безрук, актриса, українка, яка постійно знімалася у нас, написала мені: «Наталко, я боюсь, бо мене посадять на 15 років. Я не буду нічого писати». Я писала акторам, з якими ми знімалися Дімі Пчолі і Толіку Руденку. Діма мені написав: «Наталочко, ми молимося за вас, я сподіваюсь, що це закінчиться». Я йому відповідаю: «Блін, та що ти кажеш, ти давай щось роби…» – «Так-так, я розумію. Ми молимося за вас», – і все. Не знаю – це страх, чи… А щодо Антона Батирєва, то він узагалі написав пост на підтримку російської агресії, написав, що «мені не соромно бути росіянином, росія, наш братський народ». Не братський він нам народ із самого початку.

– Дехто переконує, що не всі росіяни погані. Інші, натомість, засуджують, бо не може бути добрих «рускіх». Чи, може, ті, хто боїться, що їх посадять на 15 років, можуть бути добрими? Яка ваша думка?

– Не думаю, що моя думка зміниться, тому що мій внутрішній стан такий – у мене зараз стільки ненависті до всього, що називається «росія, російське, росіяни». Моя бабуся жила в Чернігівській області, у селі Лемешівці, я туди в дитинстві їздила, і вона говорила такою білорусько-російсько-українською мовою. Бабуся пережила і Голодомор, і репресії, і війну, і її батька розкуркулили, вислали до Сибіру. Вона була в німецькому концтаборі і розповідала, що німці «до нас погано не ставилися. А москалі, ой, да – то тварюки». Від її села і 100 км немає до російського кордону. Але вона вже тоді казала, що москалі – це тварюки. І тому я не вірю в те, що ці росіяни будуть хорошими. Якщо вони будуть переселятися до нас, в Україну, це просто, щоб, вибачте, пригріти свою сраку. Окрім таких, наприклад, як Лія Ахеджакова. Вона у перші дні війни сказала: «Мені соромно, я їду, все, так не може бути». Я думаю, що такого терору не можна прощати. Маємо нарешті зрозуміти, що ці люди нам не браття.

І щодо мови в мене теж такі радикальні погляди. Розумію, Харків, Чернігів, Донецьк, Луганськ говорили російською, і ця пропаганда була жахлива. Мені подружка з Донецька розповідала ці страхи, які були в їхній школі. І пропаганда була досить серйозною щодо того, що російська мова гарна, а українська – це повне фуфло. І коли ми починаємо вивчати історію України, розуміємо, що українську мову, українську культуру просто роками знищували оці ординські монголо-татари, кочівники…

Я думаю, що зараз надважливо для нас усіх вчити українську мову, тому що кращого часу для цього не буде. І наша мова – вона прекрасна, дуже милозвучна, дуже ніжна, солов’їна, калинова. У мене зараз у реаліях війни дуже радикальні погляди. Я за українське. І все, що я можу робити проти росії, проти росагресії – я буду це робити. Я буду агітувати людей переходити спілкуватися українською. Тому що я все своє життя теж говорила російською мовою. А тепер у мене просто не повертається язик це робити. Ми не думали, наскільки ми були щасливими. Наскільки у нас було прекрасне, чудове, щасливе життя. Дуже жаль, що такою ціною приходить це розу­міння…

«Погляд часу» №23-2.06.2022