Наталія Сумська: «Наш дует роками плекався, і ми стільки розради знаходимо одне в одному»

Недарма ж їх і називають однією із найкращих пар у вітчизняному мистецькому світі. Обоє – талановиті, справжні, красиві. Народні артисти України, провідні актори Національного академічного драматичного театру ім. Франка Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв. Пані Наталя розповіла про свого чоловіка, про їх спільну роботу. Як завжди – щиро, цікаво й натхненно.

– У багатьох виставах граєте разом зі своїм чоловіком. Це – допомагає, надихає, підтримує, а може, інколи й заважає?

– Боронь Боже! Ні-ні! Наш дует роками плекався, і ми стільки розради знаходимо одне в одному, розуміємо одне одного! Та й кого ще маю розуміти, як не такого актора, як Анатолій?! А складнощі – хіба що в тому, аби нам обом зберегти, не втратити той настрій, налаштування на роботу. Тому що довкола так багато всіляких спокус житейських, родинні непередбачувані, та й загальна ситуація. Оце завдання обох. А те, що робота, навпаки, продовжує життя, існування і покращує настрій – уже доведено.

– І спільна справа додає міцності й шлюбу?

– Звичайно!

– Ви – за чоловіче начало в сім’ї?

– Так! Особливо, коли такий чоловік, як у мене.

– Та все ж, бува, дозволяєте собі «збрикнути»?

– Думаю, що будь-якій жінці це властиво. А вік якраз і додає розуму, аби більше стримувати себе, визначати, що насправді є головним і на що не варто витрачатися.

Хоча інколи таке «збрикування» – то й певне кокетство. Можливо зіграти це для якогось настрою, не все ж бути в такій суворості, напрузі. Напевно, кожній жінці притаманна грайливість, тільки-от не кожна дозволяє собі її показати.

– Ревнощі можна назвати неодмінним доважком до кохання. А такого чоловіка, як Анатолій Хостікоєв, напевно, неможливо не ревнувати?

– О, ревнощі ніхто не відміняв! Я би сказала, що це взагалі певний стимул у коханні, у житті. Не треба думати, що ото стоїть там твій чоловік і просто собі з кимось спілкується. Потрібно навіть трішки й нафантазувати: от і добре було б, коли твій чоловік подобається ще комусь, що він викликає захоплення своєю розмовою, своєю чарівливістю і в молодих актрис, і середнього віку, і старшого.

– Зверталися до вас молоді з проханням подивитися, прослухати, чи є талант, а, можливо, хто з вашої легкої руки актором став?

– Ось нещодавно для мене відкриттям було, коли партнерка Анатолія по одному з серіалів написала у Фейсбуці, що подивившись Наталію Сумську в ролі Елізи Дулітл у виставі «Пігмаліон», вирішила стати актрисою. Для мене то дуже великий комплімент.

– Чи бувають хвилини розпачу в, напевно ж, щасливої – і в творчому, і в особистому житті – Наталії Сумської? І з чим вони пов’язані – професійним, особистим, суспільним?

– Бувають! Щось житейське, особисте, пов’язане з якимись доланнями, вихованнями, коли тебе не сприймають або не слухають, не хочуть чути. У такому разі треба просто опанувати себе, тому що витрачаєшся даремно. А треба зібратися для ролі. Важливо не забувати головне: я працюю, тому емоціями мушу втримати.

– Граючи на сцені, відчуваєте енергетику залу, доходить вона до вас?

– Навіть на сьогодні, коли половину крісел у залі перетнуто стрічками, ми сприймаємо їх як людей, нам здається, що там хтось сидить. Уже звикли до цього.

– Багато років граєте на сцені. А непередбачуване часто трапляється?

– Найбільше казусів – із мобільними. От забувають їх вимикати глядачі, чи зумисне ігнорують вимоги театру. Якщо я на сцені в ролі Марусі Кайдашихи, і задзвенів на весь зал телефон, кажу: «Ото чуєш, Карпе, дзвонять у церкві». Народ регоче, розуміючи і схвалюючи цей гумор, який може бути там доречним.

Буває дещо й серйозніше. Якось одному з наших акторів стало зле під час вистави, довелося затримати антракт. Але народ не розходився, чекав.

І коли ми аж за годину всі вийшли на сцену, подумав, що будемо щось таке особливе подавати, а ми просто вирішили вийти в костюмах і сказати, що, на жаль, на цьому наша вистава завершується.

Кумедна ситуація була на гастролях, коли мала дитина одного з акторів сіла на пульт і вся декорація раптом піднялася і гепнулася на сцену. Буває й таке. Але грали якраз комедію, а там можливо все.

– А ви ведете власну розмову з Всевишнім, про що просите в Нього?

– Це одне з сокровенних для кожної людини. Й немудро позбавляти себе можливості такого спілкування.

– Як ставитеся до своїх років?

– Наші роки – це наше життя, надбання якогось досвіду, вражень, спілкувань, подій. Вони ж даремно не минають. Щось неодмінно та відбувається, і ти можеш розповісти, що за них надбав, якого багатства, і бути тим утішеним.

«Погляд часу» №44-28.10.2021