Наталя Кудряшова:
«Коли Бог дає талант, його не можна закопувати…»

Телеведуча проекту «Ревізор», співачка, артистка і просто красива жінка Наталя Кудряшова розповіла, як досягати мети і реалізуватися на 100 відсотків.

– Наталю, Ви колишня хмельничанка. А чим сьогодні для вас є це місто?

– У Хмельницькому я народилася, тут минуло моє дитинство. Крім того, це місто, де я розпочинала свою кар’єру – вокальну й телевізійну. Так якось сталося, що перша ревізія, яку я проводила самостійно тоді ще в рамках програми «Ревізор» з Вадимом Абрамовим, була саме у Хмельницькому. І першу програму «Ревізор: Магазини», окрім пілотного випуску, який знімався в Києві, ми теж знімали в Хмельницькому. І трудова моя діяльність тут почалася. У 14 років я офіційно, із записом у трудовій книжці, стала артисткою Хмельницького муніципального камерного хору. Пам’ятаю, тоді, 20 років тому, мене, як учасницю хору «Подільські солов’ї», запросили на прослуховування до «дорослого» хору. Згодом узяли на роботу. Для мене це було дуже відповідально. У хорі я пропрацювала чотири роки.

Хмельницький мене завжди вабить до себе. Мені тут затишно і комфортно. Я об’їздила дуже багато різних гарних міст, але точно можу сказати, що жити змогла б лише в Києві та Хмельницькому.

– Після закінчення музичного училища Ви поїхали підкорювати столицю. Чим збиралися її «взяти»?

– Я їхала до Києва з червоним дипломом музучилища, з великими надіями і широко розплющеними очима. Хотіла вступити до консерваторії, але мені не пощастило. Утім, здаватись я не збиралася. Повертатися додому мені, чесно кажучи, було соромно. Я розуміла, що в житті має бути якась нова сходинка, яку я просто змушена підкорити. Звісно, перший рік у столиці був дуже важким. Я практично залишилася на вулиці – без житла, без роботи, бо «чужі» музиканти в Києві нікому не потрібні. Але в мене була мета – підтягнути вокал і наступного року таки вступити до вишу. Тому я працювала на касі в продуктовому магазині, позмінно. Відпрацьовувала зміну і йшла ще на приватні уроки з вокалу. Увесь заробіток витрачала на їхню оплату й житло. Удома залишилася мама, яка мала проблеми зі здоров’ям, фінансово підтримати мене не могла. І вже наступного року я таки вступила до вишу. Це була не консерваторія, але теж якісна вокальна вища освіта.

– Але після першої вищої освіти Ви отримали ще дві – економічну та театральну?

– Так вийшло, що, вступивши до вокального вишу, я все одно працювала, адже коштів, щоб жити й учитися в Києві, не було. А завдяки гарній базі нашого музучилища я могла не так часто бувати в інституті. Тому продовжувала підробляти в торгівлі. Працювала інтенсивно і мене помітили як гарного працівника та запропонували вищу посаду. Згодом я вісім років присвятила сфері рітейлу (організація роздрібної торгівлі) – була й директором магазину, і відкривала нові мережі в Україні та Молдові. Саме тоді зрозуміла, що якщо хочу бути професіоналом у цій галузі, маю отримати відповідну освіту. Тому заочно закінчила Київський національний економічний університет. Але зараз вважаю, що без цього епізоду, мабуть, ніколи б не опинилася в «Ревізорі» і ніколи б не було такого проекту як «Ревізор: Магазини». Тож усе, що відбувається, не випадково і може стати часом у пригоді.

Зараз я щаслива людина, адже моя робота в телепроекті приносить неабияке задоволення – у ній поєднується моя любов і до сцени, і до магазинів.

– Ви з дитинства мріяли стати зіркою?

– Я зіркою ніколи не мріяла стати. У дитинстві дуже хотіла бути водієм тролейбуса. Зараз це звучить смішно, але тоді тролейбуси для мене були якоюсь магією.

– Ви займалися рітейлом, стали успішною бізнес-леді, а потім раптом переключилися на творчість.

– Стався переломний момент улітку 2010 року. Удень стояла страшенна спека. І я знепритомніла просто посеред вулиці. Сталася клінічна смерть. На моє щастя поруч була «швидка» з реанімацією, мене завезли до лікарні. І ось уночі я приходжу до тями, чую шум сильного дощу, лежу і думаю: «А для чого ми живемо? Задля чого я себе так загнала?» Бо я реально себе просто виснажила на роботі. І саме в той момент я зрозуміла, що коли Бог дає талант, його не можна закопувати. Якщо в тебе не вийде його реалізувати – це інша річ, але спробувати хоча би треба. Тому я вирішила зайнятися творчістю.

Пішла до вчительки з вокалу, а потім записала два диски з романсами та сучасними піснями, з оперетами. А потім записалася на курси акторської майстерності. Після них мене стали запрошувати грати в кіно, переважно в серіали, де я зіграла з десять ролей. Але цього мені було замало. Я розуміла, що задля того, аби реалізуватись в акторській професії, я мушу стати професіоналом. І пішла вчитися до інституту театру, кіно та телебачення. На щастя, мене взяли (бо у такому віці дівчат зазвичай уже не беруть до театрального вишу), та ще й одразу на другий курс. У мене повірили. І це було дуже важливо. Наразі я реалізувалась ще як актриса. Маю постійні вистави в Київському драматичному театрі «Браво», муніципальному театрі «Київ» та «Іншому театрі». Я дуже щаслива бути на сцені й дарувати свою творчість людям.

– Наталю, як Вам удається поєднувати на екрані сувору «ревізоршу» та дівчину з милою усмішкою?

– Це питання до моїх батьків та Господа Бога, як вони то все наміксували. Але скажу відверто – на екрані я ніколи не граю. Я живу, просто це життя ще знімає камера. Я спілкуюся з людьми, коли бачу якісь недоліки, що можуть зашкодити людині, сварюся, деколи сміюся з комічних ситуацій… Просто найголовніше, що є в нашій програмі, –то люди, зі своїми історіями й реакціями, цікавими розповідями. Тому що магазини й товари майже крізь однакові – різні лише люди. І це я вважаю найціннішим.

Олена Лазарєва