«Найболючіше – бачити зрадників»
120 днів в окупованому Маріуполі провели подружжя Сладкови. Для родини, яка майже 10 років займається популяризацією української культури, це було вкрай складно і небезпечно.

«Розуміли, що буде важко, але не думали, що аж настільки»
Подружжя Сладкових – працівники культури. Творчістю займаються з 2014 року – до цього їх підштовхнула навала «руського міра». Марія та Олександр вирішили розвивати та поширювати українську культуру. Для початку – стали спілкуватися тільки державною мовою.
«Спершу мали складнощі, бо мову на той момент ми знали досить погано.
Крім того, було важко демонструвати український контент серед виключно російськомовних людей», – розповідає Марія.
У Маріуполі Сладкови працювали в палаці культури «Український дім», де мали власну творчу студію. Марія володіє літературною зброєю: пише вірші та п’єси, а Олександр – створює музику й відповідає за технічну частину.
«Ми добре усвідомлювали, що війна триває з 2014 року. Тому розуміли, що з повномасштабним вторгненням буде важко, але не думали, що аж настільки. У 2022 р. жорстка ситуація в місті почалася на початку березня: на нас скидали бомби з літаків, стріляли з градів, танків, САУ та всілякої іншої зброї. Вижити було вкрай важко.
Маріупольці масово гинули просто в себе на подвір’ї, поки варили їжу на вогнищі. Якщо відривало руку чи ногу, людина помирала, бо лікарів не було і нікому було надати допомогу», – із жахом пригадує Марія.
Масове знищення будинків разом із людьми
15 березня біля будинку Сладкових розірвалося кілька потужних снарядів. Квартира подружжя розташована на першому поверсі. На момент вибухів обоє були вдома. За мить щось гучно гепнуло, яскравий спалах і з вікон посипалося скло.
«Чоловік навіть не закричав. Лише зойкнув: «Нога». Дивлюся – калюжа крові. Осколок від снаряду прошив гомілку навиліт і вирвав шматок м’яза. Рана була дуже страшна, вивернута м’ясом назовні. Кров ллється, бинтів немає. Що робити? Олександр просто кулаком заткнув ту рану, а я побігла шукати допомогу».
На щастя, вдалося знайти волонтерів, які машиною доправили Олександра до лікарні.
«Рану засипали якимось порошком і запхали в неї бинт та перев’язали. Знеболювальних не було: лише дали нашатир нюхати і налили пів склянки рому», – пригадує Олександр.
Поки Олександр був у лікарні, Марія взялася за молоток та почала забивати вибиті вікна ДСП – адже на вулиці мороз. Щойно приступила до діла – знову приліт. Вибуховою хвилею жінку відкинуло разом із ДСП аж за диван.
«Лежу й думаю: жива я чи ні. Тоді я ще не знала, що найгірше – попереду», – пригадує Марія.
Тієї ж ночі росіяни здійснили потужну авіатаку на район, де жили Сладкови. Мета бомбардування була одна: масове знищення будинків разом із людьми, які в них проживали. Через поранення Олександра подружжя не могло нікуди тікати, тому всю 5-годинну атаку пересиділи в квартирі. А підриви були один за одним.
«Уявіть: вибух, рахуємо 7 секунд – і знову вибух, ще 7 секунд і знову. Перші снаряди прилітали зовсім поряд, а потім почули, як звуки потроху віддаляються. Тобто, ми розуміли, що літак летить і просто бомбить усе підряд. Ця атака тривала з 21:00 вечора до 2:00 ночі», – каже жінка.

«Для окупантів азовці – це найстрашніший у світі бабайка»
Після пережитого жаху Сладковим вдалося знайти можливість перебратися до укриття в Іллічівську райдержадміністрацію, де вони прожили разом із 50 іншими маріупольцями 10 днів. Спали на імпровізованих ліжках: на чотири цеглини поклали відірвані двері й спали одягнені, та холод усе одно діймав до кісток.
А через 10 днів це бомбосховище росіяни розстріляли – просто впритул із танків, знаючи, що там ховаються люди. Лупили 4 години поспіль із 11:00 до 15:00 дня. Через обстріл почалася пожежа. І люди рятувалися, кидаючи в тому укритті все, разом з останніми крихтами харчів.
«Окрема історія – здобування продуктів. Уявіть картину: люди стоять у черзі за печивом, залишки якого роздає якийсь підприємець. А над головами гудуть російські літаки. Та ми стоїмо, бо їжі не було зовсім! Тож люди гинули просто в чергах за харчами», – пригадує жінка.
Маріупольцям доводилося їсти кашу, зварену на талому снігу. Організм тримався, проте втрачав сили: Марія за кілька тижнів схудла на 10 кілограмів, а на Олександрові весь одяг теліпався.
Вийшовши з укриття наприкінці березня, Сладкови побачили на вулиці росіян із білими пов’язками. Подружжя зрозуміло, що місто захоплене. Почалися зачистки. Місцеві проходили так звану фільтрацію: наскільки вони прихильні до «нової влади». «Неблагонадійних» або просто тих, хто не сподобався, кидали до в’язниць.
«Шукали азовців. Для окупантів азовці – це були найстрашніші у світі бабайки. Боялися їх до смерті, думали, що це якісь демони. Уявіть: чули в хащах шурхіт, бігом хапали гранату та кидали туди – думали, що то азовці ховаються», – розповідає Олександр.
На вулицях був армагедон: зруйновані будинки, згорівші машини, повалені дерева. А на Нікопольському проспекті лежали купи людських тіл – більше місяця їх не могли прибрати.
«Скільки загинуло, напевно, не дізнаємось ніколи. Більше року минуло, окупанти зараз рівняють розтрощені будинки з землею, і ніхто нікого не шукає», – з гіркотою каже Марія.
«Своїх думок не могли вільно озвучувати»
Зруйнувавши Маріуполь ущент, окупанти вдавали з себе благодійників, роздаючи людям харчові пайки. Одного дня застали Марію Сладкову біля будинку та вручили їй генератор. Процес передачі зафільмували на камеру – хоч як жінка заперечувала, завадити зйомці не вдалося. Згодом цей ролик росіяни виклали в мережу. І позитив у тому, що син Сладкових, якому вдалося евакуюватися раніше, побачив цей ролик і лише так з’ясував, що його батьки живі. Весь час чоловік думав, що вони загинули, бо шукав їх у квартирі, але там знайшов тільки калюжу крові від поранення.
«Коли бомбили Іллічівський комбінат у квітні 2022 р., земля дрижала, ніби землетрус: спиш, а ліжко гойдає, мов човен на хвилях. Хоча від комбінату ми живемо досить далеко», – пригадує Олександр.
За словами чоловіка, ці чотири місяці окупації родина прожила, немов птахи у клітці. Вони усвідомлювали, що своїх думок, своєї позиції не могли вільно озвучувати. А від розвішаних триколорів боліло серце.
«Найболючіше було, знаєте що? Бачити, як маріупольці ставали зрадниками, колаборантами»
У деяких ексколег навіть вистачило нахабства пропонувати нам узяти участь у «культурному заході до дня захисту дітей». Уявіть, який цинізм?! – обурена Марія. – Я, звісно, відповіла, що в нас виключно український контент. А мені кажуть: «Напиши щось російською». І я собі уявила обличчя російських загарбників, які сидять і слухають російською мовою вірш про те, як сильно я люблю Україну!
Дехто мені сказав: «Машо, зараз не до принципів». Мене це дуже роздратувало: «А коли ж тоді до принципів, якщо не у війну?!». Слава Богу, нас не здали за нашу українську позицію, навпаки рекомендували якнайшвидше вибиратися з окупації».
Всередині квітня у місті з’явився зв’язок, і Сладкови слухали українське радіо. Одного разу в ефірі Марія почула власний вірш про Маріуполь – його читали діти українських прикордонників. Це був своєрідний знак, тож подружжя наважилося покинути місто, полишивши свою розбиту квартиру та знищену машину.
Виїхали з Маріуполя Сладкови у червні. Домовилися зі знайомим, що вони заберуть з собою його стареньку бабусю, а він винайме для них усіх евакуаційний автомобіль. Так родині вдалося вибратися з окупації та навіть вивезти частину техніки зі своєї творчої студії. Нині мешкають у Павлограді Дніпропетровської області разом із сином в орендованій квартирі.
На новому місці творча родина продовжує розвивати українську культуру: створили мистецький проєкт “Дива” – він про те, що дало змогу не впасти духом, зберегти віру та триматися на позитиві. З цим креативним витвором Сладкови їздять по всій Україні, часто виступають для переселенців. І це є своєрідною арт-терапією для глядачів.
“Наш дім – Україна. І ми безмежно мріємо про звільнення рідного Маріуполя та повернення до нього. Хочеться вірити, що так і буде”, – каже Марія.
Велику надію вселяє прониклива поезія Марії Сладкової – промовиста назва одного з віршів говорить сама за себе:
“Ми все подолаємо!”
Безхмарнеє небо, ставок і рілля, Садочок уквітчаний рясно. Світає… Прокинеться мирна земля, Щоб жито засіяти вчасно. Здається, що мир на родимій землі Ніколи ніхто не зруйнує. І слово "війна" незнайоме мені, Ми звикли, що тиша панує. Але ж так бувало, і майже не раз, Того не цінуєш, що маєш. І раптом назавжди, що є, водночас, В житті найдорожче втрачаєш. Війна – це руїни, страждання і кров, Опалені вогнищем долі. Це втрачена віра, надія й любов, Розтоптані щастя і воля. Війна забирає дочок і синів, Руйнує майбутнє і мрії. Вона не жалкує серця матерів, Зруйновані мирні надії. Війна – це безодня, прокльони і жах, Зоря, що в огні догоряла. Це галас матусі, що завжди в мольбах До Бога прохання звертала. О, Господи Боже! Дай сили в бою. Війну, як той іспит здолати. Упевненість в Бога, Вітчизну свою – Це має всіх нас згуртувати. Живи, моя земле, міцній, процвітай, Соборна, щаслива країно. Ми все подолаємо. Ти так і знай, Єдина моя Україно!
«Погляд часу» №17 – 27.04.2023