Не накликати на себе біду

Ліда ніяк не могла заспокоїтись: і навіщо вона пішла до сусідки Євгенії зі своєю бідою? Сподівалася знайти у неї розраду, як це завше було, а вийшла зі сльозами на очах.

Своє горе приховувала від рідних, а Євгенії вирішила довіритися. Жінка вміла вислухати, була доброю порадницею, могла тримати язик за зубами…

Два тижні минуло, як на огляді в гінеколога Ліда дізналася про пухлину в грудях. Як так? Їй же нічого не боліло. Дуже зрідка вона відчувала якесь поколювання, але воно швидко минало. Мабуть, це і були симптоми її сумного діагнозу.

Лікарка скерувала її в обласний онкодиспансер на обстеження, де Ліді запропонували якомога швидше прооперуватися. Ліда пообіцяла скоро повернутись у лікарню, але засумнівалася: може усе мине? Ну, бувають же у жінок усілякі гормональні збої, але щоб у її віці? Не раз чула про лікарів – їм би різати! І заробляти гроші на таких нещасних, як вона!

Ось із такими тяжкими сумнівами і пішла вона до Євгенії. Чекала підтримки, але почула страшні слова: «Ти знаєш, що таке рак? Його ще ніхто не поборов. Кому скільки судилося – стільки з цим і проживе. Що швидше – то краще, аби не мучитися довго. Ти хоча б одяг собі на смерть поскладай, щоб готове все було, як прийде ця сумна година», – мов заведена торохкотіла сусідка.

А потім, загледівши сльози у Лідиних очах, додала: «Розумієш, людина має бути готова до смерті в будь-який час, бо ніхто ніколи не знає, коли вона прийде. Ось і я собі давно прискладала все, розумієш?».

«Розумію», – заледве витиснула з себе Ліда.

Вийшла за хвіртку і присіла на лавочку, що розділяла їх обійстя. Боже милостивий, та Євгенія ж, як завжди, права! Ліді нестерпно стало себе жаль. Вона до зірок просиділа на лавочці, а потім заледве попленталася додому.

«У Євгенії так довго була? Я уже хвилювалася, хотіла за тобою йти. Ти, бува, не захворіла, Лідочко? Чому така бліда?» – захвилювалася мама Галина і сказала, що, взагалі-то, добре було б, якби Ліда, як і щоліта, поїхала до її рідної сестри – тітки Тетяни, яка була хрещеною матір’ю Лідуні.

Дітей своїх у Тетяни немає, тож похресниця їй, як рідна. Добре, що канікули ще не закінчилися, а заодно її учительська відпустка, тому ніщо їй не заважає збиратися у дорогу.

Ліда довго не могла заснути. Може, розказати матері про її хворобу, про операцію? Про Євгенію? Уявила, як буде побиватися ненька, і передумала.

Вночі їй снився страшний сон. Ніби бачить вона саму себе, яка помирає на операційному столі, а поруч істерично кричить мама…

Прокинулась у холодному поту. Вирішила остаточно – на операцію не поїде. Поїде до хрещеної, яка вже на неї чекає. Останні дні свого життя вона має прожити для себе. Придбає заспокійливі пігулки, піде в перукарню зробити модну стрижку і стане збирати валізу. Серце стискала думка, що може сюди і не повернутися, що першовересень учні зустрінуть без неї…

Ліда кілька разів оглядалася на своє подвір’я, а потім повільними кроками вийшла за ворота, де її вже чекало таксі. Міцно-міцно обійняла батьків… Теж ніби востаннє. Намагалася приглушити свій біль, розуміла – у дорогу тривогу брати не треба.

Тетяна, як завше, зустріла племінницю дуже радо.

«О, рік змінив ще більше тебе, Лідочко! Ще красивішою стала! Чому ж і досі одна?» – запитала тітка і своїми словами наскрізь прорізала Лідії.

Усю дорогу вона трималася, розраджувала сама себе, а тут – не витримала. Притиснула до себе тоненьку фігурку хрещеної і розридалася.

«Скоро буду одна, без вас усіх, тітонько, без учнів своїх. Помираю я, розумієте? Я до вас приїхала, щоб свої останні дні прожити для себе, як бажаю. Бачите, яку зачіску зробила? А макіяж вам подобається? Зроду такого не мала. Костюмчик завтра собі куплю, загледіла в магазині поблизу вокзалу», – на одній ноті прострочила Ліда, і сльози заливали її обличчя.

Тетяна стояла як очманіла. Не могла зрушити з місця. Чому ж сестра їй нічого не розповіла? Чи, може, й сама не знає?

«Так, я приховала це від мами. Не слід їй плакати заздалегідь, тітонько. Наплачеться ще», – сумно мовила Ліда.

Як не переконувала Тетяна розповісти про все матері та якомога швидше звернутися до спеціалістів, Ліда була категоричною: «Нізащо!». Тітка не стримала своїх емоцій, обізвала улюблену похресницю егоїсткою, байдужою до чужих відчуттів. Чому не подумає, як буде батькам, якщо втратять єдину дитину? А про неї, Тетяну, вона подумала? Вона ж їй, як рідна. Ось і знову, як і щоразу, приховала сюрприз для неї.

Одного ранку Ліда не застала тітку вдома. Стала гукати. Обійшла город, садок – Тетяни не було.

Коли врешті з’явилася, Ліда побачила поруч із нею симпатичного молодого чоловіка з милицями в руках.

«Знайомся, Лідусю – це Олег, мій співробітник, який поборов рак. Бо не скиглив, як ти, з усіх сил боровся за життя, розумієш?» – сказала тітка.

Відтоді Олег приходив до них майже щодня. Вони пили чай з тістечками, які готувала Ліда, грали в шахи, доміно, їм було легко і просто. Потім обоє зрозуміли, що їм хочеться бути подалі від очей Тетяни. Стали відлучатися з дому. Ліда тримала його за руку, й Олег поступово збільшував кількість кроків без милиць. Якось непомітно для самих себе зайшли далеченько – у придорожню лісосмугу, де пахло квітами і заливалося у своїх дивовижних мелодіях невгамовне птаство. Олег зірвав білосніжних ромашок, став плести віночок для Ліди.

«Ти красива, як мавка, Лідусю. Благаю – не затягуй із хворобою. Кожен день при такому діагнозі, як вічність. Не можна зволікати. Я знаю хорошого спеціаліста. Погодься, я ж покохав тебе!» – просив хлопець.

Ліда, впиваючись смаком його солодких уст, уже забула про свою хворобу. Їй хочеться бути з Олегом, хочеться жити, і вона погодилася поїхати до місцевого спеціаліста. Вдома у Тетяни вони застали Галину, якій сестра про все розповіла. Вона заледве трималася на ногах.

«Чому правду не сказала, доню? Бідолашна моя…» – не могла заспокоїтися Галина.

Три тижні після операції біля неї була мама. Щодня навідував її і Олег. Одного разу з’явився з великим букетом червоних троянд, обручкою і працівницею РАЦСу.

«Вийдеш за мене, Лідочко?» – запитав ще з порога і, відкинувши паличку, встав на коліна.

Ліда поблідла: хіба тепер час? Яка наречена із неї? Худа, вимучена хворобою, у лікарняному халаті.

«Не хвилюйся, я про все подбав. Зараз мама допоможе тобі вдягнути весільний наряд», – із хвилюванням у голосі мовив Олег.

Цей незвичайний шлюб викликав сльози в усіх присутніх, а у хворих – надію на одужання і щасливе завтра.

Чотири роки минуло. Нині Олег і Ліда – щасливі, чекають на появу первістка. Батьки Ліди радо прийняли зятя у свій дім. Він став їм рідним сином. Поступово Олег призвичаївся до роботи на господарстві, відкрив маленький бізнес. Ніхто б і подумати не міг, що на його нозі, яку з’їдала страшна хвороба, багато медичних пластин.

Та все ж Ліді так бракує сусідки Євгенії. Вона відійшла у вічність несподівано, через тиждень після того, як Ліда поїхала до тітки. Інсульт – і нема жінки. Тільки її багаторічні іриси нагадують про неї. Інколи Ліда думає: може, справді треба вірити тільки в добро? Не накликати на себе біду, бо вона не забариться. Кликали – маєте! Ось і я! Мабуть, щось у цьому таки є.

Марія Маліцька

«Уют» №32-04.08.2022