Не судіть – то й несудимі будете

Кохання прийшло до Тетяни несподівано – спалахнуло, мов полум’я, загорілося циганською зіркою. І неважливо було, що заміжня та підростає донечка.

Із Денисом вони познайомилися випадково, на вулиці. Вона поспішала додому, а він галантно допоміг донести важкі сумки з гастроному до дверей їхньої квартири. І якось так сталося, що чоловіка вдома не було, а донька пішла до подруги, то ж не гріх було запросити цього красивого чоловіка на горнятко кави.

Так розпочався їхній роман. Шалений, пристрасний буревій, котрий змітає все зі свого шляху.

Денис призначав їй зустрічі у найнесподіваніших місцях – у парку, на схилі Бони, у затишному лісі, коли голоси птахів здаються найкращою музикою, а повітря схоже на ковток живої води, коли саме небо, здається, дарує щастя.

Тетянин чоловік і не підозрював про зраду дружини. Власне, вона вважала, що чинить правильно, бо не кохає більше Ігоря. Засліплена, летіла, немов метелик на вогонь, в обійми іншого, до своєї пристрасті, забувши про все на світі.

Але шила в мішку не заховаєш, особливо у маленькому місті, і невдовзі Ігорю таки відкрили очі доброзичливці. Тетяна більше не таїлася, відверто сказала, що не може жити без Дениса і хоче розлучитися.

– Добре, – погодився Ігор. – Розлучення ти отримаєш, але донька залишиться зі мною.

Тетяна не протестувала – тоді їй було все одно, вона не звертала уваги ані на бойкот доньки, ані на презирливі погляди сусідів та знайомих. Денис, була впевнена, кохає її до нестями і ніколи не покине.

Вони винайняли квартиру. Тетяна покинула роботу, адже Денис твердо обіцяв, що забезпечить її усім необхідним. Зрештою, так і було. Майже щовечора коханий приносив їй гроші, бо працював на будівництві, а там господар платив поденно. Безхмарне щастя Тетяні затьмарювала лише категорична відмова доньки зустрічатися з нею.

Та й Ігорова мати щоразу, коли стикалася з колишньою невісткою на вулиці, кривила губи та демонстративно відверталася – мовляв, ніколи не пробачу зрадницю. Мабуть, саме ця зневага і змусила Тетяну та Дениса виїхати з міста, до родичів, в іншу область.

На новому місці життя налагодилося, мов за помахом чарівної палички. Денис влаштувався на непогану роботу, потім, помалу, придбали там будинок, господарство. У Тетяни народився хлопчик, і Денис був на сьомому небі від щастя.

Минали дні. Син підростав, і Тетяна не могла ним натішитися. Про свою першу дитину не згадувала, викинула її зі свого серця. Мовляв, у мене є синочок, кровинка ріднесенька, а донька, невдячна не хотіла її мамою називати, от тепер нехай мачухою тішиться.

Тільки от біда – Юрчик якийсь нетямущий. І в кого тільки? Ані вчитися, ані мамі з батьком допомогти по господарству не хоче. А коли пішов в армію, і зовсім про них забув. Не отримувала від нього звісток Тетяна, не телефонував їй син. Коли ж повернувся з війська, на всі докори відповідав, що не хотів, аби вважали його маминим синочком. Живий, здоровий – і слава Богу.

– А тепер я б не хотів сидіти у вас на шиї, – казав син. – Поїду кудись на заробітки, світ побачу, може, собі хорошу дружину знайду, а вам – невістку.

І лукаво підморгнув батькові.

Тетяна ж лише скрушно похитала головою.

Юрчик таки виконав свою обіцянку – поїхав. Не сказав, куди, лише згодом прислав листівку із краєвидом рідного Тетяниного міста.

Тоді вперше почало щеміти застигле, приспане спокоєм серце, згадало про покинуту доньку. І одного разу, потайки від Дениса, вона зібралась у дорогу.

Рідне місто зустріло її байдуже. Майже нікого зі знайомих не впізнавала, як не впізнавали і її – адже час летить, і старість підкрадається так несподівано.

Тетяна йшла пішки кам’яними вуличками, згадуючи минуле.

Ось і звивиста стежка до Ігорового будинку, відкриті навстіж двері. Зайшла без попередження у вітальню – і зупинилася. В інвалідному візку сиділа якась вродлива молода жінка. Подумала спершу – дружина Ігоря.

Не судіть – то й несудимі будете

– Та заходьте, будь ласка, ви, напевно, із соціальної служби? – ввічливо звернулася до неї господиня й уважно подивилася у вічі гості.

Тетяна відчула, як підгинаються ноги – вона впізнала свою доньку.

Довго під час розмови не наважувалася зізнатися, хто вона насправді. Та у кімнату увійшов Ігор, і її таємниця розвіялась, мов дим.

Що тоді переживали разом – і радощі, і сльози, всього вповні. Іринка розповіла, як ще малою перехворіла, і в результаті опинилася в інвалідному візку. Часто згадувала маму, хотіла зателефонувати чи написати листа, але не наважувалася. Колись же, малою, сказала згарячу, що не мама їй Тетяна. Проте, коли довідалася, що у неї є ще й брат, то всі образи зникли кудись.

Зрештою, мама все ж приїхала, отже, усе тепер буде добре.

І Тетяні не вистачило духу зізнатися у своєму егоїзмі. Хоч Ігор ані поглядом, ані словом не дорікнув за колишнє, та зізнався, що досі сам, бо ніхто із потенційних дружин не хотів доглядати Іринку, все ж вирішила заночувати в готелі.

А на ранок їхала додому, дорогою обмірковуючи відверту розмову з Юрчиком. Нагода була – якраз повернувся…

Звістку про те, що у нього є сестра, юнак спершу прийняв у «штики». Та потім погодився відвідати свою, як висловився, «найближчу родичку».

– Щоб, – додав з усмішкою, – відчути себе цілком у ролі молодшого брата.

Світлана Труханова-Дзудзило

«Уют» №37-8.09.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.