Нескорені діти сонця й гір
До 75-ої річниці від дня депортації карачаївського народу

Депортація карачаївського народу
Картина Володимира Подвігіна, листопал, 1943 року

9 жовтня 1943 року, згідно вказівок Держкомітету оборони СРСР, керівникам ряду областей було наказано готуватися до прийому переселенців з Північного Кавказу. Через три дні, 12 жовтня, було видано Указ Президії Верховної ради СРСР за номером 115-13 про виселення карачаївського народу в Казахську і Киргизьку РСР. Карачаївську автономну область було тоді ліквідувано.

Їх було двоє в Черкаській області, карачаївців. Принаймні, про інших немає свідчень. Вони називали одне одного братиком і сестричкою.
Евеліна Азретівна Еркенова і Крузо Абдул Каримович Бачаєв запам’яталися своєю щирістю, добротою, волелюбною вдачею. Обоє – карачаївці, з непокірними, прямими поглядами очей і з такими привітними посмішками на устах, про які неможливо забути.
І відійшли вони в інший світ обоє навесні… З різницею в дев’ять літ…

Восени, минулого року, Крузо Бачаєва проводжали на Північний Кавказ, до родичів, син Володимир , онук Олександр, товариші, серед яких був і Анатолій Тимченко, професор ЧДТУ. Як він зізнався, мимохіть промайнула думка: «Востаннє ми бачимо нашого Крузо…».

Депортація карачаївського народу
Крузо Бачаєв – на вокзалі, перед від’їздом на Північний Кавказ

Долі цих людей так переплелися, як голоси у щирій пісні…

Мама Евеліни Азретівни, Марія Григорівна, – українка. До речі, 22 березня їй виповнилося сто років. Подвір’я квітувало тюльпанами, які так любила донька Евеліна. Ці квіти так нагадували про неї, несхожу на інших, з внутрішнім стержнем.

Депортація карачаївського народу
Столітню ювілярку Марію Еркенову із села Благодатне, Золотоніського району, вітають з днем народження земляки

Евеліна, коли отримувала паспорт, попрохала, щоб у графі національність (раніше така графа існувала) написали: «карачаївка». Це був поклик крові. Батька не пам’ятала, але знала, хто він, звідки родом і пишалася ним.
Сонячно палало карачаївське вогнище і тут, в Черкасах. Підтримували його Евеліна Азретівна і Крузо Бачаєв. Гостинні люди, карачаївці. І згадався один із зимових вечорів. Зібралися близькі люди в гостях у подружжя Евеліни Азретівни і Анатолія Тимченка – Тамара Іванівна Саченко, Крузо Бачаєв.
На плиті готувалися національні карачаївські страви. У справжньому велетенському казанку варилася баранина, нарізана великими шматками. Евеліна Азретівна ділилася неабиякими кулінарними здібностями, примовляючи: «М’ясо не солять зовсім, але до нього в піалках подається солоний бульйон. А це – карачаївський кисломолочний напій айран. З нього можна зробити сусап, доливши минеральну воду. У спеку цей диво-нектар вгамовує спрагу, а далі були спогади, спогади. – Якось зі своїм дядьком я побувала в горах. Стомилася так, що і йти вже не могла. Але ми взяли з собою айран, розбавили його джерельною водою. Коли скуштувала я цей сусап, то відчула, як повертається сила. Хоч з калюжі води наливати в айран – пити можна. А це – хичини – коржі з прісного тіста…», – і Евеліна Азретівна розказуєвала детально, як вони виготовляються на заквастці айрану, яку привіз Крузо Бачаєв із Кавказу. Берегла ця жінка її, як домашнє вогнище.
…І згадала Евеліна Азретівна, як в юності родичі-карачаївці називали її сиротинкою. А у неї ж були і батько, і мама. Тільки от життя, мов надломлене деревце, якому боляче, а воно квітує навесні.
Винні у всьому війна і та антигуманна політика керівників щодо свого народу. Коли почалася Друга світова, родина Еркенових жила в Києві. Батька Евеліни Азретівни забрали на фронт. Його доля аж до 60-х років була невідомою. Мама постійно говорила своїй доньці, що її батько найкращий, і вона ніколи не пожалкувала, що вийшла заміж за нього. А Евеліна вірила, що тато живий, навіть уявляла його в формі льотчика.
Час летів, а про Азрета Узеїровича нічого не було чути. Надовго розминулись долі рідних людей. Рятуючись від холоду, голоду, обстрілів, мама з маленькою донькою Евеліною пішки дійшла до рідного села Чапаївки, що на Черкащині (нині – село Благодатне). Звідси протягом довгих двадцяти років писали вони разом листи, розшукуючи Азрета Узеїровича. А якось прийшла страшніша, аніж смерть, звістка, що нібито Азрет Еркенов – дезертир. Обидві не повірили. Ця людина не із тих, хто може зрадити рідних, близьких, свою Вітчизну.

Депортація карачаївського народу
Евеліна Азретівна з дітьми

Одного разу у Чапаєвку з легендарного міста на Неві приїхали на молодіжний зліт комсомольці. Увечері гість із Росії проводив Евеліну додому і перед від’їздом попрохав її адресу. Дівчина відповіла, що немає ручки, щоб записати, а прізвище її він все одно не запам’ятає, бо воно рідкісне. Та все ж промовила: «Еркенова…». Юнак здивувався: невже таке буває, адже в Ленінграді разом з ним навчається його товариш, в якого теж таке прізвище. Можливо, це родич Евеліни?..
А наступного дня, як виявилося, від двоюрідного брата надійшла дівчині телеграма. А потім сталося неймовірне – море листів, телеграм, листівок… Скільки ж у неї родичів! І всі запрошували приїхати в гості в аул. Тоді і дізналася Евеліна правду про свого батька. Під час війни він і справді був льотчиком. Його зняли з літака і відправили у Норільську в’язницю, а потім – на поселення у східний Казакстан. А причина одна – карачаївець. Він розділив долю свого народу, трагічну, багатостраждальну.
Незабутньою стала зустріч Евеліни зі своїми родичами. Бабуся детально описала долю батька Евеліни, який лише через чотири роки після смерті Сталіна мав право повернутися до рідних місць. Евеліна вперше побачила своїх родичів із Кавказу. Там і почула оте болюче слово «сиротинка», яке в’їлося в її пам’ять назавжди. Тоді вона і дізналася, що батько , після довгих пошуків своєї родини, одружився вдруге, у новому шлюбі мав дітей.

Депортація карачаївського народу
Евеліна з батьком Азретом

«Той зрозуміє душу карачаївця, хто побуває в аулі, на родинному святі, – продовжувала розповідь Евеліна Азретівна, – карачаївці такі відкриті, добрі, чесні люди. Діти сонця і гір. Бережуть традиції свого народу, передають їх від батька до сина, від матері до доньки. Це – прекрасний, гордий, свободолюбивий народ. А я – його частинка. Ніколи не забуду зустрічей з батьком, родичами. Та теплота і любов – вічні. Мій батько прожив 75 років. Його реабілітували за життя. Для нього це було дуже важливо. Для мене теж. Правда ніби й перемогла, але і до цього часу нестерпні спогади про той біль, який пронесли мій батько, мама, я через усе життя. Розлучили найрідніших людей. Коли я в Черкасах залишаюся з цими думками наодинці – мучуся, місця собі не знаходжу – карачаївка. А коли приїжджаю в аул до родичів – так сумую за Україною (я ж – українка!), а душа знову рветься на Кавказ – карачаївка… Так і живу в цьому коловороті роздумів…».

Депортація карачаївського народу
Бабуся Евеліни Еркенової Кистату і батько Азрет (Казахстан, 1956 рік)

Згадала тоді Евеліна Азретівна, як гостювала вона в аулі. Якось зайшла до кімнати – всі чоловіки миттю схопилися з місця. Бо вона – жінка, бо поважають там жінок, батьків, старших людей.

Дорого заплатив карачаївський народ, як і інші кавказькі народи, за свободолюбивість, глибоку релігійність і непокірливість перед несправедливістю. І непоодинокі сімейні драми, корені яких – в далекому минулому. В одній сім’ї родичів Евеліни Азретівни – десять синів, дві доньки. Найстаршій – за п’ятдесят. Ніколи не була заміжньою, бо приданого не мала. Адже в сім’ї – багато дітей, і тривалий час родина перебувала на поселенні. Повернулися звідти всі голі і босі. І боліли серця батьків: молодша донька, і сини – неодружені, бо старша сестра – незаміжня. Тато просив, щоб відкрила вона дорогу молодшим. Тепер мав право це сказати. Рід повинен мати продовження! А донька розплакалася. У чому ж її вина? У тому, що переступити через себе не може?.. Не так її було виховано… А родина страждає. А скільки ж таких трагічних історій! Карачаївський народ колишні прислуговувачі тоталітарному режиму вирішили розвіяти по світу, як пух тополі, який вітер несе у невідомість, мов білу віхолу. І тоді була холодна біла хуга. Людей зганяли у вагони, як зганяють у стадо овець.

Понад півсторіччя документи про репресії знаходилися в секретних архівах. На Північному Кавказі протягом перших п’яти місяців війни до армії було направлено один мільйон двісті тисяч солдат, із них – десять тисяч козаків і горців, які героїчно воювали на фронтах Другої світової війни. Чоловіки проливали кров, а їхніх дружин, дітей, стареньких батьків зірвали з рідних місць, бо – карачаївці.

У документах того часу немає слова депортація, є – операція. Було виділено групу у складі наркому внутрішніх справ СРСР Чернишова, начальника КРУ Федорова, начальника транспортного управління Синєгубова. Карачаївців з числа народів Північного Кавказу депортували першими.
Про ці трагічні події згадував очевидець – Крузо Абдул Каримович Бачаєв:

Депортація карачаївського народу
Депортація. Автор невідомий. Це полотно було представлено в Грозному на виставці картин північнокавказьких художників про депортацію народів

«Другого листопада 1943 року о четвертій ранку хтось постукав у шибку. І досі чую той стукіт. Мати відчинила двері. Зайшли два чоловіка. Один – в шкірянці, другий – солдат із гвинтівкою. Той, хто в шкірянці, сталевим голосом наказав збиратися, повідомив, що нас вивозять на поселення. На це дається двадцять п’ять хвилин. На кожну людину дозволялося брати двадцять п’ять кілограм речей. Мама в плач. Обняла нас, двох діток, мене і мого брата Робінзона. У цей час один із незваних гостей помітив, що в маминому паспорті немає штампу (коли німці прийшли, то ставили в паспортах відмітки). Мама пояснила, що була партизанкою, не встигла… Її ніхто і не збирався вислуховувати. З нами залишився солдат. Він взяв матрац, кинув на нього одяг, швейну машинку «Зінгер», завернув ці пожитки. От і все. Більше і не було чого брати. А мама кричить, притуливши до себе нас, двох хлоп’ят з дивними іменами – Робінзон і Крузо…».

Не заживає рана пам’яті, передається від покоління до покоління. Але нині про це ми вже говоримо вголос. Бо хіба можна відібрати у людей найдорожче – свою Вітчизну?..
Депортація карачаївського народу
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року старшого сержанта Хакима Хасанова посмертно було удостоєний звання Героя Радянського Союзу, також його посмертно нагороджено орденом Ленина

Згадував Крузо Бачаєв, як у потязі відправляли карачаївців на схід: «Зганяли стареньких людей, матерів з дітьми. Всі кричали. Пам’ятаю, як одна жінка благала пощадити її. Це була дружина Героя Радянського Союзу Хакима Хасанова, який, підірвавши гранату, відкрив солдатам вихід із оточення, а сам загинув. Весь Кисловодськ майорів портретами, на яких було вольове обличчя цієї мужньої людини. А його дружину запхали до вагону і повезли разом з іншими карачаївцями на поселення, далеко від рідної оселі…
«Там була буржуйка, – згадував Крузо Бачаєв, – дві кучки дров, відро з водою. А як холодно і страшно… Ніхто не знав, що нас чекає, куди вивозять, за що?.. Одна жінка у вагоні народила дитину. А поїзд монотонно і байдуже плив, мов примара, в інше, невідоме життя. Минув не один день жахливої подорожі, нарешті вигнанці дісталися найпівденнішої точки Казакстану. Нас привезли у Бахтаральський район, Чимкентської області. Підводи було запряжено кіньми і верблюдами. Траплялося і таке, що одна сім’я вантажила свої речі на дві підводи, а коли їх у дорозі роз’єднували, – стояв такий нестерпний крик… Тоді речі перевантажували. Людей розселяли так, щоб у кожному селі було не більше десяти сімей. 63 тисячі карачаївців привезли на поселення в Казакстан, Узбекистан, Киргизію. Мамина сестра потрапила в Киргизію, – продовжував гірку розповідь Крузо Бачаєв, – дивом знайшла вона нас. І забрала з собою. А жили ми в такій бідності, що, якби не та родичка, повмирали б з голоду на тій чужині».

До війни в Карачаївській автономній області проживало 70 тисяч 300 осіб. На будівництво авіаескадрону з 24 аулів було зібрано понад 6 мільйонів карбованців. А у 1942 році чимало карачаївців за наказом Сталіна було розстріляно.

Для підтримки окупаційного режиму німці створили маріонеточний карачаївський комітет. І Сталін визнав винним у зраді весь карачаївський народ. Виселили 15 тисяч сімей. І лише в 60-ті роки було знято обмеження щодо спецпоселень. 14 листопада 1989 року Верховна Рада прийняла декларацію про визнання незаконними і злочинними репресивні дії проти народів Кавказу. Вигнані люди поверталися до своїх домівок, а там вже жили представники інших національностей… Знайома картина і сьогоднішніх часів…

Нестабільність, національні конфлікти на Північному Кавказі, і не тільки там, зумовлені і тими далекими подіями.

Крузо Бачаєв пишався дорогою реліквією – журналом «Родина», якому понад сто років. У ньому згадується про 145 тюрських племен, від яких бере початок карачаївський народ, про інші кавказькі народи. Карачаївці прийшли зі сходу і оселилися біля ріки Терека. Князь Карача роз’їжджав біля долини Баксана і знайшов шлях до ріки Кубань. Це одна із версій походженння карачаївського народу. Друга полягає в тому, що, в перекладі з карачаївської мови, «кара» – то чиста вода, «чай» – пити. Є іще одна версія: «карачай» означає тяга до знань.

Крузо хотів далі вчитися після закінчення школи. Він протягом всього життя зберігав копію листа, якого писав до Климента Ворошилова із поселення:
«Дорогий Клименте Єфремовичу. У цьому році мені виповнюється двадцять літ, із них сімнадцять я живу з мамою, мій батько помер у 37-ому році. Завдяки допомозі партії і її керівництва, я отримав висококласну освіту. Мрію стати гідним сином своєї Вітчизни і своєю трудовою діяльністю віддячити за опіку. Але світла мрія залишається лише мрією, бо я, маючи десять років, разом з мамою і братом був переселенний із колишньої Карачаївської автономної області. І понині я – переселенець. Не маю права виїжджати без дозволу відповідних органів. Я мрію поступити до авіаційного училища. Дорогий Клименте Єфремовичу, знаючи про ваше піклування про благо нашого народу, прошу дозволу на виїзд на навчання.

Бачаєв Крузо Абдул Каримович, 22 березня, 1954 рік».

Лист залишився без відповіді.

І лише через багато літ Крузо Бачаєв дізнався про те, що той, від кого так чекав доленосного листа, мав руки у крові, а під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків. Його підпис присутній на 185 списках, за якими було засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб…
А життя продовжувалося. У Круза Бачаєва і Евеліни Еркенової були прекрасні родини. Через багато років після закінчення школи однокласники Евеліна Азретівна і Анатолій Анастасійович Тимченко зустрілися. І їхні долі поєдналися. Разом любили слухати карачаївські пісні, неоднаразово їздили в аул до родичів.
А Крузо Бачаєв склав генеалогічне дерево, щоб його син, онук, щоб нащадки роду Бачаєвих знали і пишалися тим, що їхні пращури – карачаївці, щоб поважали старших, були дружніми, любили волю. Вони не стали на коліна ні перед фашистами, ні перед тоталітарним режимом. Бо нескорені, бо – карачаївці.

Депортація карачаївського народу
Крузо Бачаєв з онуком Олександром і сином Володимиром
Початок рід Бачаєвих бере ще з 12 сторіччя, від пращура Батчи. Червоним кольором Крузо Бачаєв обвів імена репресованих у 20 сторіччі… І йому так не хотілося вірити, що історія знову закрутить новий страшний виток своєї спіралі…

Тоді Крузо Абдул Каримович Бачаєв промовив слова, які стали пророчими: «І не дай Бог, щоб знову з’явилися червоні позначки. А щоб цього не сталося, не слід забувати історію. Забудемо – все повернеться на своє коло. У мого дяді Шамая було одинадцять синів, і всіх їх відправили на поселення. Останній репресований із мого роду Батчи помер у 1980 році…».
Ці неймовірні долі двох людей ще раз нагадали про те, що не можна вбити народ, допоки живе його мова, лунає пісня, не забуто традиції, допоки є генетична пам’ять.

Ольга Гриценко

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest