Невідкладати!

таксі

4 ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба у Калуш.
Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте.
Поторгувалися за ціну, їдемо.
Чистий салон, ремні безпеки, українська музика у колонках, кава у термосі.
– Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях.

– Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях.

– Та чому, є кав’ярні, у яких смачно.
– Вам завжди смачно, коли не вдома. Молодь.
Їдемо далі. Говоримо далі.
– 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся?
– Певно, що так. А що робити, треба працювати.
Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити.
– Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Усе життя працював на заводі. Від ранку до вечора. Із 90-х рр., коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося – завод до вечора, увечері – таксі. Зранку знову завод, потім знов таксі. Возив усіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки – знову будова у Польщі.
– Для чого так важко?
– Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв. Потім я будував хату. Всі гроші вкладав у будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати.

– Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв.

Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі. Найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити чай і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира.
– А для чого аж так?
– Хотілося не бути гіршими за сусідів, друзів і щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям.
– Ну, клас. Думаю, вони подякують.
– Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську.
– А для чого Вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли.
– Рік тому все згоріло. Все! Сказали, проводка… Залишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляв півжиття, ні техніки, ні одягу, нічого… Навіть черепиця потріскала, треба міняти. Все з початку. Наче все моє життя згоріло!
І чесно – заплакав! Звернув із дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені.
– Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор?
– Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її – узагалі перше у житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину.

– Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її – узагалі перше у житті.

– А телевізор?
– Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що у нас був. Усе одно, який би не був телевізор, – ті ж самі погані новини і що зростають ціни.
– А меблі?
– Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам залишилося. Вистачить і тих.
– Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося.
– І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе в усьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан уже хотілося переробити… Це б ніколи не закінчилося.
Сумно, правда?
Мені – дуже!
Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо.
Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж у сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж у кума, не дорожчу шубу, ніж у подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що у триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж у двокімнатній квартирі.
Я дуже хочу, щоб у житті таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб у цілому епоха дім-телевізор-кришталь-усе до хати і замінити штори до Великодня на нові – завершилася.
Щоб більше бути, а не здаватися.
Жити, а не відкладати.
Невідкладати!

Записала Тетяна Грегораш

Газета "Уют"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest