Невістка стала мені дочкою

Невістка стала мені дочкою
Невістка стала мені дочкою

«Погляд часу» №13-2019

Мій чоловік, як з’ясувалося невдовзі після народження дитини, виявився алкоголіком. Спершу я на це не зважала, лише потім пригадувала, що кожен свій ранок Микола починав із пляшки пива.

Потім ця доза збільшилася до літра, згодом перестав сніданку торкатися, головне, аби було, що випити. А коли малому виповнилося три рочки, чоловік повернувся додому вдосвіта – так довго святкував день народження сина з друзяками – і вигнав нас із малим із хати.

Мені було байдуже, що цього він не пам’ятав, що потім запевняв, мовляв, ніколи більше таке не повториться. Я викликала міліцію й подала на розлучення. Згодом, через кілька років після того, Микола помер – печінка не витримала. Та я цим не переймалася, мені потрібно було дитину ростити, годувати, виховувати, забезпечувати. Одним словом, була своєму Ярчикові за матір і за батька, так я собі думала. Та потім зрозуміла, що гени сильніші навіть за материнську любов і сльози. Гени…

«Це ти в усьому винна!»

Уперше я відчула від Ярослава запах спиртного, коли він був у дев’ятому класі. «Чи не зарано, сину, ти вирішив спробувати те, що позбавило тебе батька?» – спитала я його спокійним голосом, а всередині все аж переверталося від розпачу. І він мене ошелешив, мовляв, то ти сама вирішила розлучитися з батьком, а «якби він жив із нами, не спився б і не помер».

То був перший болючий ляпас, якого мені завдала моя дитина. Згодом я намагалася з ним порозумітися, починала щось розповідати про наше сімейне минуле, про те, як ми з ним у піжамах посеред зими опинилися на вулиці, про те, як сама змушена була працювати на кількох роботах, аби його виростити.

Та в очах Ярослава вже тоді з’явилося щось чуже, щось схоже на презирство і ненависть. Відтоді між нами ніби щось обірвалось, я навіть почала помічати у сина інтонації покійного чоловіка. З ним стало важко розмовляти, Ярослав почав кудись зникати на кілька днів, повертався п’яним, неголеним, але додому своїх друзів не приводив, бодай із цього я раділа. Хоча потім згадала: його батько теж ніколи дім не перетворював на кубло, приходив завжди сам – п’яний і небезпечний. «То ось якого сценарію треба чекати», – у якийсь момент із жахом усвідомила я. І почала хаотично шукати вихід із ситуації, читала про спадковий алкоголізм, ходила до наркологів, домовлялася про лікування. А порятунок з’явився несподівано.

«Познайомся, мамо, це Наталя. Ми хочемо побратися», – почула одного вечора, повернувшись із роботи. У коридорі мене зустрів усміхнений Ярослав, а за його спиною ховалась тендітна дівчина. Як же я зраділа! Моя дитина видавалася щасливою, а значить, усе буде добре. Після розписки й невеличкого святкового застілля діти оселились у нашій двокімнатній хрущовці. Спершу я переживала, чи вистачить двом господиням місця на нашій кухоньці. Та виявилось, дарма. Наталка виросла без матері, з дитинства звикла поратися на кухні, вона все робила спритно, тож між нами жодного разу не дійшло до непорозуміння чи напруження.

А згодом мені навіть стало шкода своїх молодят – їм же хочеться побути на самоті, відчути себе сім’єю, подружжям.

«Я довго думала, – сказала якось дітям, зібравши їх за столом. – Моя подруга вже три роки на заробітках в Італії, давно мене кличе до себе, обіцяє допомогти знайти роботу. Одне слово, поїду, попрацюю, зароблю на квартиру, матимете своє гніздечко. А наразі поживете тут, але вже без мене».

Ярослав аж засяяв, а от у Наталки на очах забринiли сльози. Коли вони мене проводжали, син сухо поцiлував у щоку, а невiстка дуже мiцно до мене притулилася, тихо побажала швидкого повернення й вiдвернулася, витираючи сльози.

Пам’ятаю, я тодi поїхала з важким серцем. I через те, що син зрадiв моєму вiд’їзду, i через те, що невiстка так гiрко сприйняла наше розставання.

У нього просто важкий перiод

Раз на рiк я брала вiдпустку, аби побачитися зi своїм сином i його Наталкою.

Ще пiд час перших вiдвiдин вiдчула щось не те, але подумала, що менi здалося, давно не була вдома, скучила, от i вбачається щось вiд нервiв. То був страх в очах моєї невiстки.

На моє запитання вона лише усмiхнулась, обiйняла й запевнила, що все добре: «Я така рада, що ви нарештi приїхали. А може, бiльше не поїдете?» Та я повернулася до Iталiї, у мене була важлива мета – я страшенно хотiла купити своїм дiтям окреме житло. А коли я приїхала додому наступного разу, Наталi вдома не застала. Ярослав щось пробурмотiв, мовляв, подалася провiдати батька. «Але ж я приїжджаю лише раз на рiк, – з обуренням i образою сказала я. – Невже не можна було правильнiше розпланувати свiй час?!»

Через два днi вирiшила подзвонити їй, подумала, а раптом щось зi сватом сталося. «Нi, з батьком усе добре, – запевнила невiстка. – Я мушу йому допомогти у господарствi, тому вибачте, не знаю, коли зможу повернутися». Щось незвичне було в її голосi. Тож я схопила сумку й побiгла на вокзал. До села, де живе сват, добиратися близько п’яти годин.

Я приїхала, вже коли надворi темнiло. Зустрiвши Наталю у дворi, не одразу змогла роздивитись її обличчя, лише ввiйшовши до хати, побачила на ньому синцi. Мене нiби льодяним душем обдало: «Це Ярослав?» – «Нi, – вiдвiвши очi, сказала Наталя. – Я просто дуже необережна, взялася за кiлька справ одночасно от i втратила контроль – зачепилася, впала, вдарилася… Нiчого страшного».

Ми просидiли на ґанку майже до ранку, проговорили нi про що. А коли зiбралися спати, Наталя сказала: «Не переймайтесь, у Ярослава просто важкий перiод. Не може знайти себе, немає роботи, йому тяжко. Але скоро все налагодиться». Я розумiла, про що вона говорить, але вирiшила повiрити, що це правда. I знову ж таки помилилася.

Я забрала її до себе

Через мiсяць пiсля мого вiд’їзду надiйшла радiсна есемеска вiд Наталi: «Мамо, ви скоро станете бабусею».

Радостi моїй не було меж. Я вирiшила трохи позичити й купити дiтям квартиру до народження немовляти. А ще через мiсяць Наталя перестала вiдповiдати на мої дзвiнки, Ярослав узяв слухавку лише через кiлька днiв. «Вона в лiкарнi, викидень, – сказав вiн. – Нiчого страшного, потiм ще раз завагiтнiє».

Почувши такi слова, я побiгла до господарiв, пояснила, що вдома важка ситуацiя, й поїхала до України. Наталя була пiд крапельницями, виснажена, розгублена, на межi нервового зриву, але ще трималася. Побачивши мене, розплакалася: «Вибачте, я так хотiла зробити вас щасливою. Я так мрiяла про цю дитинку…»

Як же ми плакали… Та потiм я сказала: «Бiльше сльозам не мiсце у нашому життi. Донечко, ти маєш чимшвидше одужати! I я заберу тебе до себе, в Iталiю». В очах моєї дiвчинки з’явилося свiтло, я побачила, як сильно вона хоче втекти подалi вiд мого сина. Адже дитину, швидше за все, втратила саме через нього.

З Ярославом пiсля того я розмовляла лише раз. Сказала: «Висилатиму тобi тiльки сто євро, за квартиру ще пiвроку платитиму сама, а потiм розбирайся зi своїм життям, як хочеш. Житимеш тепер сам, думатимеш лише своєю головою. Вас розлучать швидко, тобi треба буде тiльки поставити пiдпис. А Наталю я забираю».

Здається, вiн був шокований, тож не промовив анi слова. А я викотила валiзи з хати, забрала свою дiвчинку, i поїхали ми до чужої країни, свiт за очi, шукати спокою. Перший мiсяць я її просто вiдгодовувала фруктами, у вiльний час показувала мiсто, водила по кафе, ми навiть їздили кiлька разiв на море. I дитина моя вiджила, поволi почала усмiхатися, готувати, читати, переглядати фiльми. А я, дивлячись на неї, розумiла, яка ж вона менi рiдна.

Якось до нас у гостi зайшли мої подруги, а Наталя саме дiставала з духовки свiй новий кулiнарний шедевр. Накрила на стiл, я налила гостям вина. Тодi одна з подруг каже: «Вип’ємо за твою невiстку. Ох i гарна ж вона в тебе». А я, не задумуючись, вiдповiла: «Це не невiстка, а моя дочка».

Моя радiсть – Сашко

Згодом Наталя влаштувалася на роботу. Сама захотiла, мовляв, чого сидiти на чужiй шиї. Я погодилася, робота ж бо допомагає забути про важкi думки.

А якось подруга менi розказала, що до її сусiдки приїхав син, уже навiть документи зробив i вирiшив залишитися в Iталiї. «Вiн добре заробляє, гарний такий хлопець, спокiйний, – розповiдала Орися. – Щоправда, мав важке розлучення. Але я подумала: може, познайомити його з твоєю Наталею, що скажеш?» Зiзнаюсь, я була заскочена такою пропозицiєю. Правду кажучи, ще не думала, як би могла скластися подальша доля моєї Наталки. Зрештою, вирiшила розповiсти їй – нехай сама вирiшує. I вона погодилась: «А що, можна випити разом кави. Що нам втрачати?!»

Вiдтодi минуло трохи бiльше року. Наталя й Олег тепер живуть разом, щоправда, розписатись їм наразi не вдається, ще не всi документи готовi для цього. Та то не головне – тепер у мене є маленький синьоокий онучок Алекс (я його Сашком називаю). Як же я люблю це маленьке диво! Щодня по кiлька разiв молю Бога, аби дав йому щасливу долю. Зрештою, тепер я не сама за це боротимусь – у дитинки є мама й татко, а ще поряд двi бабусi: я й Олегова мати. Ми впораємось, я вiрю. Головне, що ми нарештi знайшли одне одного!

А рiдному синовi я й досi надсилаю грошi, оплачую квартиру… Вiн так i не змiг впоратися зi своїми генами, зрештою, може, у тому винна i я. Через це моя душа мучитиметься довiку… Добре, що доля подарувала менi маленьку синьооку розраду.

Валентин

Газета "Уют"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *