Нездійснений гріх

Мати з синочком

Як завжди, на прийом до лікаря-гінеколога велика черга. Там жінки знайомляться швидко, розповідаючи одна одній невигадані історії свого життя. Молоденькі майбутні мами перешіптуються про пологи, жінки похилого віку – хто про що, теми у них невичерпні – діти, онуки, життєві проблеми.

Раптом відчинилися вхідні двері і на порозі з’явилася невеличка, чепурна бабуся у сніжно-білій хустині, а за нею високий, ставний військовий у генеральських погонах. Жіноче товариство знітилося – такого ще не було: генерал завітав. Чемно привітавшись, запитав:

– Тут як «жива» черга чи записуватися треба?

– А вам що тут робити? – обізвалася літня відвідувачка.

– Та ось матусю хотів показати лікарю. То за ким ми будемо?

Жінки між собою переглянулися.

– Та йдіть уже, ради Бога, без черги, – знову подала голос найсміливіша.

– Я маю йти, але вас пропущу. Зараз вийде хвора і заводьте свою матусю, – уточнила.

– Ой, дякую, дуже дякую. – Генерал щиро усміхнувся до жінок. – Будьте всі здорові, ви ж так потрібні і дітям своїм, і онукам.

Через кілька хвилин бабуся і генерал зайшли до кабінету лікаря. Що було за зачиненими дверима ніхто не бачив, але чоловік одразу ж вийшов, а бабуся залишилася. Її не було хвилин п’ятнадцять. Помітно нервував син під лікарськими дверима, і цей стан передавався всім, хто сидів в очікуванні своєї черги.

Нарешті бабуся вийшла. Перевіривши чи все гаразд, чи не забула нічого, генерал обережно, як дорогоцінний скарб, взяв її під руку і тихенько повів до машини.

Лікарка, що вивела бабусю у коридор зупинилася на мить, усміхнулася. На її обличчі ще залишилися сліди вражень, очевидно, від щойно почутого.

– Ой, дівчата, не втримаюсь, щоб не розповісти. Історія справді унікальна і якщо хочете, повчальна.

Було це давно, більше 60 років тому. Часи важкі повоєнні. У селі, де жила Марія, в кожній хаті дітей – щонайменше п’ятеро. І в них з Іваном десять. Трудилися щоденно, не покладаючи рук, аби що хоч якось прокормити величезне сімейство. Найстаршого сина вирядили в армію, донька найстарша заміж зібралась. І на тобі: Марія знову завагітніла. Про те, щоб позбутись дитини і мови не було, а з іншого боку мучила проблема: чи прокормимо ще й одинадцяте дитя?

Час народжувати припав на жнива. Марія з жінками як могла допомагала жниварям, а ж тут – перейми. Як з-під землі з’явилася підвода з сіном, жінки допомогли породіллі залізти на воза. До райцентру, а відтак і до пологового будинку ледве встигли. Через кілька хвилин на світ з’явився хлопчик– три з половиною кілограма. На вечір медсестра принесла годувати. Маленьке, чорнявеньке хлоп’ятко їло аж захлиналося. Марія відчувала теплоту його крихітного тільця і від цього по її тілі «бігали» мурашки. Що чекало жінку попереду – навіть передбачити не могла.

Коли приїхала з малюком додому, перше що зустріла – насторожені очі старших дітей.

– Навіщо він нам? – в один голос запитали найстарші.

– Ми няньчити його не будемо, – категорично заявили середні. – Що хочеш з ним, те й роби.

От такої… Тиждень побула Марія вдома, а потім – у поле. Іванка, так назвала найменшенького, з собою. Де ж його подіти. За скиртування соломи заробіток непоганий пообіцяли, та головне – трудодні треба було відпрацювати. На роботі, серед людей, ще куди не йшло. Спав собі Іванко на купі соломи, вдихаючи п’янкий аромат пожнивних решток. А вдома чула одне і теж: не потрібен він нам. Це від дітей. Чоловік відмовчувався, а вона лише слізьми обливалася, не знаючи що робити.

Та одного дня не витримала таки дитячого цькування. Під кінець роботи віднесла немовля під копицю щойно складеної соломи, поклала і пішла геть… Ледве ноги несла, не усвідомлюючи, що наробила. Аж тут чорна хмара затягла небо, ось-ось мав пуститись дощ. Марія, ніби із забуття, отямилась.

– Господи, що я наробила?!.

Мабуть, Всевишній повернув жінку назад. Не йшла, летіла швидше вітру, який почав підніматися. Добігла до копиці, – ось воно моє, малесеньке, ріднесеньке, дивиться у небо, агукає і усміхається… Схопила сина, пригорнула до грудей.

– Ні, нікому тебе не віддам, пробач мені, синочку.

Гарячі сльози текли по щоках, сріблястими намистинками падали на обличчя маленького. Вдома не випускала його з рук, гладила, голубила та все приказувала:

– Мій ріднесенький, пробач мені нерозумній.

На чергові нарікання дітей заявила:

– Де для десяти там і одинадцятому роту знайдеться, що поїсти.

– На ранок знову пішла в поле. І те, що там побачила спантеличило до глибини душі – на місці копиці була лише купа попелу. Вечірня чорна хмара принесла грозу, а блискавиця влучила просто у складену солому. Марія підняла руки до неба, впала на коліна.

– Спасибі тобі, Господи, що не дав загинути моїй дитині і мене відвів від такого великого гріха.

Підростав Іванко. І хоч старші брати та сестри не дуже були дружелюбними до нього, ріс допитливим, жалісливим, а вже добрим, так і не передати. Всіх йому було шкода, кожному хотів зробити щось хороше.

У школі навчання давалось легко, вчителі не могли нахвалитись таким учнем. Вісім класів закінчив добре.

– Я піду до військового училища, – заявив якось після занять. Вчителі відмовляли: вчиться гарно, дорога йому до вищого навчального закладу після школи. Але сказав і слова дотримав.

Успішно склав іспити і вступив до Суворівського училища. Роки навчання пролетіли непомітно.

Далі, він уже Іван Іванович, успішний офіцер. Командування знову оцінило молодого військового – запропонували навчання в академії. Не відмовився.

Після академії знову служба, і він уже генерал. Одружився, має гарну сім’ю: кохану дружину, сина, доньку. Та як і завжди однією з головних цінностей для нього була і залишалася родина – мама, тато, брати і сестри. Вони завжди з нетерпінням чекали його приїзду. Кожному віз подарунки, кожного зігрівав своєю невичерпною теплотою і ніжністю.

А це написали, що у мами виникли проблеми зі здоров’ям. Покинув усе і прилетів, хоч розділяли його з родиною півтори тисячі кілометрів. Та почуття синівського обов’язку перевершило все. На братів і сестер не нарікав, певно, дуже зайняті, отож саме йому, Іванові й написали, що мамі потрібна допомога.

Ось тоді і з’явилися перед відвідувачами до лікаря-гінеколога чепурна бабуся у супроводі ставного генерала.

Жінки сиділи заворожені розповіддю. У кожної роїлися в голові свої думки про дітей, онуків, узагалі про життя. Як часто буває, не думаючи можна накоїти казна-що. Добре, коли щось зупинить, не дасть кинутися у крайність. І кожна в душі позаздрила старенькій бабусі, що має такого сина. Марія і сама собі часто заздрить. А ще щиро радіє, що гріх, до якого вона була за один крок, так і залишився нездійсненим.

Владиліна Балухата

«Погляд часу» №8-20.02.2020

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *