Ніна Матвієнко: «Мій предок Микита Нестіч – троюрідний брат княгині Ольги»

Її називають душею української пісні. Сама Ніна Матвієнко впевнена, що її талант сягає корінням до предків – до княгині Ольги, звідки бере початок рід співачки. Неповторний голос Матвієнко багато років тому підкорив керівника знаменитого хору ім. Верьовки Анатолія Авдієвського. Пісня Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського «Ой, летiли дикi гуси» у виконанні Ніни Митрофанівни вже давно стала класикою української пісенної культури. Об’їздила з гастролями півсвіту, стала знаменитою, але, як каже співачка, багатства не знайшла. Її головний скарб – чоловік Петро Гончар і троє дітей. Найдорожчим діамантом у своєму житті Ніна Митрофанівна вважає свій голос…

Душа української пісні Ніна Матвієнко

– Ваше дитинство було не таким уже й безхмарним…

– Родина бідувала, тому батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на мені. Я мала добрий характер, легко сходилась із людьми. Мати вважала, що мені буде легше пережити розлуку з родиною. Додому я приїжджала тільки на канікули і, пам’ятаю, вже на третій день починала сумувати за школою, друзями. У нас був дуже хороший директор – Дмитро Максимович Топчій. Він був мені як батько…

– Ви були активісткою?

– Останні кілька класів була комсоргом. Із 6-го класу почала співати в хорі й паралельно займалася спортом – обожнювала баскетбол і легку атлетику. У школі мріяла стати спортсменкою. У 9-му класі навіть посіла перше місце з метання дерев’яних гранат на районних змаганнях.

У той час були популярні показові виступи гімнастів, коли на сцені вибудовувалася піраміда зі спортсменів. Я завжди брала участь у таких пірамідах. Була невеликого зросту, худенька, мене піднімали на самісінький верх і підкидали в повітря. Я при цьому ще встигала робити якісь піруети. Оце були часи!

У 10-му класі вже точно знала, що хочу співати. Одного разу моя вчителька сказала, що при хорі ім. Верьовки є студія, і я повинна спробувати там свої сили. На зимові канікули приїхала з подругою до Києва і пішла на прослуховування. Але мені сказали, що я ще маленька, і запросили на наступний рік. А за цей час потрібно було працювати.

Закінчивши школу-інтернат у Коростені, пішла працювати на завод «Хіммаш». Спочатку була у цеху табельницею, потім ученицею кранівника, потім мене перевели в копіювальниці до конструкторів. Це у моєму житті була найстрашніша робота! Доводилося через копірку перемальовувати найскладніші схеми. Очі страшно боліли, до вечора їх складно було навіть відкрити.

– Зарплату хоч хорошу отримували?

– Копійки! Мені не виповнилося ще 18 років, ставилися до мене, як до дитини. Жила в гуртожитку, не уявляючи навіть, що може бути по-іншому. На першу зарплату, яку отримала на заводі, пошила собі пальто. Воно було теплим, але таким страшним! Саме у ньому я приїхала до Києва вступати до студію при хорі ім. Верьовки. Боялася, що побачу там столичних красунь, але разом зі мною приходили такі ж прості дівчатка з районів.

Мене слухали керівник хору Анатолій Авдієвський і директор студії Яків Міщенко. Я ж ніколи раніше Авдієвського не бачила і подумала, що це якийсь технік. Сидів зосереджений, а поруч стояв магнітофон, який Анатолій Тимофійович то вмикав, то вимикав.

У 1-му турі мене попросили показати дівчину, яка збирає квіти. Спеціально накидали на підлогу папірці для полегшення завдання. Але я не звертала на них ніякої уваги і збирала неіснуючі квіти. А в кінці демонстративно згребла з підлоги папірці і викинула у відро. А коли прийшла дивитися оцінки після 1-го туру, своє прізвище у списках не побачила. Ледве стримуючи сльози, побігла до приймальної комісії за документами. Зустрічаю по дорозі Авдієвського, а він каже: «Та що ж це ви, Ніночко? Ви, дитинко, відразу в 3-й тур пройшли».

Моє життя з цього моменту різко змінилося. До рідного села приїхала знімальна група, ми записували пісні прямо в полі, лісі, а через місяць фільм уже вийшов на телебаченні. Я стала відомою на всю Україну в один момент.

Пам’ятаю, мама мені тоді сказала: «Ніночко, адже це все скоро закінчиться. Чим же ти будеш займатися?» Вона довго не вірила, що спів став моєю професією на все життя. Хоча саме матуся навчила мене співати.

Помираючи, сказала мені: «Ніночко, через 20 років до тебе прийде жінка і скаже, хто ти, і що тобі треба робити». Я тоді не надала великого значення цим словам. А рівно через 20 років мені подзвонила сестра по материнській лінії, яка живе у Кам’янець-Подільському, і сказала: «З’явилася спадкоємиця княгині Ольги».

– Тобто Ви?

– Ну так. Мама приховувала це від нас усе життя. Боялася, що сім’ю можуть просто знищити. Я походжу зі старовинного роду, який сягає корінням до княгині Ольги. Мій предок – її троюрідний брат – Микита Нестіч. Тож уся сила моя звідти, з минулого… Нашу сім’ю у селі називали «шляхтою». Рідня довго не могла пробачити мамі, що вона вийшла заміж за простого хлопця. Хоча мій батько був із роду священиків. Ось така історія.

– Понад 50 років тому Ви прийшли у хор ім. Верьовки…

Ніна Матвієнко в юності

– Я була щаслива працювати в такому відомому колективі. І Київ полюбила відразу. Спочатку я жила в гуртожитку на Гостомельському шосе. Вставали о п’ятій, щоб встигнути на репетиції. Потім мене переселили у гуртожиток хору, на Брест-Литовському проспекті. А в 1971 р. я вийшла заміж і тут же отримала однокімнатну квартиру. Це було таке щастя!

– Під час роботи в хорі Ви 17 років вважалися невиїзною…

– Мене вважали націоналісткою. Боялися, що можу залишитися за кордоном. Я була вродливою дівчиною з довгою косою, в яку закохувалися всі хлопці.

У 1967 р. ми поїхали до Канади, і нас скрізь супроводжувала група канадських студентів. Але наші артисти з ними не розмовляли.

За часів Радянського Союзу заборонялися зв’язки з іноземцями, за нами на гастролях дуже пильно стежили. Щоправда, я тоді була молода і про це абсолютно не думала. Спокійно спілкувалася з канадцями. Повернулася додому, один раз побувала у Чехії, а потім стала невиїзною. Лише у кінці 80-х рр. мене знову випустили за кордон.

– Ви щаслива жінка?

Ніна Матвієнко разом з сім'єю
Ніна Матвієнко з сім’єю

– Так. Дуже щаслива. Я за все вдячна Господу.

«УЮТ» №3-14.01.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *