Новорічне диво

Новорічне диво

Дід Федір сидів на маленькому ослончику і доробляв ручку на санчатах.

– Порядок, – сказав він. – Бабуню, пам’ятаєш, як нас із тобою розписали на 31 грудня. Не хотів голова сільради розписувати, а вмовили його люди. Пам’ятаєш, як всі раділи за нас. І ось уже 58 років, як живемо ми з тобою душа в душу. Тому що бувають ще дива на землі. І завжди були і будуть. Картопля вже готова. Я для чого зелену цибулю на віконці вирощував? І масло у нас є. Зараз відзначимо Новий рік, і гуляти підемо, поїдемо на санчатах.

Відповіді він не дочекався. Він відкрив занавіску на маленькому вікні і замилувався. Від свіжого снігу на вулиці було дуже світло. Рідкісні великі сніжинки все ще кружляли у повітрі. Дід підігрів чайник, кинув у склянку кілька сухих кірочок лимона.

– Ось зараз окропом заллю. Райський аромат!

Він дістав із-під рушника чавунець із картоплею, узяв шість штук, поклав їх на одну тарілку, посипав зверху зеленою цибулею, здобрив маслом.

– Десь у мене ще прянички були, розмочимо у чаї – красота. Дід Федір акуратно склав частування на маленький піднос і поніс до кімнати. Сива, акуратно зачесана бабуся сиділа, спираючись на подушки.

– Вже є дванадцять? – запитав дід Федір. Бабуся показала рукою на годинник. Забили куранти. Люди похилого віку цокнулись один з одним склянками.

– З Новим роком, люба, як добре відзначати Новий рік! Де вже наші друзі, а ми все ще кожен рік відзначаємо це свято разом. І не було жодного року, щоб ми відзначали його окремо. Як же ти колись танцювала. Ніхто тебе перетанцювати не міг. А який голос у тебе був. Пам’ятаєш?  Бабуся тільки зітхнула.

Вони попили чаю, поїли картоплі з цибулею.

– Ще картоплі покласти, я багато наварив, – запитав дід Федір.

Бабуся заперечливо замахала головою.

– Біля клубу ялинку поставили, я санчата полагодив. Підемо, покатаю тебе, як в молодості. – Він допоміг дружині натягнути теплу кофту, шкарпетки, пальто і пухову хустку. На ноги вона наділа валянки.

– Як замерзнеш, скажеш, тоді підемо додому. Біля ялинки зараз весело. Дітлахи бігають, музика.

Дід Федір допоміг дружині встати, під руки довів до воріт, потягнув за собою і санки. На дорозі він посадив бабусю, прикрив її невеличкою ковдрою.

– Бачиш, яку зручну ручку зробив, як королеву повезу! Ти і є моя королева. В обхід підемо, а то тут дітлахам кататися заважатимемо. І не спиться ж їм! Перша година ночі.

На новорічній ялинці була яскрава ілюмінація. Дід Мороз із мішком біг по ліхтариках, і добігаючи до верхівки, запалював там зірку. І так багато разів.

– Ось, станемо у стороні, щоб нікому не заважати, і постоїмо трохи, а потім додому. Добре тут, – сказав дід.

Несподівано до стареньких підбіг хлопчисько.

– З новим роком! – крикнув він дуже голосно. – А це вам новорічний подарунок, – сунув він бабусі здоровий кульок із цукерками і фруктами. – Усе з’їжте.

– Спасибі, – чітко сказала бабуся. Хлопчик навіть не надав цьому значення, побіг далі.

У діда Федора і бабусі потекли сльози.

– Люба моя, скажи ще, – попросив дід.

– Спасибі,– сказала жінка і посміхнулася.

– Ще. Зможеш інше слово! – майже крикнув дід.

– Хлопчик, цукерка, – насилу вимовила бабуся.

– Диво.

І вони заплакали, привертаючи до себе увагу.

Хлопчик підбіг до своєї матері і запитав: – А чого вони плачуть?

– Від щастя синку, – сказала йому мати. – Дива треба хоча б намагатися робити, і не думати, здійснюються вони чи ні. Ти, синку, у мене великий молодець.

Хлопчик побіг. А молода жінка сказала своїм подругам:

– Піду, дізнаюся, чи не скривдив мій шибеник їх чимось. Адже він може ляпнути таке, що мало не здасться.

Вона підійшла до літніх людей, не знаючи, що їм сказати.

– З новим роком! – з широкою посмішкою привітала вона діда і бабу. – Я вас і в минулому році тут бачила. Вас мій шибеник нічим не образив?

– Ні, – відповіла бабуся. – Спасибі.

– Він у вас справжній чудотворець. Моя дружина три роки мовчала, паралізувало її. А зараз уже п’яте слово говорить.

– А він засмутився, що ви плачете. Піду, заспокою його.

– Подаруйте йому це, – попросив дід Федір, виймаючи з кишені маленьку сопілка.

– Та вона ж дуже дорога, – спробувала заперечити молода мама.

– Візьміть, – попросила бабуся. – Прошу.

Жінка взяла сопілку і пішла до подруг. А старі поїхали додому, їм пора було спати, та й сніг знову пішов. Десь дзвеніли дзвіночки трійки Діда Мороза. Такий кришталевий і милозвучний дзвін.

Олександр Терній

«Погляд часу» №52-2019

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *