Обійми як оберіг

Обійми

Ми з чоловіком довго вчилися обніматися просто так. Кожен раз доводилося гальмувати його посеред ліжка, то на порозі кухні, то у взуттєвої тумби та підлещуватися. Він томився, опустивши руки по швах. Поглядав на годинник, у вікно, у каструлю, де кипіли макарони. Виривався, смішно смикаючи плечима, ніби вивільнявся із гамівної сорочки або збирався станцювати «циганочку». Скаржився на зайнятість, сонливість, спеку. Поплескував мене по спині, типу: «Ну все, буде тобі, біжи далі». Тягнувся за портфелем і улюбленим англійським кепі. Клацав пультом, пальцями і язиком. Відкривав навстіж двері квартири й ліфта…

У моєї далекої родички загинув чоловік. Він дуже любив риболовлю, особливо зимову. Ніколи не брав з собою спиртне, тільки круто заварений чай у старенькому термосі. Того ранку проспав і в поспіху забув усе: і черв’яків, і хустинку (завжди носив у кишені чисту) і військовий квиток. Ледве встиг на шестигодинний автобус.

Рибалив, як правило, один, без компанії, тільки в той день кльову не було. Доводилося міряти кроками кригу і подумки малювати діаграми. Поруч мерзли два мужики, які приїхали на «запорожці». Перекидалися скупими фразами, мовляв, вийшла з ладу котушка і продірявився садок. Ближче до обіду почали змотувати вудки, і він попросився до них у машину. Ті кивнули і завели мотор.

Їхали повільно. У дорозі з’ясували, що всім по 33 роки. Треба ж, вік Христа! Хором здивувалися. Потім він заснув і більше не прокинувся. На зустрічну вискочив величезний ЗІЛ і «з’їв» машину з потрохами. У живих не залишилося нікого. Витримали удар тільки снасті.

Дружина шукала його добу. При ньому не виявилося документів. Як заведена крутила диск телефону, рвала на шматки телефонний довідник і повторювала: «Ну чому я не прокинулася і не провела? Не обняла на порозі? Може, це б його захистило!»

Відтоді я обіймаю чоловіка і проводжаю до дверей, навіть якщо йде в магазин. Навіть якщо спускається на хвилинку до вахтера, щоб забрати квитанції. Навіть якщо нікуди не йде.

З того часу я обіймаю своїх рідних біля під’їзду і на вокзалі. На стоянці, автобусній зупинці, біля вагона метро і посеред  торгового центру. Улітку, коли хочеться оселитися в річці, і взимку, коли не рятує навіть пуховик. Перед сніданком, причастям, лижним спуском і уроком хорового співу. Після занять у школі, хвороб, дощів і молитов. Замість десерту. Разом із «люблю».

Ірина Говоруха

 

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest