Олександр Данильченко: «Бути добру!»
Хоч би в якій ролі знімався, чи яку грав у театрі – головну, другого плану, епізодичну – його неможливо не запам’ятати. Напевно, й тому, що до кожної своєї роботи ставиться з великою любов’ю та повагою. А ще від цього усміхненого, добродушного чоловіка завжди віє теплом, оптимізмом. Про таких кажуть: «Дивишся на нього, і жити хочеться!»
– Що для Вас, дитини, народженої у воєнні роки, в Ставрополі, давав театр, де багато часу проводили?
– Я ж народився в театральній сім’ї: тато – актор, мама – завідувачка трупою театру. Тому й виріс практично в театрі, з дитинства на сцені був. Жили ми в гуртожитку разом з іншими театральними сім’ями. Театр став для мене, наче другою домівкою. Мене цікавило все, що було пов’язано з ним. Ті, хто там служив, часто збиралися після спектаклів, розмовляли, а я хлопчаком усе те слухав, всотував у себе. І якось зрозумів, що вже не зможу жити без театрального середовища. А Боженька так розпорядився, що й здібності якісь мені було подаровано.
Отож шансу свого не втратив. Закінчив Державну театральну студію при Ставропольському академічному драматичному театрі. Це був філіал ДІТМа. У 22 роки поїхав із дому, працював у Краснодарському, згодом – у Московському театрі ім. Гоголя. А з часом опинився в Києві. Ось такі невипадкові випадковості мого життя-буття.
– Як у кіно потрапили?
– Історія така. Був у мене в театральному гуртожитку, де ми з батьками весь час жили, друг дитинства Георгій Кузнєцов. Він син актора Михайла Кузнєцова, а я син актора Бориса Данильченка. От і дружили. Георгій потім режисером став. А оскільки я весь час жив на периферії – то в Ставрополі, то в Краснодарі – от він мене час від часу й запрошував зніматися. А потім, коли сталася величезна творча пауза, доля привела мене в 2000 році в чудове місто Київ.
– А хто за фахом Ваша дружина?
– За 35 років нашого спільного життя Олена змінила багато професій: вона і педагог, викладач, і заступниця директора театру, і редактор, а зараз – сценаристка. Отож у минулому житті я був у театральній сім’ї, а зараз ми всією родиною живемо в кінематографічній. Тому що дружина пише сценарії, редагує роботи інших, донька Анастасія також сценарист і редактор, зять Костянтин Петрик – другий режисер на різних проєктах. А я ось актором працюю.
– А де затишніше, впевненіше почуваєтеся – на знімальному майданчику чи на театральній сцені?
– Та це абсолютно різні речі, різні світи. Знімальний майданчик дарує дуже багато нових знайомств, буває, досить несподіваних зустрічей. І там, мабуть, легше працювати. А в театрі дуже непроста робота. Адже щоразу, виходячи на сцену, витрачаєш стільки сил, енергії. Попервах начебто й радієш. А потім мучишся: вийшло в тебе чи не вийшло, правильно відчуваєш роль чи ні. Одним словом, увесь час у сумнівах. Та й хвилюєшся постійно, виходячи на сцену. Особливо, коли прем’єра – це настільки трепетно.
– Заради ролей Вам довелося українську мову вивчити?
– Так, учив. Раніше багато років працював на Кубані, а там – суржик. Тому в мене акценту немає. І бабуся моя по батьковій лінії на суржику розмовляла. Але словниковий запас, звісно, бідненький маю. От якби звичайного спілкування більше було українською мовою. А в кадрі з задоволенням зараз працюю українською, подобається.
– Виглядаєте класно, а про дві сімки у віці наче й не про Вас.
– Господь милостивий. Правда в тому, що намагаюся погане в собі не носити. Це не для мене і не про мене. Нікому й ніколи не заздрю, зла не бажаю, інтриги не плету. Завжди нормально спілкуюся з усіма людьми, зичу їм тільки хорошого – це теж багато значить, правда ж? Я переконаний, що найголовніша та порада з Біблії: полюби ближнього, як самого себе. А якщо ти до людей по-людськи, то й вони тим віддячуватимуть. Намагаюся оминати, не впускати в душу щось нехороше, темне. А то почнеш себе з’їдати і, не приведи Боже, людям пакостити. Потім воно ж неодмінно тобі й повернеться, тюкне по тім’ячку, й думаєш: а за що ж це?! А ми ж усі не без гріха.
– Що, на Вашу думку, ніколи не пізно в житті робити, про що мріяти?
– Жити! Дякувати Господу, що живий, здоровий і що поки все добре. І завжди кажу: бути добру! Слова ці ще з дитинства пам’ятаю. Це – найголовніше. Чого всім бажаю. А добро скрізь: і в душі, і в сім’ї, і на роботі, і в країні, і в усьому світі.
– До Всевишнього які у Вас ще прохання?
– Переконаний, що в Бога загалом нічого не треба просити. Йому потрібно тільки дякувати за кожен прожитий день. У мене до Нього й склалася така молитва-подяка. А просити – навіщо?! Він і так усе бачить і все знає.
«Погляд часу» №8-17.02.2022
