Олексій Суханов: «Сумую за нашим життям, яке раша зруйнувала»

Понад 10 років Олексій Суханов зустрічав своїх героїв та телеглядачів у студії ток-шоу «Говорить Україна». Олексій розповів, як нині він влаштовує своє життя та кого тепер вважає своєю родиною.

Український телеведучий. Олексій Суханов

– Сумую за нашими надіями, за нашим спокійним життям, яке раша зруйнувала. Мені вкрай болить, як і кожному українцю, кожній здоровій на глузд людині, що багато людей загинуло, і невідомо, на превеликий жаль, скільки ще загине. Загине через те, що якась потвора щось собі там вигадала, а світ і досі чомусь дихає в його брудну дупу і не може покласти цьому край.

Зараз найважливіше для кожного з нас – залишатися людьми. Ми маємо згуртуватися і забути про всі негаразди, незважаючи на різні думки, різні позиції, бо найголовніше зараз – наша єдність.

– Як тепер виглядають ваші будні?

– Мої звичайні будні виглядають у компанії двох моїх друзів – пані валер’янки і пана пустирника. Що б не робив, все одно повітря не вистачає. Так, дякуючи нашим військовим, спецслужбам, ти живеш, можеш щось робити. День за днем – постійні спроби домовитися з собою, що треба триматися попри все. Іншого вибору немає.

– Чи є у вас пропозиції після закриття каналу «Україна»? Ходять чутки, що вас хотіли бачити в команді «1+1».

– Мені завжди подобалися чутки про мене, які точилися! Якщо подейкують, то це точно краще за тишу. Але поки жодних пропозицій не було. І це зрозуміло – у нас війна.

Все своє життя я присвятив радіо та телебаченню. Ким я себе зараз уявляю в свої 48 років? Я кухар за освітою, водійський стаж у мене доволі великий, але при всій повазі до цих професій, мені хочеться займатися справою, яку я дуже люблю. Не полишаю надії, що буде YouTube-канал, і я залишуся в тій галузі, на якій знаюся і якій присвятив багато років свого життя.

– У вас гарна українська мова! Скільки часу знадобилося, щоб так оволодіти українською?

– Я займався з викладачем протягом року. Все інше – це практика. Я спілкуюся українською – це моє рішення. Мова – дійсно одна з найголовніших ознак ідентичності України, українців, але не є найголовнішою характеристикою якостей людини.

Хочу нагадати одну просту річ – чим більше мов людина знає, тим більше вона стає особистістю. Тому було б добре, якби кожен пробував крок за кроком переходити на українську. Хай з помилками – ніхто не буде нікого засуджувати. Цей потяг і це рішення зараз мають народитися. Тому прошу – не засуджуйте людей, якою б мовою вони не розмовляли. Але при цьому волаю, щоб кожен російськомовний потроху починав переходити на українську. Вона ж така красива! Це одна з найкрасивіших мов у світі. І якщо ви будете її змішувати потроху з російською, нічого поганого в цьому немає. Не можна жити в країні і не знати її мови. Це моя категорична позиція.

І не треба шукати виправдання, що виховувався в російськомовній родині. Я теж у російськомовній родині виховувався. Я народився в Радянському Союзі. Але, пробачте, треба поставити мету і наполегливо йти до неї.

– Ви називаєте ту країну раша. Колись це була для вас рідна країна. Яким був цей шлях – від любові до ненависті?

– Це реакція будь-якої здорової на голову людини. Якщо ти хочеш залишатися людиною, маєш дотримуватися цінностей, які людині притаманні, незважаючи на місце її народження. Кожен із нас має захищати людські цінності – цінність життя, право людини на власний вибір, на самовизначення свого шляху і розвитку. Оце для мене найголовніше, а не місце народження.

Країна, де я народився і дорослішав, перетворилася для мене на рашу. Якщо там цінність життя дорівнює нулю – для мене це раша, для мене це оркія.

Патріотизм починається з усвідомлення системи цінностей. Я буду боротися і відстоювати Україну.

– А не боляче, що з родиною так вийшло? Родину, як і країну, теж не обирають, і, буває, чужі стають ріднішими, ніж твоя родина по крові.

– Саме так і сталося. Я не шкодую. Можливо, це жорстоко звучить. Але родина – це підтримка, розуміння і захист. Якщо тебе в твоїй родині не розуміють, не підтримують, не хочуть хоча б почути твою позицію, це не родина.

Цей час мені довів, що навіть сторонні люди стають більш рідними, ніж ті, хто рідний тобі по крові. Я не поділяю тамтешніх «цінностей», імперськості, взагалі такого зверхнього ставлення до будь-кого. Я чужий в такій системі координат. У мене життя одне. Я хочу жити серед людей, які знають, що таке воля, незалежність, права і можливості. Я не хочу віддавати своє життя заради якихось комплексів диктаторів, політиків, не хочу бути засобом їхнього маніпулювання.

– Хто тоді сьогодні ваша родина?

– Це коло моїх друзів, які пройшли випробування часом і останніми подіями зокрема. Ті, які залишилися зі мною після того, як була втрачена робота. Це не вплинуло на їхнє ставлення до мене. Вони і є моя родина.

– У березні ви вступили в київську тероборону. Чим там займалися?

– Я пройшов і підготовку, і на чергуваннях був у перші місяці війни, коли була велика небезпека для Києва. Я той ще вояка, я це розумію! Але якщо знадобиться, я візьму зброю до рук. Думаю, кожен її візьме. Так, є різні люди: хтось дійсно народився, щоб бути військовим, хтось – ні. Тому він буде корисніший у своїй сфері.

– Якою ви уявляєте нашу Перемогу?

– Мені здається, розплачуся. У цей день ми будемо згадувати, шануватимемо пам’ять тих, кого не буде поряд.

Мені дуже хочеться, щоб Перемога відбулася якомога скоріше, щоб ми вже раз і назавжди поклали край цьому «руському міру». Все буде Україна!

«Уют» №34-18.08.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.