Партизанська медаль

…Так, ну, який я партизан… Так, дитина партизанська. Ні, героїчних вчинків не робив. А медаль дали. Я ж три роки у таборах пробув, коли ще дитиною був. Війна почалася, мені тільки вісім років було. А виглядав і того менше, років на шість.

А у табір партизанський я з тітками потрапив. Евакуювали нас. Батько на фронт пішов у перші дні війни. А нас із сестрою евакуювали. Від війни подалі. Сестра старшою була, десять їй уже було. Мама нас провела, наказала, щоб не загубилися ми, як себе вести. Весь одяг у бирках був. Ну, а від’їхали ми – і наліт. Вагони розбомбило, не всі, звичайно. Тільки полум’я, дим, діти плачуть, кричать… Були і матері з новонародженими. Теж кричать… Літак літає і стріляє по нас. Сестру я втратив. Кричав, кликав, плакав…

Сестра після війни вже знайшлася, і мати, і батько живі були. Батько, хоч і поранений був, а до Братислави дійшов. Пощастило нам, сильно пощастило нашій родині. Ну, сестра теж натерпілася… І по людям жила, і в дитбудинку. Різне було.

А я втік. Тітки якісь із дітьми тікали і я побіг. Кричали, що ще наліт буде… Потім у лісі блукали довго. Що їли? А нічого. Ягоду якусь, гриби сирі, траву. Потім до села вийшли. У село зайти боялися, раптом, німці там… Нас партизани і підібрали. Жінок із немовлятами кудись відправили, кажуть, була у них якась можливість, не знаю. Ніби літак був, аеродром партизанський. Говорили, що всіх дітей пізніше відправлять. Більше нікого не відправили. Ну, не так нас багато у таборі й було. Четверо дітей: дівча одне велике, двоє хлопців, постарше мене будуть. Ті, звичайно, всі на операції йти хотіли… Тільки під ногами плуталися. А взагалі-то ми без діла не сиділи. Допомагали, чим могли: мох сушили, замість вати він був, ганчірки на бинти рвали і скручували. Ну, так, по дрібниці все.

Тітки якісь із дітьми тікали і я побіг. Кричали, що ще наліт буде…
Потім у лісі блукали довго. Що їли? А нічого. Ягоду якусь, гриби сирі, траву.
Потім до села вийшли. У село зайти боялися, раптом, німці там…
Нас партизани і підібрали.

Я вже рік у таборі прожив, старожилом став. Усіх знав – і штаб, і рядових бійців. Ось якось мене сам командир викликав. Злякався я, думаю, відправлять кудись. Та ні. У землянці у нього стара жінка сиділа. Стара, суха, висока. Ми її боялися. Говорили про неї аби що. Чи то лікар вона, чи то партійний працівник колишній. Де правда… Тільки мені командир і каже:

– Здрастуй, боєць Афанасьєв!

Ну, я витягнувся весь, а розгубився…

– Доброго ранку, – кажу.

Навіть стара жінка ця посміхнулася губами безкровними…

А командир теж посміхнувся і каже:

– Доброго ранку, синку! Справа у нас до тебе. Не боїшся?

– Ні, – кажу, – товариш командир загону. А сам увесь напружився.

– На розвідку підеш?

– Так! – кажу.

А він каже:

– Ти почекай. Потрібно ось вам удвох у село сходити. Будете жебракувати. Ось її, – кивнув на стару, – знаєш?

– Знаю, – кажу, – товариш командир. Це Віра Олександрівна!

Він говорить:

– Забудь, синку. Бабуся вона тобі, зрозумів, баба Віра. У всьому її слухати. І зайвого не говорити. Узагалі, ти ніби німий, зрозумів?

– Зрозумів, – кажу, – так точно!

А сам і не зрозумів нічого.

Розбудили мене вранці. Одягли у рваниний одяг, повели нас стежкою до села. Тільки не до тієї, що нам потрібна, а до далекої. Далі ми вже самі йшли. Бабуся зігнулася, палицю взяла, хусткою запнулася, йде, човгає… Я мовчу, ну, раз німий. Пішли ми від хати до хати. Там німців не було. Просила вона. Подайте, мовляв, внучок німий, хворий, їсти просить.

Ну, давали – де картоплі, де огірок, де половинку коржів. Я у торбу полотняну все складав.

Вийшли ми полем до потрібного села. І теж пішли жебракувати. Я мовчу, тільки на рот показую, мовляв, їсти хочу. У тому селі німці стояли. Ну, люди боялися, зрозуміло, майже ніхто і не подавав. Зупинилися біля одного будинку. Там німець вийшов на ґанок, прямо з ґанку помочився. Потім на нас палець навів – пух-пух, ніби стріляє. Бабуся злякалася, мене за руку і бігом… Так півсела обійшли. В одному будинку бабуся мені ледь губами каже – запам’ятовуй усе. А я і так запам’ятовую. У центрі, де школа стояла, штаб їхній був. Туди ми не пішли. Бабуся назад повернула. Вийшли за село – і знову вона перетворилася. Знову випросталася, палицю кинула.

– Скоріше, – каже, – синку, швидше пішли.

Увійшли ми у ліс, не там, де вишли. Звідки вона знала, як йти. Гукнули нас свистом. Вона у відповідь якось гукнула. Зустріли нас. До командира я тільки назавтра потрапив, відразу заснув, як убитий.

Зайшов, там вона сидить. Командир і ще його помічник запитують, що запам’ятав. А я німців, що зустріли, порахував, яка форма на них була, які знаки, усе розповів.

Командир і ще його помічник запитують, що запам’ятав.
А я німців, що зустріли, порахував, яка форма на них була, які знаки, усе розповів.

– Молодець, – каже. – А біля будинку, де ви стояли, що запам’ятав?

Подумав трохи, кажу:

– Там штани на паркані висіли, старі…

Він засміявся, обійняв мене і каже:

– Молодець, кмітливий…

Потім ми ще раз із нею ходили. Тоді з цього будинку, де штани висіли, з лазні тітка вийшла, подала нам щось і бабусі сказала слово, чи два… Зрозумів я, що заради цього будинку ми сюди і ходили.

А третій раз мені самому довелося. Уж, чому, не знаю. Напевно, бабуся там засвітилася. Адже вона й одна ходила теж.

Командир сказав:

– Зможеш один, боєць Афанасьєв?

Злякатися не можна, соромно. Кажу:

– Так точно!

Йшов, канючив, говорити щось не можна, раз німий. Вив, скиглив, на рот показував. Ну, бідно, але подавали. А біля того будинку мені велено було зупинитися. Не просити, відійти до протилежної сторони, сісти прямо на дорогу і посидіти так, ніби відпочиваю.

Ну, прийшов я. Страшно одному було, що й казати. Сів. Порився у сумці, знайшов шматок ганчірки. Ногу абияк обмотав, начебто поранив. Потім ще у сумці пошукав, знайшов картоплину, з’їв. Посидів так, піднявся і назад пішов, кульгаючи, ніби нога болить. Штанів на паркані не було вже. І ніхто на мене не дивився. Чи не бачив я нікого. Тільки сигнал комусь поданий був.

У загоні розповів, що і як… Командир говорить:

– Штанів точно не було? Точно?

Я аж образився. Обняв він мене, каже:

– Молодець, синку. Молодець, герой. Пробач, – каже, –синку, що ризикували тобою… І батьки твої нехай пробачать.

Ну, мені не доповідали, що й до чого. Наказ виконав і все. А тільки потім зрозумів я, що ми так якісь відомості передавали зв’язковим і самі щось дізнавалися.

 Наказ виконав і все. А тільки потім зрозумів я, що ми так якісь відомості передавали зв’язковим і самі щось дізнавалися.

Ну, що ще розповідати? Бабуся, кажуть, раніше артисткою була з міського театру. Кажуть, хвалила мене, мовляв, артистичний дар у нього. Ну, це ви мене вже хвалитися змусили. Нічого більше не було. А тільки у сорок четвертому мені медаль вручили. За те саме партизанське життя.

Розповів Микола Арсентійович Афанасьєв