Партизанська медаль
…Так, ну, який я партизан… Так, дитина партизанська. Ні, героїчних вчинків не робив. А медаль дали. Я ж три роки у таборах пробув, коли ще дитиною був. Війна почалася, мені тільки вісім років було. А виглядав і того менше, років на шість.
А у табір партизанський я з тітками потрапив. Евакуювали нас. Батько на фронт пішов у перші дні війни. А нас із сестрою евакуювали. Від війни подалі. Сестра старшою була, десять їй уже було. Мама нас провела, наказала, щоб не загубилися ми, як себе вести. Весь одяг у бирках був. Ну, а від’їхали ми – і наліт. Вагони розбомбило, не всі, звичайно. Тільки полум’я, дим, діти плачуть, кричать… Були і матері з новонародженими. Теж кричать… Літак літає і стріляє по нас. Сестру я втратив. Кричав, кликав, плакав…
Сестра після війни вже знайшлася, і мати, і батько живі були. Батько, хоч і поранений був, а до Братислави дійшов. Пощастило нам, сильно пощастило нашій родині. Ну, сестра теж натерпілася… І по людям жила, і в дитбудинку. Різне було.
А я втік. Тітки якісь із дітьми тікали і я побіг. Кричали, що ще наліт буде… Потім у лісі блукали довго. Що їли? А нічого. Ягоду якусь, гриби сирі, траву. Потім до села вийшли. У село зайти боялися, раптом, німці там… Нас партизани і підібрали. Жінок із немовлятами кудись відправили, кажуть, була у них якась можливість, не знаю. Ніби літак був, аеродром партизанський. Говорили, що всіх дітей пізніше відправлять. Більше нікого не відправили. Ну, не так нас багато у таборі й було. Четверо дітей: дівча одне велике, двоє хлопців, постарше мене будуть. Ті, звичайно, всі на операції йти хотіли… Тільки під ногами плуталися. А взагалі-то ми без діла не сиділи. Допомагали, чим могли: мох сушили, замість вати він був, ганчірки на бинти рвали і скручували. Ну, так, по дрібниці все.
Тітки якісь із дітьми тікали і я побіг. Кричали, що ще наліт буде…
Потім у лісі блукали довго. Що їли? А нічого. Ягоду якусь, гриби сирі, траву.
Потім до села вийшли. У село зайти боялися, раптом, німці там…
Нас партизани і підібрали.
Я вже рік у таборі прожив, старожилом став. Усіх знав – і штаб, і рядових бійців. Ось якось мене сам командир викликав. Злякався я, думаю, відправлять кудись. Та ні. У землянці у нього стара жінка сиділа. Стара, суха, висока. Ми її боялися. Говорили про неї аби що. Чи то лікар вона, чи то партійний працівник колишній. Де правда… Тільки мені командир і каже:
– Здрастуй, боєць Афанасьєв!
Ну, я витягнувся весь, а розгубився…
– Доброго ранку, – кажу.
Навіть стара жінка ця посміхнулася губами безкровними…
А командир теж посміхнувся і каже:
– Доброго ранку, синку! Справа у нас до тебе. Не боїшся?
– Ні, – кажу, – товариш командир загону. А сам увесь напружився.
– На розвідку підеш?
– Так! – кажу.
А він каже:
– Ти почекай. Потрібно ось вам удвох у село сходити. Будете жебракувати. Ось її, – кивнув на стару, – знаєш?
– Знаю, – кажу, – товариш командир. Це Віра Олександрівна!
Він говорить:
– Забудь, синку. Бабуся вона тобі, зрозумів, баба Віра. У всьому її слухати. І зайвого не говорити. Узагалі, ти ніби німий, зрозумів?
– Зрозумів, – кажу, – так точно!
А сам і не зрозумів нічого.
Розбудили мене вранці. Одягли у рваниний одяг, повели нас стежкою до села. Тільки не до тієї, що нам потрібна, а до далекої. Далі ми вже самі йшли. Бабуся зігнулася, палицю взяла, хусткою запнулася, йде, човгає… Я мовчу, ну, раз німий. Пішли ми від хати до хати. Там німців не було. Просила вона. Подайте, мовляв, внучок німий, хворий, їсти просить.
Ну, давали – де картоплі, де огірок, де половинку коржів. Я у торбу полотняну все складав.
Вийшли ми полем до потрібного села. І теж пішли жебракувати. Я мовчу, тільки на рот показую, мовляв, їсти хочу. У тому селі німці стояли. Ну, люди боялися, зрозуміло, майже ніхто і не подавав. Зупинилися біля одного будинку. Там німець вийшов на ґанок, прямо з ґанку помочився. Потім на нас палець навів – пух-пух, ніби стріляє. Бабуся злякалася, мене за руку і бігом… Так півсела обійшли. В одному будинку бабуся мені ледь губами каже – запам’ятовуй усе. А я і так запам’ятовую. У центрі, де школа стояла, штаб їхній був. Туди ми не пішли. Бабуся назад повернула. Вийшли за село – і знову вона перетворилася. Знову випросталася, палицю кинула.
– Скоріше, – каже, – синку, швидше пішли.
Увійшли ми у ліс, не там, де вишли. Звідки вона знала, як йти. Гукнули нас свистом. Вона у відповідь якось гукнула. Зустріли нас. До командира я тільки назавтра потрапив, відразу заснув, як убитий.
Зайшов, там вона сидить. Командир і ще його помічник запитують, що запам’ятав. А я німців, що зустріли, порахував, яка форма на них була, які знаки, усе розповів.
Командир і ще його помічник запитують, що запам’ятав.
А я німців, що зустріли, порахував, яка форма на них була, які знаки, усе розповів.
– Молодець, – каже. – А біля будинку, де ви стояли, що запам’ятав?
Подумав трохи, кажу:
– Там штани на паркані висіли, старі…
Він засміявся, обійняв мене і каже:
– Молодець, кмітливий…
Потім ми ще раз із нею ходили. Тоді з цього будинку, де штани висіли, з лазні тітка вийшла, подала нам щось і бабусі сказала слово, чи два… Зрозумів я, що заради цього будинку ми сюди і ходили.
А третій раз мені самому довелося. Уж, чому, не знаю. Напевно, бабуся там засвітилася. Адже вона й одна ходила теж.
Командир сказав:
– Зможеш один, боєць Афанасьєв?
Злякатися не можна, соромно. Кажу:
– Так точно!
Йшов, канючив, говорити щось не можна, раз німий. Вив, скиглив, на рот показував. Ну, бідно, але подавали. А біля того будинку мені велено було зупинитися. Не просити, відійти до протилежної сторони, сісти прямо на дорогу і посидіти так, ніби відпочиваю.
Ну, прийшов я. Страшно одному було, що й казати. Сів. Порився у сумці, знайшов шматок ганчірки. Ногу абияк обмотав, начебто поранив. Потім ще у сумці пошукав, знайшов картоплину, з’їв. Посидів так, піднявся і назад пішов, кульгаючи, ніби нога болить. Штанів на паркані не було вже. І ніхто на мене не дивився. Чи не бачив я нікого. Тільки сигнал комусь поданий був.
У загоні розповів, що і як… Командир говорить:
– Штанів точно не було? Точно?
Я аж образився. Обняв він мене, каже:
– Молодець, синку. Молодець, герой. Пробач, – каже, –синку, що ризикували тобою… І батьки твої нехай пробачать.
Ну, мені не доповідали, що й до чого. Наказ виконав і все. А тільки потім зрозумів я, що ми так якісь відомості передавали зв’язковим і самі щось дізнавалися.
Наказ виконав і все. А тільки потім зрозумів я, що ми так якісь відомості передавали зв’язковим і самі щось дізнавалися.
Ну, що ще розповідати? Бабуся, кажуть, раніше артисткою була з міського театру. Кажуть, хвалила мене, мовляв, артистичний дар у нього. Ну, це ви мене вже хвалитися змусили. Нічого більше не було. А тільки у сорок четвертому мені медаль вручили. За те саме партизанське життя.
Розповів Микола Арсентійович Афанасьєв