Персикове варення

Персикове варення
Персикове варення

Дід Петро любив вишукувати у себе всілякі захворювання. То у нього серцевий напад, то гострий біль у животі, то алергія, то все тіло болить…

Ідеально було б, якби, він захворів на щось невиліковне. А якщо вже й на виліковне, то щоб процес лікування тривав надзвичайно довго. Щоб немічного Петра оточили турботою сусіди, знайомі, сільська еліта, з якою, до речі, дід не одне десятиріччя прагнув встановити тісні зв’язки.

Одного погожого дня сивочолого Петра запросили до клубу на звіт сільського голови. І хоча дідові не хотілося слухати про діяльність виконавчих органів, але нагодою піддобритися до керівництва гріх було не скористатися. Тож узяв він дубовий ціпок та й подався до клубу.

– О, погляньте: дід Петро ожив! – дивувалися перехожі.

– Зібрання села – це для мене святе, – поважно відповідав старий.

– Це ж скільки сили треба мати, щоб дістатися до центру села – перейти з лівого на правий берег, – іронічно перемовлялися селяни.

Та Петро давно не зважав на такі насмішки. Аж тут, як манна небесна, – голова сільської ради автівкою.

– Петре Тимофійовичу, сідайте, підвезу, – запропонував.

Дід любенько сів та й одразу заходився торохтіти про наболіле. Ще й пустив гірку сльозу. Мовляв, зроду-віку самісінький, із цілим букетом болячок, нікому й кухоль води подати.

І хоча 75-річний Петро справді був сивий, з поораним зморшками обличчям, однак у його вицвілих очах завжди грали бісики, немовби він щомиті готовий був щось утнути.

– Доглянути мене, немічного, нема кому, поговорити мені ні з ким, підлогу у хаті не можу помити. Словом, рук жіночих не вистачає. За що ж така кара?! – заридав.

Сільський голова з розумінням кивав, а потім поквапливо сказав:

– Буде вам доглядальниця! Доручу цю справу Євдокії Захарівні. Вона вже п’ятий рік удова. Та й живе неподалік од вас.

– Хто? Дуська? Те опудало городнє?! – дід аж засичав. – Щоб її ноги у моїм дворі не було! Її гуси вже вкотре під моїм парканом барвінок вищипали, клятий Дуньчин онук персики з мого саду краде. А її пес постійно гавкає, вночі спати не дає, – розійшовся старий. – Не життя, а мука! Бачить Бог, не витримає моє серце…

Голова сільради все те слухав і розумів, що причина такої поведінки діда Петра – у давньому невзаємному коханні до Євдокії Захарівни.

…То були сімдесяті роки. Наприкінці жовтня сільська фельдшерка Євдокія Захарівна Кваша святкувала день народження. Вдень скромно посиділи з колегами, а на вечір запросила рідних та близьких додому. З такої нагоди зарізали порося. Петра Тимофійовича теж покликали на святкування: шанований друг сім’ї, сусід. Коли вже перехилили декілька чарок, хтось запропонував потанцювати, щоб з’їдене «втрамбувати». Галантний Петро Тимофійович запросив до танцю винуватицю свята. Він уже давно залицявся до неї, але марно.

– От коли дістанеш мені персикове варення, тоді й стану твоєю, – примхливо сказала кучерява Дуся.

– Для тебе – хоч зірку з неба, – відповів Петро, а сам розгубився, адже такого екзотичного фрукта ніколи не бачив.

Додому повернувся пригнічений. Усю ніч міркував, яким же іншим способом завоювати гарненьку фельдшерку. А зранку серце прихопило, аж мусив через прочинене вікно покликати її, адже на Дусиних плечах – турбота про здоров’я селян.

Отоді у Петра з’явилася пристрасть до всіляких хвороб – лиш би якнайбільше часу проводити з Дусею. Як мала дитина, радів кожній зустрічі. Коли ж дізнався, що Євдокія виходить заміж, і справді зліг.

Жінка нічого не розуміла: наче й ефективні ліки прописує, а все марно, пацієнт ніяк не одужує. Та минав час, із досвідом з’явилися кмітливість, мудрість, винахідливість. І якось Євдокія Захарівна вирішила схитрувати, принісши одного прекрасного дня своєму горе-пацієнту «ліки від усіх хвороб». Мовляв, знайомий медик-емігрант надіслав. Ароматна солодка маса так припала до смаку Петрові, що той геть забув про свою вдавану неміч. Наминав так, що аж за вухами лящало.

– Як же називається цей таємничий еліксир? – знічев’я запитав Петро.

– Персикове варення, – усміхнулася Євдокія Захарівна.

– Те саме, яке ти тоді забажала?.. – здивовано запитав.

– Пожартувала я тоді, Петре. Знала, що не дістанеш, – мовила винно, бо тільки тепер зрозуміла, як чоловік побивався.

Відтоді й не розмовляють. Петро згодом навіть персикове дерево посадив, бо дуже вже засмакував йому той південний плід. Євдокія Захарівна потай переймалася долею постарілого залицяльника. Навіть свого собаку біля дороги прив’язала, щоб персикове дерево пильнував. Бо діти і вдень, як та саранча, могли обнести недостиглі плоди. Але дід того наче не помічав, а за першої ж нагоди нарікав на свою «лиху» сусідку. І хоч як намагався сільський голова знайти для примхливого старого доглядальницю, все марно. Бо захворів дід Петро на невиліковну недугу, яку називають невзаємним коханням…

Лідія Ракова

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *