Підрив Дніпрогесу у серпні 1941-го

Підрив Дніпрогесу у серпні 1941-го

Чи була у цьому необхідність? Усі факти свідчать про невиправданість трагедії «чорного серпня» 1941 року у місті Запоріжжя.

Правду приховували півстоліття

«Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя… Але рани Дніпрогесу уже не закрити, – писав Олесь Гончар у романі «Людина і зброя» (1960). – День і ніч клекотатиме рана, і заголосить затоплювана, тонуча у нежданих розлийводах уся понизова частина міста, до жахіття війни доєднається жахіття стихії: стримувані води підуть на плавні потопом, несподівана повінь топитиме застряглі у плавнях війська, людей, техніку, а вище, на обмілілому озері, коли спаде вода, вирине старий Кічкас, вилізуть один за одним із води чорні, зеленим слизом покриті пороги, вилізуть і заревуть на всю Україну».

Олесь Гончар у числі перших згадав трагедію 18 серпня 1941 року, коли радянські підривники потайки навіть від своїх висадили у повітря Дніпрогес. І все ж чесне вагоме слово про трагедію можна було сказати лише за часів перебудови. У 1990 році вийшла стаття А. Румме «Скажіть людям правду». Тоді було покладено край замовчуванню події, речі називали своїми іменами.

За даними запорізького історика В. Мороко, потужний вибух, що підняв у повітря майже чверть греблі (135 із 600 м), виявився повною несподіванкою для командування Південного фронту. У бойовому донесенні від 19 серпня штабу фронту Верховному Головнокомандувачу можна було прочитати: «Як установлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого Науково-дослідного військово-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1 рангу Еповим, який на попередньому слідстві засвідчив, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу військово-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровський і Епов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту (що з’єднував Хортицю з лівим берегом) і греблі ускладнило обстановку бою, спричинило непотрібні жертви, полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро».

Хто дав злочинний наказ?

Інженерне управління фронту отримало підписану Й. Сталіним і начальником Генштабу Б. Шапошниковим шифрограму: «У випадку крайньої потреби дозволяється здійснити висадження Дніпрогесу». Отже, наказ надійшов «через голови» командування фронту, яке про нього нічого не знало.

Через 2 дні після отримання шифрограми транспортними літаками з Москви доправили 20 т толу, який під наглядом О. Петровського і Б. Епова заклали у тіло греблі. Проте вони грубо прорахувалися у кількості потрібної вибухівки. Внаслідок цього у греблі утворився прорив уп’ятеро більший від запланованого. Оскільки підготовку висадження греблі глибоко засекретили. Військові та цивільне населення були захоплені ним зненацька. Ревуча маса води, що ринула з висоти 38 м, уже за 2 хв. вдарила у Хортицю. Найвища точка острова розташована на висоті 35 м над рівнем Дніпра. Тож майже миттєво затопило його значну частину. Відгомін трагедії потрапив навіть у жорстко цензуровані радянські видання.

Командуючий Південного фронту І. Тюленєв у мемуарах «Через три війни» констатував: вода, що піднялася після підриву греблі, загрожувала затопити острів і його тимчасових мешканців. Фронтовий журналіст письменник Сава Голованівський визнавав: «Мета була досягнута: гітлерівці, розшматовані могутнім ураганом, стерті на порошок уламками бетону, знищені, ліквідовані. Але вода рвалася далі. Вона спрямовувалася до маленьких красивих будиночків біля підніжжя смарагдової Хортиці. Вона трощила, рівняла з землею місця, де люди знайшли своє щастя».

Автор багатьох книжок про острів Хортицю Костянтин Сушко писав: «Ніяк не второпати (чи, навпаки, дуже все зрозуміло?), як могло так статися, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились  у плавнях острова… Вода, що ринула з верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти і неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилася на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишилися висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях. Кажуть, буцім то завойовники остерігалися спалаху епідемії».

У той час, коли архіви мовчали, краєзнавці записували свідчення живих свідків «чорного серпня» 1941-го. Ось що згадував один із сучасників: «Води враз затопили плавні, в яких тоді перебували ополченці. Серед них був і мій дядько, працівник механічного цеху «Запоріжсталі». Загинуло безліч людей. Мій родич врятувався, бо йому вдалося зачепитися за гілля високої деревини. Тримався на ній кілька діб… До наших днів дядько не дожив, бо в 43-му захворів на туберкульоз, довго хворів і помер».

Водяний вал котився далі і дістався Каховки.

Реальні людські й матеріальні втрати

Запорізькі історики спробували вивести об’єктивну картину. Втрати серед цивільного населення по гарячих слідах ніхто в умовах воєнних дій не фіксував. Командування фронту теж не ризикувало повідомляти про жертви повені.

Визначити точне число загиблих після майже 80 років від часу трагедії практично неможливо. Історики називають лише ймовірну їхню кількість, виходячи з оціночних даних.

Від повені постраждали ті, хто проживав у понизовій частині Запоріжжя і селах по обох берегах Дніпра. Деякі села та хутори повністю змило. Але на порядок більше було тих, кого до Дніпра привела війна. За кілька днів його перетнуло 50-70 тис. біженців. Відчувши себе у відносній безпеці, вони зупинялися для відпочинку у затінку дерев біля прохолоди річки. У Запоріжжі 45 тис. осіб записалося в ополчення. В області загалом ополченців було 200 тис. Більшу частину з них стягнули до Дніпра для участі у відбитті очікуваної спроби німців форсувати річку. Біля річки концентрувалися сили стрілецької дивізії (один з її полків залишився у пастці на Хортиці), полку НКВС, двох артилерійських полків, менших підрозділів, які до підходу основних сил армії утримували Запоріжжя. Особовий склад цих частин сумарно налічував понад 20 тис. бійців. У ніч на 18 серпня у широкій смузі від Нікополя до Каховки і Херсона почався відхід на лівий берег двох загальновійськових армій і кавалерійського корпусу. А це ще 12 дивізій (150-170 тис. солдат й офіцерів). Усього дніпровський потоп так чи інакше зачепив 450 тис. осіб.

Армійські втрати від повені свого часу називав громадський діяч в еміграції Ф. Пігідо. Він писав про приблизно 20 тис. червоноармійців, які загинули у плавнях. А. Румме 30 років тому називав свою цифру – 75-100 тис. загиблих внаслідок підриву Дніпрогесу. Але, як і Ф. Пігідо, вважав цю цифру ймовірною.

Нині вони видаються перебільшеними. Сучасні історики говорять про кілька тисяч, а швидше за все, понад 10 тис. жертв. Але й такі цифри не мали жодного виправдання. Якби підрив Дніпрогесу диктувався жорстокою необхідністю, можна було б ще якось виправдати кількість жертв. Та такої потреби не було. Запоріжжя після 18 серпня було радянським ще 46 діб!

Вибух, у якому не було необхідності

Висаджувати греблю, на думку сучасних істориків, не було потреби. Німці вже були на лівому березі вище й нижче по Дніпру, і наявність чи відсутність переправи у Запоріжжі їх мало обходила. Тож достатньо було б вивести з ладу лише агрегати станції. Щоправда, руйнування греблі ускладнювало ворогу спробу відновити її роботу. Але це ж стосувалося і радянської сторони. Назад повертатися все ж збиралися?

Драма 18 серпня стала ілюстрацією ставлення держави до своїх громадян. Для її очільників трагічні долі простих людей були не вартою уваги порожньою абстракцією.

А як склалася доля виконавців наказу? За розпорядженням із Москви Б. Епова і О. Петровського з вибаченнями звільнили з-під арешту. Невдовзі вони вже підривали Волховську ГЕС, а протягом наступних років війни виконували спеціальні секретні завдання на різних фронтах. Б. Епов ще й був учасником висадження у повітря храму Христа Спасителя у Москві. Костянтин Грушевий у спогадах «Тоді, у сорок першому» писав: «Військінженер 1 рангу Епов продовжував службу у Радянській Армії. За значний вклад в удосконалення військово-інженерної техніки він був удостоєний звання лауреата Державної премії…»

Підготував М. Петров

«Погляд часу» №3-2020

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

1 коментар до “Підрив Дніпрогесу у серпні 1941-го

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *