Подарунок долі

Хата дихала теплом. У кутку вітальні стояла пухнаста ялинка, зі смаком прикрашена золотавими й темно-червоними кульками. Поміж гілочок причаїлися загорнуті у фольгу горішки та кілька яблук. Таку мала традицію: щороку неодмінно вішала на ялинку горіхи – для добробуту, а яблука – для міцного здоров’я.

І ще кілька цукерок, аби життя солодким було. Діна підійшла до вікна, відгорнула мереживо тюлю й прислухалася. На вулиці гуділа хурделиця, жбурляючи жмені снігу в шибки. Зимно і холодно. Та попри негоду десь вдалині лунали щедрівки. Сьогодні ряджені ходять, зі святом вітають. Люди святкують, веселяться.

У сусідів ще від обіду гамір у дворі й метушня. Приїхали діти з онуками, родичі. Русланка її теж гукала на гостину.

– Чого це я стану вам плутатися під ногами! – відмахнулась. – То родинне свято.

– А що – сама, як палець, у чотирьох стінах сидітимеш?

– Звикла вже, – усміхнулася, тамуючи смуток. – Подивлюсь трохи телевізор та й спати ляжу.

Сусідка знизала плечима й пішла.

Відчинила кватирку, спрагло вдихнула свіже морозне повітря. Заплющила очі. Згадала раптом, як у десятому класі з подругами теж ходили щедрувати. І найбільше любили зазирнути до маленької хатини бабці Одарки. Старенька, зморщена, як печене яблучко, вона вдивлялась у кожне дівоче обличчя вицвілою блакиттю очей і завжди приказувала, наділяючи кожну смаколиками та дрібними монетами.

– Які ж гарні та славні! Дай Боже, вам долі доброї та здоров’я. Діточки мої золотесенькі! Не минайте бабиної хати. Сама я зосталася. Немає до кого й голови прихилити. То хоч із вами побалакаю.

І ото посадить їх на довгій лавці біля столу, як ластівок на дроті, та й почне розповідати про своє життя: добре воно в неї і доля красна, вік горя не знала. І що не скаже, то все з жартами й сміхом, із приказками кумедними. Дівчата животи надривають від реготу. І лише Діна знала від своєї бабуні, що в старенької життя було зовсім несолодким.

Рано залишилася сиротою, зростала в рідної тітки по батьковій лінії. А та всю важку роботу на плечі дівчини переклала. Ще й ляпаси роздавала, аби Одарка швидше поралась. А коли заміж вийшла, то на посаг дала подушку, баняк і дві миски. Тільки німий тоді не обговорював ту ганьбу на всеньке село. Через людські пересуди свекруха з першого дня не злюбила молодої невістки. Якби Йосип за свою дружину не заступався, то живцем проковтнула б.

Згодом молоде подружжя перебралося жити в колгоспну хату. І Одарка, ніби заново на світ народилася. Щодня на обійсті лунав її дзвінкий голос – співати любила. Йосип зі своєї коханої порошинки здмухував, беріг її, як зіницю ока. А коли народився Олексій – не дозволяв і за холодну воду братися. Та недовго тішилась Одарка своїм щастям. Захворів чоловік. І за кілька місяців згаснув, немов свічка. Ніхто не міг допомогти. Усі тільки руками розводили. Так і залишилась Одарка молодою вдовою. Так і звікувала. А коли жінки радили вдруге заміж вийти, то тільки віджартовувалась, що на світі немає іще одного такого Йосипа, як у неї був. Ото й усе.

Сама виростила сина. Олексій вивчився, влаштувався на хорошу роботу. Одружився. Але онуків Одарка бачила всього кілька разів. Хоч ті вже й великі були. Син із родиною мешкав аж у Чикаго. І, певно, на просторах чужої країни зовсім забув про матір. Лише на день народження і Новий рік надсилав поштові листівки. І вже тоді Одарка кожному, хто йшов повз її хату, виносила на дорогу й показувала, ніби небачене досі диво. Тішилася, що не забув Олексій привітати зі святами. Раділа, наче дитина. А людям сльози на очі накручувало, так було її шкода.

Давно немає бабусі Одарки. На тому місці, де стояла її маленька затишна хатина, просочена густим ароматом свіжоспеченого хліба та яблук, виросла двоповерхова будівля місцевого фермера. Усе таке пишне та багате, аж очі вбирає. Та немає у вікнах тих теплих вогників, що засвічувала свого часу Одарка. І чорнобривців та майорців ніхто не сіє, котрі до самих заморозків палахкотіли на її обійсті. Діна зачинила вікно. Підсунула крісло до столу, увімкнула телевізор. Може, хоч якийсь фільм подивиться – то не так дійматимуть спогади. На столі не торкані кутя, пиріг із вишнями й маком, м’ясний завиванець із чорносливом та горіхами, на широкій тарілці – гіркою вистигає картопля під сирною шубою. Та хто це має їсти? Діна колупнула трохи виделкою. Ще горнятко чаю подужає. Може, навіть шматочок пирога відріже. А решта перекочує в холодильник. Бо завтра, на Василя, раптом хтось із подруг прийде. Зітхнула.

Перевела погляд на екран телевізора. Хто там прийде? Не треба тішити себе ілюзіями. На свята кожен хоче вдома бути. Старша сестра Оля сказала, що аж після Водохреща приїде. І то тільки на один день, бо робота, чоловік, діти.

У Діни теж був чоловік. Та краще й не згадувати того покидька.

Не минуло року після одруження, як він зрадив. Загуляв із молодою лікаркою, що приїхала до них у село за розподілом. Діна спершу думала, люди байки розказують. Доки сама їх разом не побачила. Треба було тоді відразу палити мости. Але ж ні! Пробачила. Роман повзав на колінах перед нею. Розкаювався і божився, що більше такого не повториться.

Кілька місяців, ніби й добре було. Вчасно приходив із роботи. Допомагав їй із домашніми справами. А вже якою ніжністю та любов’ю її оточив! Минуло трохи часу, і Діна забула образи. Ну, буває ж таке, що людина оступилася! Хто без гріха?

Той осінній день розбив її мрії та щастя на порох. Із самісінького ранку лив дощ. Діну страшенно нудило. Лежала на ліжку з заплющеними очима й думала, як підібрати слушний момент, аби повідомити коханому про свій стан. Ромчик щось весело наспівував у душі. Глянула на годинник на стіні. Куди він збирається із самого ранку? Субота ж. У нього вихідний. Навіщо дістав із шафи нові джинси? І парфуми розбризкав на светр? Наспівуючи собі під ніс, підійшов до Діни й недбало чоломкнув у щоку. Від нього раптом повіяло холодом – аж до дрижаків. І знову запаморочилось у голові. Заплющила очі, глибоко вдихнула. А тоді глянула на нього й хрипко сказала: «У нас буде дитина».

Темні брови Романа метнулись угору. Кілька секунд він вражено дивився на дружину, а тоді раптом стріпнув мокрим волоссям і знизав плечима.

– А зі мною не хочеш порадитись? Я не планував ставати батьком. Принаймні поки що. Та й ти ж казала, що пігулки приймаєш.

– Мабуть, забула випити, – прошепотіла, не зводячи з чоловіка очей.

Криво посміхнувся. І враз навис над нею темною горою.

– Зараз – ніяких дітей! Чуєш, кицю?

Роман відмахнувся, схопив одяг із крісла й вийшов із кімнати. А за кілька хвилин Діна почула, як за ним зачинилися двері. І тієї ж миті твердо вирішила для себе, що вибір уже зроблено. Не на користь Романа.

Він швидко зібрав речі й вивітрився із їхнього гніздечка.

– Усе одно це не мій дім, – холодно сказав на прощання. – Тобі його баба подарувала – от і живи. А я подаю на розлучення.

Пішов і навіть не озирнувся. А вона ридала до гикавки. Бо кохала… Попри все, незважаючи навіть на чутки про те, що знову пішов до лікарки.

 Того дня Діна йшла з роботи. Увесь день – на ногах. Працювати кухарем у дитсадку непросто – величезні каструлі, які треба підіймати, відставляти, мити. Так натрудилась, що низ живота вогнем випікало. І нестерпна нудота шлунок аж до горла підтиснула. Зупинилась, аби дістати пляшечку з водою. Аж тут позаду – знайомий голос. І веселий жіночий сміх. Обернулась. Застигла від несподіванки. Її поки що законний чоловік без жодного сорому цілувався зі своєю коханкою біля фельдшерського пункту. Ледве допленталась додому. Переступила поріг і звалилась без тями. А коли розплющила очі – з жахом усвідомила, що брюки наскрізь просочились липкою кров’ю. Гінеколог у райлікарні запевнила, що так буває.

– Маленький термін. Може, перехвилювались чи щось важке підняли. Ви молода жінка. Ще будуть дітки – повірте!  Після лікарняного знову вийшла на роботу. Ловила на собі співчутливі погляди, але ніхто навіть словом не зачіпав. Подруги підтримували. А Роман подав на розлучення. Відтоді минуло чотири роки. Діна – струнка, молода, вродлива. Ловить на собі захоплені погляди чоловіків, але на жодні залицяння не відгукується її серце. Не може знову комусь відкрити душу.

– Тобі ж лише тридцять чотири! – постійно повторює сестра. -Знайди когось і живи щасливо. Не набридло самій бути?

– Хіба ж я сама? Є батьки, ти і друзі.

– Батьки далеко. Я – теж… Тобі чоловік потрібен! Надійне плече.

І такі в них зі сестрою розмови часто виникали. Оля хотіла їй добра. І Діна це розуміла. Але твердо стояла на своєму – якщо кохати – то щиро, палко. Як бабця Одарка свого Йосипа…

Стрепенулась, струшуючи із себе думки, що обсіли бджолиним роєм. Пішла на кухню, аби заварити чаю. Ще трохи посидить, почекає щедрувальників. До неї завжди молодь охоче йде. Бо щедро наділяє гостинцями. Поставила чайник. У дворі залементував пес. Визирнула у вікно: чого це Жук розійшовся? Мабуть, щедрувальники.

У двері подзвонили. Бігцем метнулась відчиняти. Але на порозі стояв незнайомий чоловік, і Діні під шкірою сипнуло морозом.

– Вибачте, пані, що турбую о такій порі. Але моє авто застрягло в заметі просто біля вашої хати. Завірюха таке зробила з дорогою! Не знаю, як тепер доїхати.

– І куди ж ви вибрались в таку негоду? – запитала.

– До батьків. У Микулинці.

Просто на роботі затримався. Тому й так пізно…

– Та це ж іще вісім кілометрів! Не доїдете  по бездоріжжю, – розвела руками. – І навряд чи сьогодні знайдеться тверезий тракторист, аби витягнути вашу машину із замету.

Він переступив з ноги на ногу. Зміряла високу, міцно скроєну поставу уважним поглядом. Вродливий, гарно вдягнутий. Інтелігентний.

– Заходьте в дім, – сказала й ледь не прикусила язика. Та що ж це з нею? Незнайомого чоловіка до хати запрошує.

– Трохи незручно, – він знічено усміхнувся. – Свято ж… Ви, певно, з родиною… А тут я!

– Можете не хвилюватись – я сама… Не стійте в порозі. Зігрієтесь. У мене до чаю є пиріг із вишнями й маком.

Він знизав плечима. Дістав із кишені ключі від автівки.

– Чекайте. Я заберу телефон. Батькам треба сказати, що затримуюсь.

– Ви скажіть, що сьогодні вже не приїдете.

Чоловік розгублено глянув на неї.

-Тоді доведеться пішки йти, – зітхнув. – У машині я за ніч на бурульку перетворюсь.

-Чого ж у машині? Маю вільну кімнату. Заночуєте, якщо не боїтеся.

– Кого? Вас?

– Може, дружину ревниву маєте. Звідки мені знати?

Він розсміявся.

– Я розлучений. Давно.

Розвернувся і пішов до автівки.

Діна притулила до лоба холодну руку. Заплющила очі. Що це вона меле?! Зовсім глузд втратила? Чоловік швидко повернувся. Зайшов у дім. Доки знімав у коридорі пальто – заварила чай.

– Діна, – простягнула йому руку.

– Валерій, – потиснув її долоню, ніби струмом пронизало. Аж почервоніла.

– Проходьте у вітальню.

– Зараз. Маю з батьками поговорити.

Краєм ока спостерігала, як на екрані його дорогого смартфону вимальовується картинка відео-зв’яз-ку. Чоловік поважного віку щось у нього схвильовано запитав, але далі Діна не стала слухати й чемно залишила його в коридорі.

За хвилину зайшов до вітальні з пакунком, принесеним із авто. Заходився виставляти на стіл шампанське, фрукти і ще якісь торбинки із солодощами.

– Що ви робите? – запротестувала. -Заберіть це. Я зараз розігрію картоплю й завиванця. Хіба не вистачить, аби поїсти?

Та він навіть слухати не став. Здивовано спостерігала, як вправно орудує ножем, як швидко розкладає на тарілки, відкриває шампанське.

– Будьмо всі здорові! – торкнувся її келиха. – І нехай кожен отримає свій подарунок у новому році.

– Гарно сказано! – усміхнулась.

Вони проговорили майже пів ночі. Зустрічали й проводжали щедрувальників. Сміялись, жартували. Діні здавалось, що знає цього чоловіка не кілька годин, а все своє життя.

– Гарно сидимо, але скоро й ніч мине, – врешті отямилась, намагаючись випірнути із зачарування.

Він підхопився.

– Дозвольте запросити вас на танець, – простягнув руку.

– Але ж музики немає…

– І що? – знизав плечима. – Просто слухайте своє серце.

Його теплі руки торкнулись її -і все всередині перекинулось. Звела на Валерія розчулені очі. Потягнулись одне до одного. Врешті вона трохи злякано відсахнулась. Вперлась йому в груди руками.

– Не треба, – благально мовила. -Я постелю вам у кімнаті…

Вийшла з вітальні. Ноги чомусь були ватяними й не хотіли слухатись. Швидко розстелила ліжко. Побажала йому гарних снів і причинила двері. А сама вже до ранку не стулила повік. Прибирала зі столу; мила посуд і схвильовано прислухалась до того, як Валерій крутиться на ліжку. Певно, теж не спалося. Вранці зателефонувала сусідці. Пояснила ситуацію.

– Скажу малому, нехай довезе його на буксирі до Микулинців. Треба було ще вчора мене набрати. Не боялась пускати на ніч? – у голосі сусідки бринів подив.

-Та ні, – збрехала. – Я Валерія давно знаю. Чого боятися?

Поклала слухавку. Відчула на собі його погляд. Озирнулась. Валерій лукаво повів бровою і усміхнувся. Отже, чув її останні слова. Який сором!

– Сідайте до столу, – відвернулась, аби не помітив и збентеження. – Кави?

– Не відмовлюсь, – він раптом підійшов надто близько, торкнувся її руки й зазирнув у очі. – Діно, ти неймовірна жінка! Вибач, якщо завдав тобі клопоту.

– Припини! – навіть не помітила, що й сама перейшла на «ти». – Жодних проблем.

– Значить, можна знову зазирнути на чай із пирогом? Дуже вишні люблю. Із маком…

Поставила перед ним горня із кавою, глянула просто у вічі й твердо сказала:

– Час покаже.

За два дні після того у двері її дому знову постукали. Відчинила й уклякла: величезний букет її улюблених білих троянд майже закривав його радісно усміхнене обличчя.

– Привіт! – не зводив із неї погляду. – Пиріг спекла?

Засміялась, ледве стримуючи сльози радості.

– Спекла.

– Впустиш у дім чи так і будемо стояти на морозі?

Діна ступила крок назад. Валерій зайшов, причинив за собою двері й глянув на жінку.

– Коли застряг у снігу, то лаяв завірюху, погані дороги  – на чому світ стоїть. А виявилось, мені неймовірно пощастило!

– Чому? – затамувала подих.

– Бо зустрів тебе.

Валерій простягнув їй троянди й погладив рукою по розпашілій щоці. Потягнулась до нього губами. Хіба ж не казала Олі, що її чоловік сам прийде? Але навіть вона не сподівалась на такий подарунок від долі.

Ірина Ясінська