Подруга

Повернувшись із Неаполя, я зателефонувала Ліні й домовилася зустрітися з нею в невеличкій кав’ярні. Ліна була моєю правою рукою у фірмі, товаришкою і однією з небагатьох осіб, яким я могла довірити свої таємниці. Я вдячна долі за те, що подарувала мені зустріч із Ліною, хоча колись я ненавиділа цю жінку до глибини душі й навіть припустити не могла, що завдяки їй зумію цілковито переосмислити своє життя.

Ліна прийшла вчасно. Вона була одягнена в рожевий капелюшок та легкий квітчастий сарафан. Подруга нагадувала яскраву квітку на барвистому фоні міста.

«Привіт, виглядаєш, як завжди, неперевершено», – Ліна цмокає мене у щоку й сідає на плетене крісло.

Подруги

Ми обмінюємося новинами. На якусь мить час ніби завмирає – після тривалих поїздок завжди відчуваєш особливу ностальгію за домом, за рідними людьми і душу огортає відчуття спокою і затишку.

…Із Ростиславом ми побралися на четвертому курсі навчання в університеті. Високий статний парубок, відмінник та справжній веселун, він був душею компанії та мрією не однієї закоханої в нього дівчини. Вродливі панни липнули до нього, наче мухи до меду, але з-поміж усіх він чомусь обрав мене – ту, яка вперто ігнорувала його залицяння й будувала стосунки з іншим чоловіком.

Хтозна, може, це зачепило чоловіче самолюбство, а може, і справді між нами пробігла якась невидима іскорка, але Ростислав боровся за мене так, як не боровся до того жоден чоловік. Оберемки моїх улюблених троянд, вигадливі подарунки, освідчення в коханні – все було зроблене з такою майстерністю та натиском, що моє серце врешті-решт розтануло. Студентське весілля було доволі скромним, але неймовірно веселим. Зібралися наші найближчі друзі. Той день залишився у моїх спогадах назавжди.

Перші роки нашого подружнього життя були доволі насиченими та яскравими – ми обоє робили кар’єру, часто подорожували, буваючи в найяскравіших куточках світу. Коли ж народився Остапчик, про роботу довелося забути, адже ніхто й ніщо не зможе замінити дитині материнської уваги та любові. Остап ріс дуже хворобливою дитиною, й увесь свій час я присвячувала своєму сину. Ростислав не особливо переймався домашніми турботами – він забезпечував сім’ю матеріально, і, на його погляд, цього було достатньо. Він не розумів моїх труднощів, не вважав, що іноді я можу почуватися втомленою чи засмученою. У нього було своє життя, яке він проживав за межами своєї родини.

Минав час. Я не відразу помітила зміни, які відбувалися в наших стосунках. Занурена в одвічне вирішення проблем, у страхи за здоров’я дитини, я бачила лише одну ціль, одну мету. Коли ж Остапчик трохи підріс і можна було нарешті відпочити від побутових труднощів, я зрозуміла, що наші з Ростиславом стосунки вже не ті. Ні, він так само забезпечував сім’ю матеріально, ми так само подорожували світом, але… Оті непередбачувані наради у вечірні години, зустрічі з колегами у вихідні та розмови по телефону у ванній наштовхнули мене на здогад, що в наших стосунках щось не те… Що, цілком імовірно, в них з’явилася третя особа, яку Ростислав ретельно від мене приховує.

Що можна було зробити у цій ситуації? Я кохала свого чоловіка, він був батьком моєї дитини, отож я сподівалася на те, що з часом ситуація зміниться: моя увага, турбота і любов повернуть його в родинне гніздо. Та мої намагання були марними.

Суперниця теж не хотіла здаватися – вона повсякчас нагадувала мені про свою присутність – всілякими «милими дрібничками», які я знаходила в речах свого чоловіка, і одного дня зателефонувала додому й сказала без будь-яких церемоній: «Я кохаю Ростислава й хочу, аби ви нарешті його відпустили…»

Ми домовилися зустрітися в отій затишній кав’ярні, в якій сидимо з Ліною зараз. Я подумки прокручувала сюжет нашої з нею розмови: я спепелю цю гадюку поглядом, своєю зневагою та байдужістю вкажу їй на її місце. Адже це Ліна незваною гостею увійшла до нашої сім’ї, зруйнувала те, що було для нас священним.

Вона прийшла на зустріч рівно о п’ятій – невисока, рудоволоса, з лукавим поглядам сірих очей і поставою справжньої королеви. Сіла навпроти мене й, витягнувши з маленької бежевої сумочки запальничку, закурила. Дим обволікував мене полиновими тенетами, й так само гірко було на моїй душі.

– А я уявляла вас зовсім не такою, – промовила вона.

– Мені байдуже, якою ти мене уявляла. Що тобі від мене потрібно? Що тобі потрібно від моєї родини?

Вона звела угору тонкі руді брови, глузливо посміхнулася:

– Хіба я не казала? Я кохаю вашого чоловіка й хочу бути з ним. Може, доволі цих жіночих маніпуляцій та погроз? Відпустіть його і не заважайте бути щасливим.

Я поглянула на каву в глиняному горнятку, яку так і не встигла випити, бо колючий клубок засів у моїх грудях. І подумала, що вона ідеально лежатиме на білому, як сніг, сарафані Ліни… Такою була наша перша зустріч…

Потім ми бачилися з нею ще декілька разів – і кожна з нас відкривала для себе коханого чоловіка по-новому. На жаль, не з кращого боку.

При знайомстві Ростислав не зізнався Ліні, що одружений, коли ж правда випливла на поверхню, він вигадав історію про те, як його підступно одружили на собі, як я періодично погрожую заборонити йому спілкуватися з сином у разі розлучення чи взагалі накласти на себе руки – а він, як справжній чоловік, не може цього допустити.

«Потерпи ще трохи, все обов’язково налагодиться, кохана», – вкотре пообіцяв він Ліні на її наполягання нарешті визначитися, а вона, палко закохана в нього, не маючи сили ділити з іншою, вирішила взяти ініціативу у свої руки.

На початку нашого знайомства я не вельми вірила в те, що Лінині слова – правда, та коли вона одного разу дала прослухати диктофонний запис із їхньою з Ростиком розмовою, моїм сумнівам прийшов кінець.

«Я більше не заважатиму вам будувати своє життя, – сказала я, підводячись з-за столу. – Щасти…»

Через декілька днів після тієї розмови я подала на розлучення – крапку допоміг поставити сам Ростислав, вигадуючи нову версію їхніх із Ліною стосунків. За нею, Ліна переслідувала його, повсякчас привертала на себе увагу, підступно зваблювала, а він лише жертва жіночих хитрощів. У ту мить, коли Ростислав промовляв ці слова, я зрозуміла лише одне: упродовж багатьох років я жила з людиною, якої насправді не знала… І не хочу знати…

Щоби трохи оговтатися від пережитих подій та привести до ладу думки, я відправила сина до батьків, узяла відпустку й на декілька днів зачинилася у своїй квартирі. То був один із найгірших періодів у моєму житті, якого я не побажала б навіть найбільшому ворогу. Я ненавиділа тоді увесь світ.

Одного дня, коли я відкоркувала чергову пляшку з вином, у кімнаті пролунав дзвінок.

– Привіт, це Ліна, – почула у слухавці знайомий голос.

– Іди до дідька. Що тобі ще від мене потрібно? Він вільний, бажаю щастя в особистому житті…

– Я прогнала цього вилупка. Слухай, давай зустрінемося, мені так потрібно з тобою поговорити.

Ми сиділи з Ліною на кухні, пили вино і слухали, як шаленіє за вікном літня гроза. Часто я думаю про те, що якби не Ліна, не знаю, як змогла б пережити той період у своєму житті…

Минав час. Ми з Ліною перестали бути суперницями, а невдовзі спільні інтереси та погляди на життя зробили нас справжніми подругами та колегами. Саме завдяки Ліні я зуміла відкрити туристичне агентство і розпочати життя з чистого аркуша. Саме вона допомогла мені освоїти  ази сучасного бізнесу, стала правою рукою у фірмі. У кожної з нас своє особисте життя, нове кохання і нові життєві перемоги, та є щось, що назавжди пов’язало нас невидимими нитками. Щось, що може зрозуміти лише Ліна…

Зоряна Грабар

«Погляд часу» №10-9.03.2023

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *