«Політичної біжутерії я не ношу»

У березні 2020р. 90-річний ювілей відзначила легендарна поетка. Живий класик української літератури й просто видатна жінка Ліна Костенко.

Вона є найулюбленішим сучасним українським автором, справжньою легендою. Ще б пак, понад сім десятиліть у творчості! Водночас ані доля, ані влада ніколи не балували Ліну Василівну прихильністю: доводилося роками писати «у шухляду», зазнавати принижень, цькування, захищати свою честь і навіть голодувати на знак протесту. Недаремно до її імені прикладають пафосні визначення на кшталт «совість нації» чи «залізна леді», над якими Ліна Василівна відверто іронізує. Але такий уже в неї склався імідж, і небезпідставно.

Чи знали ви, що в дитинстві Ліна мріяла стати льотчицею? Бажання було настільки сильним, що вона змайструвала зі старої маминої парасолі й простирадла парашут, піднялася з ним на горище і стрибнула.

Тоді маленька Ліна ледь не загинула, тому з мрією дитинства було покінчено. Після школи вона закінчила Київський педагогічний інститут, але вчителювати не стала, а поїхала навчатися до Московського літературного інституту. Випускниця-відмінниця всесоюзної «кузні літераторів» уже на початок 1960 рр. мала три поетичні збірки і схвальний відгук рецензента її дипломної роботи, російського письменника Всеволода Іванова. Проте четверту її книжку «Зоряний інтеграл» заборонила до друку цензура. Можливо, тому, що вірші Ліни Костенко на той час поширювали самвидавом.

Все називається Україною універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український, телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.

На наступну книгу, «Княжа гора», чекала та сама доля: видавництво «Радянський письменник» зажадало внесення коректив, але найшла коса на камінь. Подейкують, ішлося тільки про одну поезію, у якій Україна постала недостатньо радянською.

Але молода поетка немов відрубала: «Або збірка буде із цим віршем, або не буде збірки!» Одним словом, розмова з директором видавництва видалася, м’яко кажучи, не з приємних. Після тієї зустрічі він доповів «нагору» про низьку культуру письменниці, а вона, ображена, вибухнула принизливими рядками:

Номенклатурні дурні, бюрократи,

Пласкі мурмила в квадратурі рам.

Ваш інтелект не зважать на карати,

А щонайбільше просто на сто грам…

Вона завжди писала, що хотіла, і говорила, що думала, ніколи не підлаштовуючись під обставини.

Жодного пієтету до можновладців вона не відчувала ані в радянський період, ані в часи незалежності. У 2005 р., новообраний президент Віктор Ющенко намагався вручити Ліні Василівні «Героя України». Від «Героя» Костенко відмовилася, заявивши: «Політичної біжутерії не ношу». Не стала носити також світської, відмовившись згодом від нагороди «Золотий письменник України».

Попри такий дещо усамітнений і відлюдькуватий спосіб життя, Ліну Костенко часто згадують українські поети. Кажуть, у молодості вона була дуже екстравагантною жінкою. Наприклад, Дмитро Павличко розповідає про таке: «Вона багато курила. Приїхала одного разу з Москви до мене в гості у Львів, то я купив коробку сірників, щоб при нагоді прикурити Ліні цигарку. Я ту коробку досі бережу, хоч Ліна Василівна відцуралася багатьох своїх друзів». Поет Микола Сом згадував: «Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була, хоч Ліна старша від нього на п’ять років. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах – справжня красуня. Він називав її Косталіна. Казав: «Мене нагородила поглядом Косталіна».

Мало хто знає, що «залізна леді» була двічі заміжня. Уперше вона вийшла заміж за поляка Єжи-Яна Пахльовського. Він був її однокурсником і носив їй оберемки бузку. У шлюбі народилася донька Оксана. Кохання було яскравим, але недовгим. Він не захотів їхати в Київ, а вона у Варшаву. Розійшлися тихо й мирно.

Потім Ліна зустріла свого другого чоловіка, Василя Цвіркунова, директора кіностудії ім. Довженка. Він став для письменниці опорою на цілих 20 років і полюбив доньку Ліни як рідну. Згодом у них народилася спільна дитина – син Василь, який став програмістом і нині живе з родиною у США.

Коли у 2000 р. Василя Цвіркунова не стало, на якийсь час образ залізної леді розчинився, залишилася просто беззахисна жінка, яка не знайшла способу, як із цим жити далі.

«Багато хто, знаючи мій характер, дивувався: як він із нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, відчуваючи себе захищеною, я ставала шовкова», – згадувала Ліна Василівна.

Утім, в останньому на сьогодні великому творінні – «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко аж ніяк не шовкова. Така вже в неї творча вдача…

У 2017 р. письменниця приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО». Ліна Костенко передала на фронт кілька збірок своїх поезій із побажаннями та словами  підтримки.

«Погляд часу» №16-16.04.2020