Порцеляновий янгол

Останнім у могильну куряву рухнув комин, із його нутрощів несподівано випірнув наляканий сонний кажан і, нарізаючи хаотичні кола над розтрощеною хатою, зник у притінку старого горіха. Ми з подружкою Нінкою були у розпачі: оселя баби Гані після бульдозерної трощі перетворилася на звичайнісіньку купу струхлявілих балок, перемичок, порогів, шматків стін впереміш із наїжаченими ребрами потрощених вікон і чорного від сажі та кіптяви черева печі. Ще кілька днів по тому ми з Нінкою крадькома від дорослих шукали між хатніми кавалками білу статуетку порцелянового янгола – найзагадковішу істоту у нашому маленькому селі.

Порцеляновий янгол

…Баба Ганя завжди жила одна. Вона й на лавочці майже ніколи довго не затримувалась, як інші жінки. Мовчазна, з міцно стуленими устами, спиралася на палицю або виводила своїм костуром якісь знаки на втоптаній куряві біля лавочки. Потім, перекресливши нашкрябане, обстукавши костур від пилюки, рвучко підіймалась і мовчки, суворо випрямившись, прошкувала додому. Її хата була маленька, на найвищому горбі на нашій вулиці, і завжди чепурна, як ото намальована в дитячій книжці. Але на обійстя баба нікого не впускала. Коли взимку хтось із дітей пробирався з санчатами на її круте горбате подвір’я, щоб з’їхати донизу, одразу відчинялися рипучі сінешні двері, і з проміжку світла, як із портретної рами, величаво лаялася баба:

– Ото холери на вас немає! Ану геть із двору! Вислизькаєте тут дорогу, я потім ногою не ступлю! Бо зараз як візьму кочергу…

І двір митттєво порожнів, хоча ні на кого з нас, збитошних, баба й лозини зроду не підняла. Але до крислатого горіха не підпускала, щоб не трусили, не ламали гілок, і до яблуні-папірки теж. Сама виносила у пелені до лавочки і горіхи, і яблука, пригощала: «Ото беріть, їжте, але самі не лазьте».

У баби було загадкове минуле. Вона з’явилася у селі після війни, самотня. Придбала маленьку хату на горбі на околиці, довела її до пуття, обсадила квітами, поставила тин-ожеред. Живності не тримала – лише кілька чистеньких курей шкряблися у шпориші на подвір’ї. Працювала на фермі.

Комусь із сусідок у хвилини довірливості Ганна розповіла трохи про своє життя. Під час війни її забрали до Німеччини, і господарі трапилися добрі, жаліли. Там зійшлася з таким же бранцем, поляком, навіть хотіли побратися. Але після визволення Ганя опинилася на радянській території, її коханий – на союзницькій.

Із німецького полону дівчина потрапила у Казахстан, бо додому, в Україну, її не пустили. Вже у Казахстані народила доньку від свого поляка, але у неблагонадійної мами дитину забрали до дитбудинку. І не віддали. Повернувшись до України й опинившись у нашому селі, Ганна закрилася від світу. Кажуть, уже дорослою до неї приїздила донька з Казахстану, хотіла забрати матір, але Ганя не поїхала.

Дивно, у бабці Гані було колись і кохання, і, безсумнівно, врода, а мені, малій, здавалося, що вона завжди була бабою, наче народилася старою. Мені кортіло роздивитися її обличчя, і баба це відчувала, докірливо хитала головою, а я, присоромлена, чимчикувала від лавочки, де збиралися жінки.

Та якось я все-таки потрапила до бабиної хати. І ось там побачила вперше у житті янгола, бо звідки ж радянській дитині знати про таку чудасію? У третьому класі навесні нас мали приймати в піонери. І для того, щоб отримати червоного галстука, потрібно було зробити добру справу і розповісти про неї. Ми з Нінкою помізкували і вирішили: будемо тимурівцями, допомагатимемо стареньким. Але де їх знайти? У всіх знайомих бабусь і дідусів були діти, онуки. І згадали: звісно, баба Ганя! У неї, крім кицьки з кошенятами і кількох курей, нікогісінько! Треба для початку принести бабі води з криниці, яка була далеченько, та ще й такий горбок на подвір’ї! Усі ж тимурівці стареньким воду носять, грядки копають… Може, баба нас ще й похвалить?

Але біда – ми обидві боялися суворої баби Гані! Тому на подвір’я прокрадалися тихо, боязко, аж у грудях серця крижаніли. На призьбі біля дверей – два повнісінькі відра води. По вінця, як на зло! Як же добре діло зробити, коли баба нас випередила, сама наносила?! Не знаю, котра з нас запропонувала стару воду вилити, а набрати з криниці нової, нашої, тобто тимурівської. Поки ми вовтузилися, шаруділи, гупали, пригинаючись під вікнами біля призьби, виливали воду з відер, від потоків якої стежка заблищала свіжою грязюкою, з сіней вискочила отетеріла баба Ганя.

– Ви що, показилися? А холери на вас немає! Навіщо воду повиливали? Зараз я до ваших матерів піду, бач, розпустилися! І не соромно, га? У тебе ж батьки – вчителі! – присоромила першу мене.

Я заплакала. Нінка, меткіша, відскочила на безпечнішу відстань. Але баба цупко тримала нас у полоні якоїсь своєї містичної сили. Витираючи соплі та сльози, ми розповіли, що нам дуже треба комусь допомогти, а ми не знаємо, кому. Як же стати піонерами-тимурівцями?

…Баба Ганя завжди жила одна. Вона й на лавочці майже ніколи довго не затримувалась, як інші жінки.

Я тоді вперше бачила, як баба Ганя сміється. Майже беззвучно, похитуючи головою і сплескуючи руками: «А мене запитати забули? Скільки води пропало! Я ж собі для купелі грію на сонечку!». Не знаю, чому це бабу розчулило. Може, як кожна самотня стара людина, вона відчула, що хтось про неї хоче подбати, нехай і в такий кумедний спосіб? Вона нас навіть запросила до хати, і ми з острахом переступили поріг. Зі світлин на стінах на нас дивились обличчя людей з іншого бабиного життя. У молодій жінці у красивій сукні з брошкою на грудях, у капелюшку, як у журналах, я ошелешено впізнала її, нашу беззубу бабу Ганю! Я пізніше не раз роздивлялася всі знімки бабусиного минулого, господиня навіть щось скупо розповідала. Дівчина з комсомольським значком, красиво, по-міському стрижена – донька, Ніна, як і моя подружка.

У радці під самотньою, як і бабця, іконою, було кілька красивих грамот ударника праці і переможця соцзмагання на якомусь заводі. Але головним скарбом чепурної бабусиної хати був янгол. Чи амурчик, чи бешкетник-купідон. Невелика, з долоню, порцелянова статуетка: голе пампухате хлоп’я з крильцями за спиною, із задертою ніжкою, а з хлоп’ячого паху стриміли манюсінькі, наче горошинки, ознаки чоловіцтва. Це було моє перше знайомство з голою протилежною статтю: і навіщо зіпсували красиву іграшку? Янгол-амур стояв на позолоченій кулі, на якій було написано «вакэотуа». Очевидно, німецький завод.

Уже пізніше бабця розповіла мені, що то їй подарувала господиня на згадку, коли вона, чужоземна бранка, витягла з палаючого будинку, коли бомбили містечко, двох дітей і її саму, непритомну. Уже після війни вдячна німкеня розшукала сліди своєї рятівниці, вислала кілька посилок, але Ганна, пам’ятаючи Казахстан, висилку, боялася їх забирати. То й слід загубився.

Ми несподівано подружилися з бабою. Я іноді мила в її хаті вікна, бо бабця вже погано бачила, замітала долівку, витріпувала хідники. Бабуся Ганя щоразу пропонувала мені в подарунок янгола. А мені здавалося, що він для неї найдорожчий.

«Добре, забереш після моєї смерті», – нарешті погодилась бабуня. Померла вона несподівано, просто не встала вранці. Її ховали сусіди і сільрада. Так і розминулись я і янгол на золотистій кулі. На друге літо в бабиній хаті зробили стайню для двох коней сусіди, Нінчині батьки. А потім і хату знесли бульдозером. Ніби й не було бабці. Просто – горбок і самотній горіх.

Зараз, коли іноді згадую бабу Ганю, в уяві чомусь малюю її не старою, яку знала, а молодою: красунею, як на світлині – в сукні, з хвилькою кучерів над чолом і в кокетливому капелюшку. А ось подібних порцелянових статуеток, скільки не шукала з цікавості в Інтернеті, не знаходила. Янгол наче відлетів у Ганину юність.

Тетяна Слободянюк

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *