Повертайся живим, Вітько…

Марія Павлівна приглядалася до молодого військового. Мужній. Легка неголеність. Часом не Вітька, її колишній учень? Треба було інші окуляри взяти. Бо ті слабенькі. Як і зір.

Повертайся живим, Вітько

Марія Павлівна все життя в школі працювала. Українську мову та літературу викладала. Навіть, коли стала пенсіонеркою, ще кілька років на роботу ходила.

А потім почався ковід, дистанційне навчання. Тривале сидіння за компֹ’ютером не для неї. Та й очі вже не ті. За школою сумувала. Бо це був її другий дім.

Марія Павлівна овдовіла рано. Ні дитини не встигла народити, ні в щасті з коханим прожити. Вдруге заміж не вийшла.

Марія Павлівна пам’ятала своїх учнів. Вітька був непосидюхом. За хлопцем золоті верби росли. Можливо тому, що рідні не цікавилися сином. Батько бігав до коханок. А матір волокла дві роботи. Для Вітьки не вистачало часу. У школі дивувалися, що він добре вчився. А ще у Вітьки було завищене почуття справедливості. Якщо хтось ображав слабших, він міг добряче кривдника відмолотити.

У старших класах Вітька закохався в родичку Марії Павлівни. Майя вчилася в паралельному класі. Раніше дівчину дражнив: то майкою називав, то сорочкою. А потім сподобав.

Марія Павлівна надто опікувалася дівчиною. Її сім’я – найближча родина для вчительки. Ставилася до Майї, наче до рідної дитини. А тут Вітька з його коханням…

– Майє, ти знаєш, який у Вітьки батько. Як кажуть, яблуко від яблуні…

– Тітонько, не хвилюйтеся. Винятки з правил трапляються. Так ось, Вітька – саме той виняток.

– Я не згодна, – стояла на своєму Марія Павлівна. – От я недавно читала…

– Реальне життя і художня література – різні. Тітонько Маріє Павлівно, ми з Вітькою просто зустрічаємось. Я ж не йду завтра з ним під вінець.

Але в Марії Павлівни була своя думка. Вона вирішила серйозно поговорити з Вітькою. І поговорила. Пізніше про це шкодувала. Але тоді… Сказала все, що думає про Вітькового батька і про залицяння до Майї. Навіть не знала, що може бути такою різкою та нещадною до юної закоханості, так принизити хлопця. Вітька вислухав нотацію мовчки. А потім тихо мовив:

– Я не знав, що ви можете бути такою…

Тепер на уроках Марії Павлівни сидів тихо. Намагався не зустрічатися поглядом із вчителькою. І, взагалі, змінився. Умить подорослішав, посерйознішав. Це вже не був той шибеник, до вибриків якого всі звикли.

Бокував Вітька і від Майї. Вона його перестрівала, хотіла поговорити. Але хлопець робив вигляд, що поспішав. Дівчина здогадувалася, що це люба тітонька приклалася. Напряму про це запитала. Марія Павлівна пробувала віднікуватися. Виглядало незграбно, тому довелося зізнатися у своєму гріху.

– Але ж мені Вітька справді подобається, – мовила Майя.

– Розподобається.

– Але ж ви… я не знала, що ви така…

Марія Павлівна знітилася. Майя майже повторила Вітькові слова.

…Учителька виправдовувала свій вчинок. І переконувала себе, що все зробила правильно. Заради Майї. Зрештою, дівчині не про кохання треба думати, а про гарний атестат, вступ до вишу. А вже потім про гідного нареченого. Щоб його рідня була порядна, а не батько-гультяй.

…Вітька після закінчення школи пішов навчатися на айтішника. Майя вступила до педагогічного – на філологію.

Заміж Майя вийшла за Кирила, хлопця з приміського села. Він начебто нічого, але щось гризло Марію Павлівну.

– Занадто розкутий і хамовитий, – винесла вердикт.

– Сучасний, – заступилася за обранця Майя.

Матері дівчини Кирило також не вельми припав до душі. Поводився виклично. Ще не встиг прийти у зяті, а вже розкритикував квартиру. Ремонт не такий. Меблі – відстій. Треба купити нові. Майя пробувала щось заперечити, але Кирило відповів, що розуміється в дизайні. Теща відгризнулася:

– Хочеш щось змінювати, будь ласка, але за власний кошт.

Хамовитий зять пропустив її слова повз вуха.

…Згодом Майя дізналася, що Кирило зраджує. Її троюрідний брат барменом працював. Саме туди навідувався благовірний то з однією дівчиною, то з другою. Майя вимагала пояснень. Чоловік усе заперечував. Але згодом трапилася халепа: одна з Кирилових коханок завагітніла. Кирила виставили з квартири. Майя подала на розлучення.

…Вітьків батько через недугу остепенився – до коханок не бігав. Тепер гроші йшли на його лікування. Хлопець вчився і підробляв, аби матері допомогти.

На нього задивлялися дівчата. Симпатичний, високий, міцний. Та його досі мучила колишня розмова з Марією Павлівною. І Майю, своє перше кохання, не міг викинути з голови.

Вітька отримав диплом, відслужив у армії. Влаштувався працювати в одну з фірм, де підробляв студентом. Там бачили, що хлопець тямущий. Вмовив матір, аби не надривалася на двох роботах. Зате сам працював до пізнього вечора. Платню отримував гідну.

…Війна застала Вітьку на залізничному вокзалі. Ранковим потягом мав їхати у справах. Повернувся додому. Вирішив: піде воювати…

Марія Павлівна зустріла хлопця перед тим, коли мав відправлятися на фронт.

– Вітю! – гукнула.

Зупинився. Упізнав колишню вчительку.

– Добрий день, – привіталася першою. – Туди збираєшся? – запитала, махнувши рукою у бік сходу.

– Туди… Завтра.

– Пробач за ту колишню розмову. Я не повинна була…

– Усе в минулому. Зараз інші клопоти.

– Хто би міг подумати, що така біда нашу землю спіткає. Бережи себе, Вітю. Повертайся живим.

– Дякую. І ви бережіть себе. Вибачте, мені пора. Ось мої йдуть. Передавайте вітання Майї.

Вітька обійняв колишню вчительку. Пішов. Йому назустріч бігла дівчинка. Поцілував доню. Пригорнув дружину.

Із непосидючого хлопчиська виріс справжній чоловік, воїн. З почуттям провини, каяття та вдячності Марія Павлівна дивилася вслід своєму колишньому учневі…

«Уют» №26-23.06.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *