Повз проходили наші солдати, і їй увесь час здавалося, що йде тато

Повз проходили наші солдати
Повз проходили наші солдати, і їй увесь час здавалося, що йде тато

Із кожним роком тих, хто пережив війну і міг би про неї розповісти, залишається усе менше: адже навіть тим, кому у День Перемоги було 18 років, зараз 90. Тому роль дітей, онуків, правнуків, які зберегли пам’ять своїх дідусів і бабусь, складно переоцінити.

Я хочу розповісти про бабусю мого чоловіка. Це настільки світла і чудова людина, що вона стала найріднішою і дорогою бабусею Валею і для мене.

Вона народилася 3 березня 1937 році у селі Ходосовичі (Рогачевський р-н, Гомельська обл.). Коли почалася війна, вона була маленькою дівчинкою, і разом із мамою Олександрою і сестрою Надею їй довелося прожити чотири нелегких і недитячих роки війни.

Бабуся пам’ятає тільки уривки. Можливо, мені не вдасться скласти з них структурну картину, але особисто мене багато дрібних і побутових замальовок змушують здригнутися і стати трохи ближче до старшого покоління, уявити, через що їм довелося пройти і яку ціну заплатити за моє право жити.

Бабусиного батька призвали до армії на початку війни. Як потім дізналися рідні, він загинув у перші дні бойових дій. Будинок розбомбили ще у 1941 році, тому бабуся, її мама і сестра перебралися жити до будинку діда. Через якийсь час дідові вдалося побудувати для дочки і її дітей маленьку хатинку. Коли у село прийшли німці, кілька солдатів оселилися у цій хатині. Жінки спали на печі. Діти вдень боялися злазити звідти і майже увесь час проводили нагорі. Німці змушували старшу Надю пекти їм деруни. Незабаром німці стали формувати обози для відправки до Німеччини жінок і дітей. Бабуся пам’ятає, як її мама зібрала одяг, посуд, прив’язала до обозу корову і стала чекати відправлення. Дивом вдалося їм та іншим односельцям втекти і сховатися у лісі. На дворі була холодна осінь, а потім прийшла сніжна зима. Люди щодня переходили на нове місце, тому що поблизу постійно перебували німці, і селяни боялися, що їх знайдуть. Багаття розводити було небезпечно. Вирішували розпалювати вогонь тільки ввечері. Обставляли багаття ялиновими лапками. Спали, не роздягаючись, прямо біля багаття на гілках. Іноді ставили ялинові курені і спали всередині. Одного разу бабусина сестра Надя заснула близько біля вогню і верхній одяг на ній вигорів. Але, на щастя, сама дівчинка не постраждала. Вмивалися снігом, і жодного разу за всі сім місяців у лісі не помилися повністю. На ногах були калоші, а коли вони порвалися, прабабуся дістала кінську шкуру, із якої зробила собі і маленьким дочкам постоли. Увесь час їли тільки картоплю, яку вдавалося роздобути у селі. Варили її на вогнищі без солі, а коли одного разу роздобули її, то потім довго не зливали вар, а пили його. Бабуся каже, що до цих пір пам’ятає цей смак. І не було тоді для двох маленьких дівчаток нічого смачнішого.

Одного разу, коли дівчатка з мамою переходили на нове місце, вони натрапили на молодий ялинник, коли почули німецьку мову. Вони сіли під ялинкою і завмерли. Незабаром з’явилося два німця, які під конвоєм вели сільського жителя. Бабуся каже, що у ту хвилину вони втрьох чітко усвідомили, що якщо німці повернуть голову наліво, то побачать їх і розстріляють. Вони так злякалися, що намагалися не дихати. Ця картина вкарбувалася у бабусину пам’ять до найдрібніших деталей і відтінків.

Був ще такий випадок. Бабусина мама пішла вночі у село, щоб роздобути їжі, і потрапила у німецьку засідку. Виявилося, що у ту ніч спіймали ще двох утікачів. Їх вели під конвоєм у село. І мама усвідомлювала, що її розстріляють, а діти загинуть у лісі. Тоді вона вирішила втекти. У темряві німці схаменулися не відразу, а коли зрозуміли, що хтось утік, довго стріляли бабусиній мамі у спину.

Коли село зайняли радянські солдати, сім’я зважилася повернутися. Від їхньої маленької хатини залишилася тільки піч. Бабуся залазила на неї і дивилася на вулицю. Повз проходили російські солдати, і їй увесь час здавалося, що йде тато. Хоча вона вже погано пам’ятала його обличчя.

Солдати попередили, що у селі залишатися небезпечно, що до кінця війни ще далеко. Родині довелося переїхати до іншого села. Їх поселили добрі люди у себе у сараї. Жінки спали на соломі поруч із коровами й іншими домашніми тваринами. Їжі не було. І всі діти ходили по селу і жебракували. Одного разу з ними пішла і бабуся, але просити було дуже соромно, і вона більше не ходила. Коли настало літо, вони збирали яйця із гнізд різних птахів. Варили і їли їх.

Коли у селі було вже не так небезпечно, вони повернулися додому. Оселилися знову у діда. У той час у маленькому будинку жили три сім’ї. Тобто, знову ж таки їсти було нічого. Вони збирали на колгоспному полі стару картоплю, дику цибулю, перетирали і робили млинці. Коли їли їх, то пісок скрипів на зубах. Коли приходила пора сіяти, жінки збиралися і йшли по дворах. Сьогодні орали один город, назавтра усі разом переходили на інший. Дванадцять жінок запрягалися у плуг і орали землю. Усе робили вручну. Дорожили кожною крихтою. Бабуся досі не може викинути нічого з їжі. Усьому знаходить застосування, що й не дивно після такого дитинства і таких випробувань.

Після Перемоги бабуся почала вчитися. Ходила до школи, закінчила Гомельське педучилище. За розподілом потрапила у село Занарочь. Працювала вчителькою. І була дійсно близькою й улюбленою Валентиною Ігнатіївною для своїх учнів, які не забувають її до цих пір. Пізніше бабуся закінчила Білоруський державний педагогічний університет. Зараз вона на пенсії.

У бабусі двоє дітей, четверо онуків і п’ять правнуків. Нещодавно ми відзначали її 80-річчя. Бабуся досі порається на городі, багато читає і завжди чекає нас у гості. Мені складно описати, наскільки тонкий, глибокий, нескінченно добрий і люблячий чоловік бабуся Валя. Її велике серце здатне подарувати любов і зігріти, мені здається, будь-яку людину у світі.

Люблю Вас, бабусю Валентино, і безмежно щаслива бути Вашої онукою.

Катерина Крикунова

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *