Преамбула: я не голосувала за Зеленського

 я не голосувала за Зеленського
Преамбула: я не голосувала за Зеленського

«Погляд часу» №14-2019

Амбула: як не дивно, я не поділяю панівних апокаліптичних настроїв.

Ну, для початку, я не поділяю широко поширену думку про Зеленського як про «проросійського» кандидата. Особливо дивно чути такі звинувачення від людей, які твердо впевнені, що Зеленський – це креатура Коломойського. Я, мабуть, пропустила той момент, коли Коломойський із рятівника східних рубежів від російського світу (тут без іронії) перетворився у представника Путіна в Україні. Не Медведчук, виявляється, не Бойко, і не Ахметов, а Коломойський – головний гарант приходу Росії до нашої країни.

Більш того, якщо ми подивимося на цифри цих виборів і порівняємо їх із цифрами 2014 року, само собою напрошується припущення, що 80 % людей, які проголосували за Зеленського, у 2014-му голосували за Порошенка. І дорікати їм у симпатіях до запорєбріка якось дивно.

І я, можливо, занадто вірю у людей, але мені здається, що голосували за Зеленського не як за шоу-мена. І навіть не за його екранного альтер его. Мені здається, що Зеленський став певним персоніфікованим «противсіхом». Тому що до його появи у передвиборній гонці брала участь виключно «стара гвардія». І я дуже добре розумію кожного, хто готовий був сказати: «А ви, нецензурне, мого голосу більше не отримаєте».

Ще раз: я не голосувала за Зеленського. Але я не готова звинуватити в ідіотизмі людей, які зробили саме такий вибір.

За великим рахунком, це такий «виборний» аналог Майдану. Тоді на площу теж вийшли люди, які не знали відповідей на всі питання, які не готові були розкласти по поличках, «а як буде далі», але знали одне: з «цими» вони більше існувати не хочуть. У 2013-му році люди не хотіли існувати в одній країні з Януковичем. У 2019-му році люди не готові змиритися з Семочко в ролі головного розвідника, з сепаратистами на чолі південних областей, з орденом Голубану, з упирями, довічно призначеними до Верховного суду. Декого – о, крамола! – не влаштовує, уявіть, головнокомандувач, при якому цвітуть корупційні скандали в Укроборонпромі, а після пожеж на складах боєприпасів немає нікого, хто б поніс відповідальність.

Деякі не готові прощати нападу на активістів і вбивство Каті Гандзюк – вбивство, розслідування якого привело до членів партії імені чинного гаранта.

І несподівана кандидатура колишнього учасника КВК стала для всіх цих людей способом сказати на виборчій дільниці «з нами так не можна!».

Вони не готові гарантувати, що Зеленський усе зробить правильно. Вони не заявляють про те, що їх кандидат – ідеальний або єдино правильний. Вони просто знають – із ними так не можна. І дають це зрозуміти доступним їм – і зовсім легітимним! – способом.

Я не голосувала за Зеленського. Але я не готова визнати ідіотами тих, хто зробив такий вибір.

На мою думку (тут я у жодному разі не претендую на серйозну аналітику, та й узагалі ні на яку не претендую, це не більше, ніж власна думка) – основний електорат Зеленського – це люди, налаштовані проукраїнськи. Проукраїнський електорат зібрала на цих виборах і Тимошенко, безсоромно заявила, що «Майбутнє України – в ЄС, безпека України – у НАТО». Безумовно проукраїнський виборець голосував також за Гриценка і Порошенка. Оппоблок «зібрав» у цілому 14 %.

Це – картина країни.

І вона не така вже апокаліптична, як здається деяким мамкіним комсомольцям, які вже приготувалися стріляти в «незгодних». І не така жахлива, щоб змусити ридати і кричати «Все пропало!». Більш того, за Зеленського голосував зовсім рівномірно і захід, і схід. За великим рахунком, це перший кандидат за останні 15 років, який дійсно «зшив» країну в електоральному сенсі. Тим обережніше варто бути у звинуваченнях «Голосуєте за Зе – голосуєте за Путіна!».

Мені вже доводилося бачити кілька істерик на тему: «Порошенко дав нам армію, церкву і безвіз, а ці ідіоти проголосували за клоуна!». Я б дуже хотіла це розглянути. Тому що армію піднімала з руїн уся країна. Десятки тисяч добровольців і волонтерів, мільйони платників податків, усі ті, хто добровільно жертвував кожну копійку і гарував кожну хвилину.

Над безвізом працювала робоча група Мін’юсту. І робили вони це не тому, що президент наказав, а тому, що, у першу чергу, дозрів запит від країни. І вони проходили десятки консультацій, доопрацьовували сотні документів, готували на розгляд у парламент безліч поправок. І безвіз, нагадаю вам, поставило під удар рішення конституційного суду про скасування статті «За незаконне збагачення». Суду, політичну відповідальність за реформування якого взяв, знову нагадаю, чинний президент.

Якщо ви дійсно думаєте, що президент – це така людина, яка одноосібно веде країну яким би то не було курсом, мені здається, ви сильно ображаєте при цьому країну. Країну, яка довела, що вона здатна на багато що, які б мерзоти не стояли біля керма. Країну, яка вистояла, відбилася і відбулася політично у 2014-му році. Я в неї як і раніше вірю.

Ірина Коротич

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *