Про наболіле

«Погляд часу» №25-2019

Шановна редакціє! Я передплачую вашу газету вже не один рік. Читаю з великим задоволенням. Радію хорошим новинам і сумую поганому. Люблю писати вірші, вишивати, в’язати, люблю свою землю. Ніколи не писала до редакції, а от тепер наважилася написати про наболіле.

Пишу, бо не сила вже мовчати. Не сила жити у країні, де постійно відбувається насильство над простим українським людом.

Згадаймо історію. Від діда-прадіда, від славетних наших предків ми потерпаємо від знущань і принижень. У роки колективізації, у простих селян, які потом і непосильною працею вели своє домашнє господарство, ті, які не хотіли працювати організовували колгоспи, видираючи годувальниць корівок у бідних вдів, у голодних дітей і згонили в колгоспи, так звані колективні господарства. Де вони, ці колгоспи? Де сльози наших пращурів? Усе знищено. Корови пішли на м’ясо, будівлі руйнують до останньої цеглини, до останньої залізяки. Все вивозиться на метал. Все занепало. Роботи в селах немає. Скрізь тільки й видно руїни, як після Другої світової.

У роки окупації, коли на нашу землю прийшли фашисти, теж грабували цих нещасних селян-трударів. Скот забирався і вивозився, знову залишаючи сім’ї без їх годувальниць. Яким же фашизмом можна назвати дії теперішніх «окупантів»? Яким же фашистом потрібно бути, щоб везти на убій корову з її ненародженим телям?

Я жителька села Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області. Прожила на світі 61 рік, корівку тримала з 1995 року. Завдяки корівці ставила на ноги трьох дітей, бо були такі часи, що заробітної плати не давали, виживали тільки за рахунок проданого молока державі, та і собі було що їсти. Тепер дітки, дякувати Богу, виросли, хотіла радувати онуків і сметанкою, і сиром, і молочком. Як ви думаєте, легко утримувати корову одинокій жінці, коли потрібно рано встати, вичистити, нагодувати худобу, літом заготовити сіно на всю зиму? Ні, це важка і непосильна праця. Але ми, українці, до неї звичні, тому ця праця для нас радість. Коли ти ідеш до корівки і розмовляєш із нею як із членом своєї родини. Але цю радість кожного року, раз на рік у нас забирають. Забирають ті, які знищують сільське господарство, ті, яким доведено план по закупівлі м’яса від населення. Забирають ті, яким муляють наші корівки, бо їм потрібні наші пасовища для продажу землі. Забирають ті, які хочуть знищити нашу державу. Ви пройдіть нашими теперішніми селами. Раніше на кожному кутку села була своя череда. Тепер, прости Господи, кізяка не можна знайти, бо корову вже скоро будемо бачити тільки на малюнку. Що ж це робиться? Ось і в цьому році, як завжди, навесні, селяни привели своїх корів на аналіз, на лейкоз. Із острахом почали чекати результатів. А результати чомусь ой як забарились. Аж цілих 15 днів доходили вони до рук власників худоби. Тому що саме в разі виникнення суперечок щодо висновків лабораторної діагностики лейкозу ВРХ на вимогу власника тварини Інститут із лабораторної діагностики проводить арбітражне дослідження, але не пізніше ніж через 15 діб після першого взяття крові. Ось у нас і вкрали ці 15 діб, щоб ми свій писок не розкривали.

Результати просто приголомшили: із 16 корів, які залишилися у нашій череді (а три роки тому була 31 корова) «хворими» виявилося аж 6 голів. Та ще й які корівки! Аби ви бачили. Кожна має тільність 8 місяців. Круглі боки аж виблискують на сонці. І цих корівок визнали хворими на лейкоз?! Колись мені один лікар казав, що худоба хвора на лейкоз буде як драбина, то цих корівок драбиною аж ніяк не назвеш! У цей список потрапила і моя корівка. Мою годувальницю, інакше я її й не назву, тому що маю пенсію в розмірі 1600 грн, я мушу здати на м’ясо з її ненародженим телятком. Сльози затуманюють очі, коли пишу ось це звернення до вас. Я знаю, що я вже не допоможу своїй годувальниці, але хай почують люди, читачі вашої газети, хай почують ті, котрі знищують нас, просто як непотріб. Бо ми бідні селюки, кому ми потрібні. У цій державі, якщо її можна так назвати. Адже тепер тут нема кому пожалітись, ні одержати підтримку.

Бо хто ми? Нація, яку хочуть знищити не тільки путінці, а й свої олігархи. І як писав Шевченко:

О, люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Вдячна вам за розуміння, з повагою Тетяна Шаповал