Пропажа

Пропажа
Пропажа

Вийшовши з лісу з повним кошиком грибів, Меланія Андріївна відчула, що страшенно зголодніла. Подумки смакуючи, як насмажить цілу сковорідку грибочків, відварить картопельки і влаштує собі свято живота, вона пошукала очима місце, де залишила велосипед. Точно, от він, орієнтир – дві дорослі берізки, а під ними густі зарості чагарнику. У лісі вона дуже добре орієнтувалася, тому вийшла майже там, де увійшла. Поставивши на траву кошик, Меланія Андріївна стала нишпорити у кущах руками, але велосипеда не було.

– Господи, та що це таке? Адже це точнісінько те саме місце, он ще сучок зламаний, об який я подряпалася. Але де ж велосипед? – розгублена Меланія Андріївна порпалась у чагарнику знову і знову.

Апетит зник зовсім. І навіщо тільки вона пішла по ці гриби? Як без велосипеда тепер? Без велосипеда Меланія Андріївна не обходилася жодного дня, адже жила на самому краю села, від її будинку до магазина та й до аптеки треба було йти не менше години хорошим кроком, а з її хворими ногами вона взагалі буде плестися цілих дві.

Із сумом вона подивилася у бік села, кілометрів шість-сім до нього, не менше. Найкращий вихід – вийти на зупинку і почекати рейсового автобуса. Оглянувши знову у розгубленості те місце, де повинен був чекати її вірний «кінь», Меланія Андріївна пішла на трасу. Чекати автобуса довго не довелося, але вона раптом згадала, що у неї немає грошей. А навіщо вони були їй потрібні у лісі? Добре, що водій знайомий був.

– Велосипед у мене вкрали, а гроші я вам завтра поверну, пішки йти немає сил, – звернулася вона до водія, заходячи в автобус.

Водій тільки кивнув, зачиняючи за нею двері і рушаючи з місця.

– Меланко! – почула вона, побачивши, що їй махає рукою приятелька. – Іди, сідай біля мене. Ти звідки йдеш? А, зрозуміло, по гриби ходила. Багато грибів у лісі?

– Грибів повно. А ти звідки їдеш, Тоню? – запитала у неї Меланія Андріївна.

– У місті була, молоко на базар возила продавати. Втомилася. А вдома четверо внуків, і всі їсти хочуть. А дід мій не збагне, чим їх нагодувати, всі мене чекають. Балакуча приятелька говорила без упинку. Меланія Андріївна слухала її, думаючи про своє.

Був би живий її Вася, поспівчував би та підказав, як діяти далі. Діти роз’їхалися по містах, дуже важко їй одній і сумно. Тоньці хоч онуків підкидають, а у неї й онуки вже дорослі, їм до неї зовсім діла немає. Навіщо їм її проблеми, своїх вистачає. Що ж тепер робити? Може, одразу по приїзду розшукати дільничного Михайловича?

Дільничний, на її щастя, був на місці.

– Сідай, Андріївно. Що трапилося?

– Як ти одразу здогадався, що щось сталося?

– А навіщо тоді я тобі знадобився, якщо все добре?

– Велосипед у мене вкрали, Михайловичу! – жінка гірко зітхнула і, сівши на стілець навпроти дільничного, стала розповідати. Він уважно слухав, не перебиваючи, а потім сказав:

– Погано, Меланіє Андріївно! Ти, звісно, заяву напиши. Будемо шукати.

Дільничний поклав перед нею аркуш паперу і ручку. Поки вона, підсліпувато мружачись, писала заяву, Михайлович міркував уголос, ставлячи іноді їй запитання:

– У тебе велосипед не примітний був, я його добре пам’ятаю. Скільки вже йому років?

– Та вже більше двадцяти буде, я на ньому ще пошту розвозила, коли працювала.

– Ось-ось! І кому міг знадобитися цей антикваріат? Хіба що сталася випадкова крадіжка.

– Як це? – завмерла Меланія Андріївна з ручкою у руці.

– А дуже просто! Натрапив на твій велосипед хтось випадково, прийшовши збирати шипшину чи глід. Ти ж кажеш, біля берізок зарості кущів були?

Меланія Андріївна кивнула.

– Ну ось, – продовжував свої міркування Михайлович, – побачив чоловік твій велосипед і вирішив, що забув хтось. Так що, вважай, він його і не крав зовсім, а знайшов. А для тебе, Меланіє Андріївно, це хороший привід, щоб нормальний велосипед купити, сучасний.

– Так за що я його куплю? За пенсію свою, чи що? Ти не дратуй мене, Михайловичу, і так нудно!

Надівши окуляри, дільничний прочитав заяву і сказав:

– Добре! Значить, завтра підійди до мене о дев’ятій годині, з’їздимо туди, де ти велосипед залишила, подивимося. А там уже я вирішу, що робити далі.

Попрощавшись із дільничним, Меланія Андріївна пішла додому. Настрій був поганий. Підходячи до будинку, вона почула, що у кишені куртки заграла мелодія телефону, дістала мобільний.

– Мамо! – почувся в трубці голос доньки. – Чого не телефонуєш? Як ти почуваєшся?

– Погано я почуваюся, Любо, велосипед у мене вкрали, – сердито відповіла вона доньці. – Тепер пішки буду ходити. Ноги розминати буду, як сусід Степанович каже.

– Та він уже на ладан дихав, кому такий мотлох знадобився? – здивувалася дочка. – Хіба що п’яниця якийсь продасть за копійки на пляшку собі.

Поговоривши з Любою, Меланія Андріївна, нашвидку перекусивши, почала чистити гриби. З голови не виходили слова дільничного про «випадкову знахідку». Виходить, якби вкрали у неї з двору, то це було б злодійство, а якщо в лісі, то брати чуже можна! Випадкова знахідка! Так і машину чужу можна у лісі забрати. Он скільки людей по гриби на машинах їздять! Ех, навряд чи знайдеться її велосипед…

Ближче до вечора, нагодувавши курей, кота і собаку Жульку, Меланія Андріївна сіла перед телевізором. Ішов її улюблений серіал, але настрій був такий поганий, що її майже не цікавило те, що відбувалося на екрані. Думки постійно поверталися до зниклого велосипеда. Вимкнувши телевізор, Меланія вирішила лягати спати, як знову задзвонив телефон. Знову дочка!

– Мамо, ти ще не спиш? Я не розбудила тебе?

– Ні, Любо. Я погано сплю, а сьогодні, напевно, доведеться пити снодійне. А що ти хотіла, доню?

– Та ми ось тут порадилися і вирішили тобі мопед купити, а то тобі важко педалі крутити. Тому ти не переймайся і не сумуй за своїм велосипедом. Усе, що не робиться, все на краще! А якщо Михайлович розшукає твій велосипед, то буде запасний. Так, про всяк випадок.

Вимкнувши телефон, Меланія довго ще сиділа у темряві біля вікна. Вона думала про те, що марно вважала, ніби дітей і онуків не цікавлять її проблеми. Он як вони відразу переполошилися! Які все-таки хороші у неї діти. Можна сказати, золоті!

Меланія Андріївна заусміхалася, уявивши, як вона їде селом на мопеді, а односельці заздрісно дивляться їй услід.

Лідія Подільська

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *